Зелений Змій, або Алкогольні спогади

XV

На початку зими 1892 року я зважився податися на море. Випадок на святі Генкокських пожежників мало вплинув на цей намір. Я все ще пив і не вилазив із салунів — фактично жив у салунах. На мою думку, віскі було небезпечне, але не погане. Воно небезпечне, як багато іншого є небезпечного у світі. Люди помирають від віскі, але й рибалка може перекинутись у човні та утопнути, і бурлака може попасти під потяг, і його поріже на шматки. Щоб змагатися з вітром, хвилями, поїздами та шинками, треба мати розум. Пити так, як п’ють усі люди, непогано, але треба пити обережно. І звичайно, не випивати зразу четвертини віскі.

Я поклав собі податися на море тоді, коли я вперше побачив, яку смертельну дорогу готує Зелений Змій своїм жертвам. Я невиразно уявляв це, моє видіння мало дві відміни, і вони іноді у мене переплутувалися. Мене вражало, коли я придивлявся до людей, з якими мав стосунки, що життя, яким живемо ми, п’яниці, більш руйнує, аніж життя звичайних людей.

Зелений Змій, понижуючи моральність, підбиває на злочин. Я завжди бачив, що п’яні люди робили таке, що їм би й на думку не спало, якби вони були тверезі. Але це ще не було найгірше. Найгірша була розплата. Злочин завжди руйнує. Товариші, з якими я разом пив, — сумирні, добрі хлопці, коли були тверезі, — напившись, допускалися неймовірно жорстоких, божевільних вчинків. І тоді поліція забирала їх, і вони зникали з нашого обрію. Іноді я відвіду­вав їх там, за ґратами, щоб сказати останнє «прощай», поки вони ще не переїхали затоки, щоб одягнути смугасте вбрання в’язня. І знов я чув ті самі нарікання: «Якби я не був п’яний — я не зробив би цього». Іноді під чарами Зеленого Змія вони робили такі жахливі вчинки, що вражали навіть мою зачерствілу душу.

Друга відміна цієї дороги смерті — це звичайний шлях усіх хронічних п’яниць. Вони були такі невитривалі, що не могли навіть зігнути пальця без видимого зусилля. Захворівши навіть на незнану хворобу, від якої інші люди дуже легко видужували — вони помирали. Іноді їх знаходили мертвих у ліжках, де вони вмерли самотні, занедбані всіма. Або їхні мертві тіла витягали з води. Траплялися з ними й незначні випадки, як з Білом Келі, якому одірвало пальця, коли він, п’яний, розвантажував корабель. Але при нагоді йому так само могло й голову відірвати.

Отже, я обмірковував своє становище і побачив, що стою на поганій стежці. Вона надзвичайно швидко вела до смерті, незважаючи на мою юність та життєздатність. І був один лише спосіб вирватися з цього небезпечного життя — це кудись податись звідси. В затоці Сан-Франциско зимував мисливський флот, і я бачив у салунах шкіперів, їхніх помічників, мисливців стерничих та гребців. Я зазнайомився з мисливцем на котиків Пітом Голтом і згодився бути його гребцем та найнятися на ту саму шхуну, де буде й він. І ми разів з шість випили, щоб покропити нашу згоду.

І тоді прокинулися давні пориви, приспані Зеленим Змієм. Я побачив, що мені страшенно остогидло п’яне життя в Оклендському порту. Я дивувався, що міг колись так захоплюватись ним. Дороги смерті так відштампувались у мене в голові, що я почав боятися, щоб зі мною не сталося чого, поки виїду. А виїхати мав десь у січні. Я став жити обережніше, пити менше та ходити частіше додому. Коли п’яна гульня робилася надто буйною — я йшов геть. Коли Нельсон запивав до нестями — я намагався уникати його.

Дванадцятого січня року 1893 року я дійшов сімнадцяти років, а 20 січня найнявся у корабельного агента на трищоглову котикову шхуну Софі Сезерленд, що йшла до берегів Японії. Звичайно, ми випили. Джо Вайджі розміняв мені чека, одержаного авансом. Піт Голт частував, і я частував, Джо Вайджі частував, і решта мисливців частували. Такий був звичай у цих людей, і чи міг я, хлопець, який ледве дійшов сімнадцяти, уникати звичаю цих гарних, широкогрудих, дорослих людей?