Поцілунок Лева

ПАРИЗЬКИЙ ГІПС

Нас відпустили з уроків на дві години раніше через сильні віхоли. Разом із іншими я рушив донизу у вестибюль. Я хотів якнайшвидше вибігти на вулицю, щоб відчути сніг. Вестибюль був невеликий, безумовно, замалий як на будівлю XIX сторіччя. Щоразу, коли виходило або заходило більше, ніж один клас, утворювався затор. Особливо зле було зранку, перед восьмою годиною, коли всі поспішали, аби не спізнитися на уроки. Ось уже декілька місяців, як ця тиснява погіршала. Виною цього була статуя посеред вестибюлю.

Та статуя була справжнісіньким лихом. Певен, що не один учень згадав її «незлим» словом. Я особисто не раз проклинав її. Одного разу, спізнюючись на урок, заспаний хлопчина напоровся на неї головою й розбив собі чоло - слід ще й досі видно. Його суворо провчили за брак поваги до вождя, адже то була статуя Сталіна, будівника щасливого майбутнього. її встановили у вестибюлі з нагоди першої річниці визволення. Вона зображала Сталіна в його звичній позі - високий у важких черевиках, права рука за відлогом френча, на обличчі хитра посмішка, як і на всіх його портретах, що висіли в кабінетах, крамницях, на майданах, у класах.

На вулиці я стояв із заплющеними очима, а вітер обліплював моє обличчя лапатими сніжинками. Раптом мені в голову поцілили сніжкою. Озирнувшись, я побачив Богдана за пеленою снігу.

- Зіграємо в шахи? - запитав він, намагаючись перекричати вітер.

Саме цього я й чекав.

Невдовзі ми сиділи в його кімнаті один проти одного. Між нами на маленькому столику стояла шахівниця. Мої фігури були білими, його - чорними.

Я мав починати, але щось мене втримувало. Першими ходять завжди білі, така їхня перевага. Саме цей хід визначає розвиток гри. А я вагався...

Ми ніби й хотіли грати, однак сиділи безмовно й відсторонено, неначе не цікавлячись ані шахами, ані один одним. Нарешті, не відводячи погляду від шахівниці, Богдан порушив тишу:

- Ти думаєш, що фігури самі ходитимуть? - Він сказав це лаконічно, у такий спосіб висловлюючи своє невдоволення.

- Чому б тобі не зробити перший хід? - запропонував я.

- Це твій хід! - відрубав він, підводячись.

Встаючи, він зачепив коліном столик і шахи посипались на підлогу. На шахівниці якимсь дивом залишилися лише дві фігури

- чорний і білий королі.

Нарешті ми зустрілися поглядами. Ніколи ще ми не відчували тіснішого зв’язку. Все було зрозуміло.

- Коли Боцва тебе викликала?

- Два тижні тому. А тебе?

- За тиждень перед тобою.

Ми перейшли на шепіт... обом було страшно від того, що лунало з наших вуст. І хоч в кімнаті більше нікого не було, ми весь час озиралися, щоб упевнитися, що донощики Боцви не читають по наших губах. Упевнені, ми зважилися на перший хід.

Минуло п’ять днів.

Наш шкільний прибиральник щойно пішов до ліжка. Він жив сам у невеличкій кімнаті у правому крилі школи. Він постійно тинявся будівлею - прибирав у залах, класах, вбиральнях. Він був уже в літах, казали, що мав десь під сімдесят, але розумів нас, учнів, ліпше, ніж вчителі. Часто підказував нам, як ладнати з неприступними вчителями, або як переконливо пояснити пропуск. Ми любили його, бо довіряли.

Однак сьогодні, щоб виконати свій задум, ми з Богданом мусили його перехитрувати. Ми непомітно прослизнули до школи ввечері перед тим, як він замкнув вхідні двері. Потім зачаїлися в підвалі під його кімнатою. Ми чули, як він прийшов до себе, увімкнув радіо, поїв, злив воду в туалеті й пішов до ліжка.

Коли він захропів, ми вийшли з підвалу сходами, які вели на перший поверх. Звідти вузеньким коридором попрямували до головного коридору, вздовж якого розташовувалися класи, а перетнувши його, ми опинилися у вестибюлі.

Ось і вона - статуя Сталіна.

Вона стояла на підвищенні посеред вестибюлю, дивлячись за нас. Вона була вдвічі більша від натуральних розмірів і, здавалось, зробленою з цільного кавалка білого мармуру, хоча насправді її відлили з гіпсу.

Зараз у тьмяному світлі з вулиці статуя здавалась самотнім велетом. Якби вона ожила, то, мабуть, вимагала б від нас букет квітів

- в газетах і фільмах Сталіна завжди оточували діти і троянди. Колись він, либонь, також був дитиною, але зараз, дивлячись на статую, ми в цьому сумнівалися.

По радіо про нього говорили як про люблячого батька, нашого визволителя, але за тою добродушною усмішкою ховався диктатор. Який жаль! Він починав із низів - син шевця, навчався на священика, а став Головним вождем, святим покровителем донощиків.

Ми з Богданом багато розмірковували, як йому протистояти. Ми обмізкували чимало можливостей. Ручна граната була б, звісно, найліпшим вибором, але ми не змогли її дістати. Тому зараз ми стояли перед ним із двома пляшками фіолетового чорнила в руках.

То була урочиста мить. Ми перезирнулися і кивнули одне одному: обидві пляшки опинились на статуї - моя на голові, а Богданова на животі.

Злякавшись звуку розбитого скла, ми на мить завмерли. Я боявся навіть глянути на статую. Однак таки озирнувся дорогою до вестибюлю. Смертельно поранена потвора стікала кров’ю.

«Руки й ноги ворога - закувати в кайдани, а рот затулити революційною диктатурою». Ф. Ксенофонтов, ранній радянський теоретик