Поцілунок Лева

ТАЄМНИЧИЙ ЛИСТ

У середині травня, після декількох тижнів справжньої весняної погоди раптом захурделило. Завірюха прийшла з північного сходу й з люттю скаженого звіра вкривала землю товстим шаром важкого, вологого снігу, ламала дахи і дерева. Містом важко було ходити. Потрібно було декілька днів, щоб поприбирати поламане гілля каштанів на нашій вулиці.

Однак невдовзі небо засвітилося блакиттю, з нього усміхнулося весняне сонце. Сніг щез так само швидко, як з’явився, перетворивши деякі вулиці в русла бурхливих струмків. Прим’яті квіти й поламані кущі відживали після відлиги. Тюльпани в нашому садку були зовсім потовчені, але бузок якимсь дивом врятувався. Через тиждень він спалахнув цвітом. Удень густа маса того блакитного й білого цвіту, здавалось, змагалася з небом. Увечері його заспокійливі солодкі пахощі оточували наш будинок, проникали на веранду, навіть якщо вона була зачинена.

Одного з таких вечорів я сидів на веранді, шукаючи розради в ароматі бузку. З голови не йшов сьогоднішній арешт Богданового брата і Романа - його однокласника й найліпшого друга. Дівчинка з нашого класу, що якраз вийшла до туалету на уроці, бачила, як їх виводили з кабінету Боцви у кайданках.

Спочатку вона хотіла про це мовчати, бо розповідати про такі речі вважалось допомогою ворогам народу. Однак перед останнім уроком на перерві вона підійшла до Богдана із розгорнутим зошитом і попросила розтлумачити їй лекцію, а тим часом пошепки розповіла що бачила. Дорогою зі школи Богдан шепнув мені з незворушним виглядом: «Мого брата заарештували. Відбій».

«Відбій» - наше кодове слово, яке означало, що треба тимчасово припинити усяку діяльність, пов’язану з Організацією й бути насторожі.

Можливо, Ігоря та його друга заарештували за підозрою у спаплюженні статуї Сталіна. Це нас дуже турбувало, бо тоді їх покарають за наш злочин. Втім нам також здавалося можливим, що вони належать до Організації. У будь-якому разі тут не обійшлося без донощика.

Найвірогіднішим підозрюваним був однокласник Ігоря - Микола Єфремович Когут. Щоб помститися за арешт, ми вигадали хитрий план.

Микола був головою комсомолу в нашій школі. Він був відомий як геній математики й «вуха» директорки. На політичних зустрічах його представляли як «відданого будівника соціалізму» і приклад «майбутньої радянської людини». Він міг напам’ять цитувати Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна з певністю релігійного фанатика. Був високий і широкоплечий, голос мав наполегливий і дратівливий, поводився так, наче йому все на світі було відомо.

Богдан був переконаний, що саме Микола винний в арешті його брата. Я поділяв цю думку. Діяли ми дуже просто - написали Миколі листа, начебто від його друга, але послали не поштою, а прослизнули до його класу, коли всі були в спортзалі, й поклали йому в верхній зошит.

«Миколо, - писалося у листі, - ти зрозумієш, чому я таким незвичним чином відправив тобі цього листа. Тішуся, що ти досяг такої позиції в комсомолі й що скоро тебе висунуть у члени партії. Це чудове прикриття. Нам потрібно більше таких людей, як ти, щоб продовжити нашу роботу. Скоро зв’яжемося з тобою - «випадково», дорогою додому».

Наслідки були передбачуваними і негайними. Ми не були їхніми свідками, але нам про все розповіли за деякий час.

Повернувшись зі спортзали, Миколин клас чекав на вчителя математики. Микола чекав із особливим нетерпінням, бо, будучи «генієм математики», він заслужив виняткову честь презентувати теорему Піфагора перед всім класом. Для Миколи то була велика честь і нагода похвалитися, адже вчитель математики був ще й членом партії. Микола розгорнув зошит, щоб щось повторити, а там - лист. Він був незаклеєним, і це не дивно - конверти тепер взагалі не заклеювали, так було легше цензорам. Але та таємнича записка... від кого? Чому? Провокація? Ошелешений він читав і перечитував її, не помічаючи приходу вчителя.

- Миколо Єфремовичу, що з вами? Ви нездорові? - пролунав голос вчителя.

Згідно з шкільними правилами, коли вчитель входив, усі мали встати. Почувши голос учителя, Микола усвідомив, що він єдиний ще сидить. Всі погляди було прикуто до нього. Він вскочив, тримаючи листа в руці. Спочатку розгубився, не знав, що з ним робити, а потім намагався сховати.

- Що це у вас? Дайте-но, гляну! - сказав учитель.

Прочитавши, він зблід і з хвилину стояв мовчки.

- Сядьте. І цитьте. - сказав він, виходячи з класу. За деякий час він повернувся і попросив Миколу піти з ним до директорки.

Вчитель повернувся сам. Як і Богданів брат та його друг, Микола зайшов до кабінету директорки і відтоді про нього більше не чули.

Декілька тижнів після арешту Ігоря та його друга ми з Богданом утримувалися від виконання завдань Організації і якнайпереконли-віше вдавали із себе «будівників соціалізму». Ми дерли руки, щоб відповідати на запитання вчителів, тоді як решта учнів сподівалися уникнути цього. Ми відвідували позаурочні курси політичної освіти й військової підготовки. Ми засуджували «ворогів народу», «капіталістичних запроданців» і «буржуазних націоналістів» з усією своєю палкістю. Ми поклонялися нашим вождям, клялися в беззастережній вірності «справі пролетаріату» і «комуністичному майбутньому».

Ми, либонь, непогано грали цю роль, адже навіть продавщиця військових книжок була переконана, що я один із найліпших активістів у школі Боцви. Я частенько навідувався до тої книгарні за розмаїтими книжками, які, як вона вважала, свідчили про мою зацікавленість військовою справою. Насправді ці книжки замовляла Організація.

Я їй, здається, справді подобався. її звали Наталія Артемівна. Вона була москвичкою - низька, приземкувата жінка, вбрана у сіру одіж і валянки. Обличчя мала пампушкувате, а голос - різкий, але водночас сливе материнський.

Одного дня, зайшовши до книгарні, я побачив директорку Боцву, що розмовляла з Наталією Артемівною. Я чемно привітався й пішов у інший кінець книгарні, але почув, як Наталія Ар-темівна сказала директорці, що та «має пишатися таким учнем». Я тішився з тих слів, бо поняття не мав, що директорка тепер про мене думає. Я не заходив до неї, відколи вона попросила мене стати донощиком.

«Дуже важко, товариші, жити самою лише свободою.

Визначальна риса нашої революції та, що вона дала людям не лише свободу, а й матеріальний добробут...

Саме тому життя стало кращим і веселішим».

Сталін

«Менше гучних слів, більше простої, щоденної праці».

Ленін