Поцілунок Лева

НІЧНІ ЩУРІ

Почали з’являтися непомильні ознаки того, що дні нашої міліції добігають кінця. І не тільки тому, що ми не знали мети свого патрулювання. Наприкінці тижня нашого патрулювання ми були такі втомлені, що заледве з ніг не падали. Рушниці ставали дедалі важчими, а вулиці патрулювання - дедалі нуднішими.

Спочатку ми високо літали на хвилі ентузіазму й таємничості незнаної пригоди. Ми виокремили невеличку частину міста як свою територію, а одного разу навіть зважилися «нарватися» до «червоних міліціонерів», головним заняттям яких була горілка і жінки. Найперше вони захопили винокурню на Кульпарківській, проголосили її «народною власністю» і відмовили всім іншим у доступі до спирту. Потім вони перетворили садибу Потоцьких у «Палац культури» і використовували його для п’яних оргій. Вони хвалилися, що на відкриття Палацу «запросили» декількох черниць із монастиря св. Василія й «розважали» їх аж до світанку. Вони казали, що бідолашним жінкам після стількох років утримання тільки цього й треба було. Одна з черниць втекла і просила в нас захисту.

Були й інші ознаки закінчення нашої міліційної служби. Ті ознаки можна було спостерігати під час нічного патрулювання.

У перший тиждень, після того, як Червона армія прокотила містом на захід, щоб встановити новий кордон із Німеччиною, місто нагадувало дитину, яка загубилася. Нікому було ним керувати. Налякані мешканці, не знаючи чого очікувати, не виходили з домів. Лише найсміливіші наважувалися вийти на вулицю.

Уночі вулиці були ще безлюднішими. Тоді можна було зустріти хіба бездомних собак, кішок та ще міліціонерів і грабіжників. Газові ліхтарі, які перед війною запалювали щовечора, тепер стояли, немов мовчазні пам’ятки минулих часів. На диво, темрява, що оповила місто, відкрила небо. Тепер чітко було видно мерехтливі зірки, навіть найдрібніші, розсипані Чумацьким Шляхом. Саме тому я віддавав перевагу нічному патрулюванню. Відкрите небо нагадувало мені про Явору, де не було ні газу, ні електрики, ні вуличних ліхтарів. Там вулиці освітлювало ясне небо, а житла

- нафтові лампи.

Однак віднедавна на сцену нічного міста вийшли нові актори. Малі й великі загони Червоної армії час до часу з’являлися, маршируючи в невідомому напрямку, зникаючи безслідно, як нічні примари. Зустрічаючи тих нічних відвідувачів, ми завжди віталися з ними, але ніколи не чули нічого у відповідь. Вони поводилися так, наче ми не існували. Ми називали їх нічними щурами. Нишком, як тіні, вони під покровом ночі захоплювали громадські будівлі. Містяни не знали, що діялось вночі, а вдень жили чутками.

Центром всіх чуток була Краківська площа, розташована неподалік від Оперного на березі смердючої Полтви - річки, що служила містові стічним ровом. Площа та частина міста обабіч бульвару Легіонів була осередком Єврейської міліції. її члени носили червоні пов’язки із зображенням чорних серпа й молота. На територію ворожих міліцій ми ходили тільки потай без рушниць, хоч я й брав із собою свій кирпатий револьвер. Так я почувався вищим і важнішим.

На площі Краківській люди починали збиратися раніше, ніж в будь-якій іншій частині міста. Першими приходили дезертири, злодії і збанкрутілі через війну повії. До них приєднувалися ті, хто хотів щось продати або обміняти, тож невдовзі майдан перетворився на чорний ринок. Сигарети, хліб, горілка, сіль, цукор, одяг - тут було все, але за скаженими цінами. Жіноче тіло було дешевше.

Втім більшість приходила сюди задля балачок, у пошуку новин. Здогади, правда і брехня на Краківській сплітались у чутки. Звідси вони розходились усім містом. З кожним переказом їх роздували, прикрашали, викривляли і завжди презентували щонайсвіжішими новинами. Тут, здавалось, можна почути все: вигадані історії про оголену жінку без голови - страчену князівну XIII сторіччя, яка опівночі їздила верхи довкола Високого Замку; про маніяка Макса, який ґвалтував і розтинав свої жертви; про Матір Божу, що плаче, захована в темній каплиці; про озброєних хлопчаків, які грабували будинки і крамниці (мабуть, йшлося про нашу «дитячу міліцію»); про дикі оргії в монастирі кармеліток; про божевільного єпископа і колишнього польського генерала, які проводили чорні меси у катедрі св. Єлизавети; про Нострадамусові провіщення кривавого потопу в Європі. Що жорстокішими й неймовірнішими були ці історії, то більше нам хотілося їх слухати.

Однієї сонячної днини всім чуткам було покладено край. Раптом серед білого дня місто заполонили солдати Червоної армії. Озброєна варта стояла біля Ратуші, пошти, зброярень, залізничних станцій, шкіл, театрів, шпиталів, в’язниць. Друкарні також були під охороною, як і мости та підземні переходи.

Радіохвилі раптом залунали традиційною російською музикою, яку коли-не-коли розбавляв «Інтернаціонал» - гімн усіх трудящих. Безконечно повторювались оголошення, що завдяки Червоній армії нас було звільнено від «буржуазного поневолення». Віднині ми вільні. Настав світанок світлого майбутнього.

Опріч нових мелодій, мови, імен, термінології та радіо, в місті з’явилися й нові газети: «Правда» та «Ізвєстія», великоформатні, російськомовні газети, які було надруковано в Москві, й «Радянська Україна», меншого формату, моєю рідною мовою. Як і радіо, вся преса оголошувала нас вільними і свобідними, чим ми завдячували Комуністичній партії та її провідникові - «великому Сталіну». На перших сторінках було розміщено величезні портрети великого провідника з осяйною, зичливою усмішкою. Нижче - фотографії радісного натовпу людей, вдячних за своє визволення.

Плакати Народного комісаріату внутрішніх справ проголошували перші накази. Назавтра всі мали з’явитись за місцем колишньої роботи. Всю зброю та короткохвильові радіоприймачі треба було здати владі впродовж 24 годин. За непокору, писали в плакатах, суворо каратимуть.

Деяким старшокласникам було шкода закінчення наших міліційних пригод. Ми ж із Богданом відчули полегшення, позбувшись рушниць. Коли ми здавали їх у колишньому кабінеті директора, Богдан запитав: «А твоя іграшка?» Він знав, що в мене є револьвер, а я знав, що він захоплювався латинськими прислів’ями, тому відповів: «Omnia mea mecum portant»⁵.

«Диктатура пролетаріату... це найбезжальніша війна... проти буржуазії».

Ленін

«Ми формуємо свої житла, а потім житла формують нас».

Черчілль