Зелений Змій, або Алкогольні спогади

IX

Живучи серед устричних піратів, я втягався в пияцтво поступово, але справжнє пияцтво прийшло якось раптово і було воно наслідком не алкогольної спраги, а переконання.

Що більше я пізнавав оте життя, то дужче захоплювався ним. Ніколи не забуду, як я весь тремтів із захвату, коли вперше взяв участь у змові гуртом напасти на устричні лігвища. Темної ночі зібралися всі на борту Ені — похмурі, великі та сміливі люди. Були тут і «портові щури», виснажені та пронозливі. Дехто колишні каторжани, всі вороги закону, і на всіх чигала в’язниця. В морських чоботах та морській одежі, вони розмовляли грубими низькими голосами. Був там і Великий Джордж з пістолями за поясом, щоб показати, що тут ідеться про справжнє «діло».

О, тепер, озираючись назад, я знаю, що вся та справа була брудна й погана. Але я не озирався назад у ті дні, коли йшов пліч-о-пліч із Зеленим Змієм і починав уже звикати до нього. Життя було дике й потужне, і я жив пригодами, що про них так багато начитався.

Нельсон, Дряпун Молодий, як звали його, щоб відрізнити від Дряпуна Старого, його батька, плавав на шлюпі Північний Олень разом з товаришем, якого звали Мушля. Мушля був надзвичайно сміливий, але Нельсон мав якусь божевільну відвагу, тіло Геркулеса, і був щось років двадцяти. Коли його через два роки застрелили в Беніші, слідчий казав, що він ніколи за своє життя не бачив такого здорового, плечистого чоловіка.

Нельсон не вмів ані читати, ані писати. Батько навчив його морської справи в затоці Сан-Франциско, і відтоді човен став його за другу натуру. Сила його була надзвичайна, і скрізь у затоці йшла недобра слава про його бурхливу жорстоку вдачу. Скажено-лютий, він робив божевільні, жахливі вчинки. Я познайомився з ним, коли вперше вийшов у море на Резл Дезл. Я бачив, як він під час бурі плавав на Північному Олені й згрібав устриці, тоді як ми стояли на двох кітвах та не зважувалися до берега причалити.

Неабиякий чоловік був з нього, Нельсона, і коли, проходячи повз салун «Остання Пригода», він заговорив до мене, я дуже цим запишався. Але спробуйте уявити мою гордість, коли він приязно запропонував мені зайти до салуну випити. Я став з ним біля прилавку, пив пиво та поважно розмовляв про устриці, про човни, і ми дивувалися, хто б то міг прострелити головне вітрило Ені.

Ми розмовляли, стоячи біля прилавку. Мені було дивно, що ми затримуємось. Ми ж уже випили пиво. Але як міг я піти, коли сам славетний Нельсон волів стояти біля шинквасу. Дивним мені здалося, коли через кілька хвилин він запропонував ще випити. Але я погодився. І ми знов балакали, і Нельсон не виявляв наміру залишити салун.

Тепер з’ясую, як саме я тоді міркував у своїй недосвідченості. Насамперед я дуже пишався, що був у товаристві самого Нельсона, — найгероїчнішої постаті з-поміж устричних піратів та інших пройдисвітів затоки. На лихо моєму шлункові та моїй селезінці Нельсон мав якусь дивну примху: йому приємно було частувати мене пивом. Моральних міркувань у мене не було, і мені просто не подобався смак пива та почуття обважнілості після нього. Але не хотів же я через оті дрібниці позбутися його товариства. Коли він має примху пити пиво та частувати мене — то гаразд, я питиму і вже якось подолаю огиду свою.

Ми стояли, розмовляючи, біля шинквасу та пили пиво, що його замовляв і платив за нього Нельсон. Тепер, на минуле озираючись, я думаю, що Нельсон просто цікавився. Він хотів дізнатися, що з мене за дивак; скільки разів я дозволю частувати себе, сам не пропонуючи йому випити.

Вихиливши шосту шклянку, я згадав свою постанову не перепивати й зважив, що цього разу з мене досить. Тоді я сказав, що мушу вернутися на Резл Дезл, яка стоїть біля міської пристані за сто ярдів звідси.

Сказавши «до побачення» Нельсонові, я пішов до пристані. І Зелений Змій в тих шести шклянках пива, що я випив, пішов зі мною. В голові мені шуміло, але думки були виразні. Мене приємно хвилювала свідомість моєї мужності. Ось я, справжнісінький устричний пірат, іду на борт власного судна, випивши в «Останній Пригоді» з Нельсоном, найвидатнішим устричним піратом з-поміж усіх нас. В моїй уяві виразно поставало видовисько, як ми, спершись на шинквас, п’ємо пиво. — І яка вона чудна, — думав я, — ота примха, що спонукає людей витрачати гроші на пиво та частувати ним, хоч би й мене, якому того пива зовсім і не треба.

Так міркуючи, я раптом згадав, що не раз бачив, як люди заходили вдвох до «Останньої Пригоди» та частували один одного. Я згадав гульню на Айдлері, коли Скоті, гарпунер та й я вишкрібали гроші, щоб купити у складчину віскі. Потім пригадав наш звичай поміж хлопчиків. Коли один хлопець дав другому «гарматного набою» або тягучку, колись іншим разом, то цей другий, своєю чергою, купував йому «набою» або тягучку.

Так ось чого Нельсон затримувався біля прилавку! Замовивши пива, він чекав, щоб і я, своєю чергою, почастував його. А я дозволив шість разів почастувати себе, ні разу не почастувавши його. І це був сам Нельсон. Я почував, що червонію від сорому. Сів на дошки й закрив обличчя руками. А гаряча хвиля сорому заливала мені обличчя, шию та чоло. Мені не раз доводилося червоніти, але ніколи не почував я такого сорому, як тоді.

І сидячи там, на дошках, захлинаючись у соромі, я багато передумав та зробив переоцінку цінностей. Народився я в незаможній родині. Зростав у злиднях. Мені доводилося голодувати. Ніколи не мав ані цяцьок, ані інших забавок, що їх мали інші діти. Мої перші спогади в житті — це спогади про невсипущі злидні. Ті злидні не припинялися. Восьми років я вперше надяг на себе спідню сорочку, куплену в крамниці. Це була однісінька сорочка у мене. І коли її треба було прати, я знов одягав жахливе шмаття домашнього виробу. Я так пишався тою сорочкою, що не хотів носити поверх неї ніякого іншого вбрання. Навіть повстав проти матери, розплакавшись до істерії, поки вона не дозволила мені носити її так, щоби бачили всі.

Лише та людина, яка терпіла голод, може оцінити їжу; лише моряки та мешканці пустелі знають, що то є гожа вода. І лише дитина з буйною уявою може зрозуміти значення речей, що були їй заказані. Я рано дізнався, що можу посідати лише те, що здобуду собі сам. Моє злиденне дитинство зробило мене скупим. Перші речі, які я собі сам здобув, то були малюнки з цигаркових коробочок, оповістки про цигарки та альбоми. Я не міг витрачати тих грошей, що заробляв, бо віддавав їх родині. Щоб заробити щось для себе, я продавав додаткові випуски часописів. Я обмінював у інших хлопців однакові малюнки, коли вони мені траплялись, а бігаючи по всьому місту, мав нагоду отак торгувати та збирати колекції.

Не так давно я зібрав колекцію всіх малюнків, що випустили цигаркові підприємства. Там були і породисті коні, і паризькі красуні, і жінки всього світу, і прапори всіх держав, і відомі актори, премійовані борці та інше. І кожну серію малюнків я мав у трьох різних відмінах: малюнки з коробочок, плакати та альбоми.

Тоді я почав збирати другі екземпляри та міняти їх на інші речі, що їх хлопці звичайно купують за гроші, які дістають від своїх батьків. Вони не розумілися на вартості тих речей так, як розумівся я, хто ніколи не мав грошей на те, щоб купити собі щось. Я вимінював поштові марки, камінчики, всякі дивнички, пташині яйця, шматочки мармуру. У мене була розкішна колекція камінців, найкраща з усіх, що я коли бачив у інших хлопців, та колекція круглячків, що найменше коштували три долари. Я одержав її, як заставу, за тих двадцять центів, що позичив хлопчику-розсильному; але його одіслали до будинку дефективних дітей, раніш ніж він спромігся викупити її.

Я починав міняти якийсь мотлох та без кінця міняв його, поки до мене не потрапляла річ, що мала якусь вартість. З мене був знаменитий гендляр та надзвичайний скнара. Я навіть тандитників доводив до поту, торгуючись з ними. Інші хлопці звертались до мене, коли їм треба було продати старі пляшки, ганчір’я, старе залізо, рогожі, всякі бляшанки та інший мотлох. Я їм продавав, а вони платили мені відсотки.

І цей хлопець-скнара, цей раб машини, що звик працювати за десять центів погодинно, сидів тут на дошках та міркував, що шклянка пива, вартістю в п’ять центів, безслідно зникає в одну мить. Ось я жив з людьми, які викликали в мене захоплення. Я пишався тим, що товаришую з ними. І чи дала мені моя ощадність хоч одне з таких переживань, що ними рясніє моє життя з того часу, як став я устричним піратом? А коли так, то що має більшу вартість: чи гроші, чи переживання? Ці люди не бояться тринькати грішми. Вони зовсім не знають ціни грошам і частують за раз по восьмеро душ отим віскі, яке коштує десять центів шклянка. Ось, до прикладу, Француз-Франк. А хіба Нельсон не витратив допіру шістдесят центів на пиво для нас обох?

Що ж тепер робити? Я розумів, що важу неабияку справу. Мушу вибирати поміж людьми та грішми, поміж ощадністю та романтикою. Або мушу відкинути геть мій старий погляд щодо грошей та витрачати їх, як витрачають інші, або не товаришувати більше з людьми, які мають такий чудернацький нахил любити міцні напої.

Я повернув назад до «Останньої Пригоди». Нельсон досі стояв за дверима. — Ходімо, вип’ємо пива, — запропонував я. І знову ми стояли біля шинквасу, пили й розмовляли, але цього разу заплатив десять центів я. Цілу годину моєї праці біля машини віддав я за непотрібне та огидне питво. Та байдуже. Я мушу довести справу до кінця. Гроші не мають тепер значення для мене. Товариство — от що має значення. — Вип’ємо ще по одній? — спитав я. — І ми випили ще, і я заплатив. Нельсон із розважністю досвідченого п’яниці сказав господареві: — Мені маленьку, Джоні. — Джоні хитнув головою й налив йому тільки третину шклянки. Але вартість була та сама — п’ять центів.

Тим часом я вже був напідпитку й не звернув великої уваги на це. До того ж я спостерігав. Спостеріг, що в частуванні кількість не має значення. Тут, у цих взаємних частуваннях, виявлялася приязнь та почуття товариськості. І ще одне: Я теж можу замовляти неповні шклянки й таким чином на дві третини зменшити важкий обов’язок, що лежить на мені.

— Я мусив збігати на борт по гроші, недбайливо сказав я, коли ми пили; сподівався, що Нельсон побачить у цьому пояснення, чому я дозволив себе почастувати шість разів, ні разу не почастувавши його.

— Не варто цього робити, — зауважив він. — Такому хлопцеві, як ти, Джоні повірив би наборг. Правда, Джоні?

— Звичайно, — відповів усміхаючись Джоні.

— А скільки там записано на мене? — запитав Нельсон.

Джоні дістав боргову книжку, яку держав за прилавком, знайшов Нельсонову сторінку й назвав суму в кілька доларів. Мене теж охопило бажання мати й свою сторінку в цій книзі. Це я вважав за остаточну прикмету мужності.

Коли ми випили ще по дві шклянки, Нельсон наважився йти. Ми дуже приязно попрощалися, і я пішов до пристані на Резл Дезл. Павук саме розпалював огонь варити вечерю.

— Де це ти так насмоктався? — спитав він, усміхаючись мені крізь одчинені двері каюти.

— Це я був із Нельсоном, — сказав я недбайливо, намагаючись заховати свою радість.

Раптом мені спала нова думка. Він теж був їхнього гурту. А як я вже зважився йти новим шляхом, то треба робити це як слід.

— Ходімо до Джоні та вип’ємо, — сказав я.

Ідучи набережною, ми здибали Мушлю. Мушля плавав разом із Нельсоном. Це був гарний, сміливий, вродливий чоловік, років на тридцять, з великими вусами — все, що можна сказати про нього, опріч його прізвиська.

— Ходімо та вип’ємо, — сказав я. Він прилучився до нас. Коли ми заходимо в «Останню Пригоду», звідти саме виходив Пет, брат Королеви.

— Куди це ти квапишся? — привітався я до нього. — Ми саме зібралися випити. Ходімо з нами.

— Та я оце допіру випив, — нерішуче відповів він. — Ну, то що з того? Ще з нами вип’єш, — сказав я. І Пет вернувся з нами та утопив свою неприязнь до мене у двох шклянках пива. О, я багато дізнався того дня про Зеленого Змія! Задля того, що він давав, можна було знехтувати й поганий смак отого питва. Ось тут за дурничку, що коштувала десять центів, похмурий суворий чоловік, який вважав мене за ворога, зробився щирим приятелем. Він навіть пожвавішав, очі йому зробилися ласкаві, і наші голоси зливалися докупи, коли ми базікали про новини: в порту та на устричних лігвищах.

— Мені маленьку, Джоні, — сказав я, коли інші замовили собі по великій шклянці пива. І я сказав це, ніби звиклий п’яниця, звичайним, недбайливим тоном, ніби це вийшло у мене само собою. Озираючись назад, я певен, що єдиний, хто догадався, що я новак у справі пиятики, був Джоні Гейнгольд.

— Де це він нажлуктився? — спитав у Джоні Павук.

— О, вони тут дудлили пиво з Нельсоном цілісінький день, відповів Джоні.

Мене розпирало з гордощів. Навіть шинкар виставляв мене як бувальця.

«Вони тут дудлили пиво з Нельсоном цілісінький день». Магічні олова! Посвята в лицарі, яку дав отой шинкар зі шклянкою пива в руках!

Я пригадав, що Француз-Франк частував Джоні того дня, як я купив Резл Дезл. Шклянки були повні, й ми збиралися пити. — Призволяйтеся й ви, Джоні, — сказав я, з таким виглядом, ніби весь час маю намір це сказати, але зайнятий цікавою розмовою з Петом та Мушлею.

Джоні скинув на мене швидким уважним поглядом, захоплений моїми успіхами у новій освіті, та налив собі віскі з окремої пляшки. На мить це вразило мою ощадність. Він налив собі десятицентового питва, тоді як всі ми пили п’ятицентове. Але це була тільки мить. Згадавши свою постанову, я відігнав оту нешляхетну думку.

— Запишіть на мене! — сказав я, коли ми скінчили пити. І я відчув задоволення, коли побачив, що він записав на чистій сторінці моє прізвище та борг, що доходив тридцяти центів. І я бачив крізь золотий туман майбутнє: коли цей борг збільшиться, тоді його викреслять, а потім запишуть новий.

Я ще раз почастував усіх, а тоді диву дався, бо Джоні поквитався за десятицентове питво, яким я його частував. Він почастував нас усіх від себе, і я вирахував, що він з лихвою заплатив за те, що випив.

— Ходімо тепер до Сент Луїс Гавс — запропонував Павук, коли ми вийшли на вулицю. Пет, який цілий день вантажив вугілля, пішов додому, а Мушля на Північного Оленя готувати вечерю.

Павук та я пішли до Сент Луїсу. Я вперше потрапив до цього величезного бару, де зібралося душ з п’ятдесят, переважно вантажників. Тут я удруге здибався з Супом Кенеді та Білом Келі. Сміс з Ені з величезними пістолями, що стирчали йому за поясом, теж був тут. Прийшов і Нельсон. Побачив я там і інших, і братів Вайджі, які тримали бар, і, що найголовніше, Джо Ґуза, зі злими очима, скривленим носом та квіткою в камізельці, який грав на гармонії, наче бунтівничий янгол, доводячи своїх слухачів до сліз грою, що навіть тут, в Оклендському порту, захоплювала і була зрозуміла.

Коли я купував напої — інші теж купували — у мене промайнула думка, що з мого тижневого заробітку на Резл Дезл я не зможу багато дати Мамі Джені в рахунок свого боргу. — Але що з того? — подумав я, або швидше Зелений Змій подумав за мене. — Ти чоловік і мусиш товаришувати з чоловіками. Мамі Джені так нагально не потрібні гроші. Вона не помирає з голоду. Ти це знаєш. У неї ще є гроші в банку. Хай собі почекає, а ти платитимеш потрохи.

Тут я дізнався ще про одну властивість Зеленого Змія. Він принижує моральність. Негарний вчинок, неможливий для тверезої людини, дуже легко зробити людині нетверезій. Справді, коли є обов’язок щось виконати — заборона Зеленого Змія муром встає поміж віддавна виплеканим почуттям морального обов’язку та бажанням виконати його.

Я відігнав думки про борг Мамі Джені та все заводив нові знайомства, марнуючи час і гроші. Неприємне почуття після випитого все зростало. Хто приставив мене на борт та поклав у постіль цієї ночі — я не знаю. Мабуть, Павук.