Поцілунок Лева

НАША ДИРЕКТОРКА ПОЗА ПІДОЗРАМИ

Вже зраненька будівля школи нагадувала потривожене осине гніздо. Зграї чоловіків у формі - міліція, військові, всезагальна гроза - НКВД - тинялися школою в пошуках доказів. В оточенні партійного начальства директорка шалено жестикулювала, нервово крокуючи коридорами. її обличчя відбивало всю серйозність ситуації.

Усіх вчителів викликали до директорки, учні залишались самі. Зазвичай, без вчителя клас спалахував веселим щебетом. Але не сьогодні. Всі сиділи мовчки й урочисто, мов на похоронах.

Я, як і всі інші, жахнувся, коли зайшов до вестибюлю сьогодні вранці. Те, що вчора було мармуровою статуєю нашого Вождя, сьогодні здавалося кістлявим каркасом дикої тварини. Фіолетове чорнило проникло в паризький гіпс і повиточувало химерні звивисті візерунки.

Першим на місце злочину прибув прибиральник. Не знаючи, що вдіяти, він зняв свій зимовий плащ і прикрив ним статую. Потім обгорнув її покривалами й білими простирадлами, щоб приховати шкоду. Тепер виднівся тільки один черевик Сталіна, поплямований чорнилом.

Заходячи до вестибюлю, учні бачили це блюзнірство, але вдавали, що нічого не помічають. Прямий погляд на статую могли б розцінити як схвалення спаплюження нашого Вождя.

Хто це зробив? Це запитання хвилювало всіх і кожного. А особливо нас із Богданом. Якби ж то знати, хто це вчинив, ми б донесли директорці й отримали б винагороду. Ми б доказали свою відданість пролетарській революції і наше майбутнє було б забезпечено.

Повернувшись від директорки, наш учитель урочисто оголосив, що наступні два заняття буде присвячено політінформації. Почалось із висловлення глибокої шани й безумовної відданості нашому спаплюженому Вождеві. Далі вчитель почав клясти винуватців, яких назвав «хуліганами, диверсантами, іноземними агентами та ворогами народу».

Він «обробляв» нас, апелюючи до почуття обов’язку й відданості пролетаріату, а в кінці до нашого славетного майбуття. Ми сиділи похмуро, обурюючись злочином вчиненим проти нашого Вождя. Усі погодилися з учителем, коли на закінчення він гучно і так переконливо, як міг, виголосив: «Ми провчимо тих негідників! Ми повідрубуємо їх брудні руки!»

Потім нас, як і решта класів, повели до спортзали. Перед нами, попід протилежну стіну стояв довгий стіл. За ним посередині сиділа директорка в оточенні партійного проводу й чоловіків у формі, один із них виглядав як генерал НКВД.

Вони пильно дивились на нас у важкій тиші. Аж раптом Боцва встала і, здійнявши стиснутий кулак, вигукнула: «Хай живе наш улюблений Вождь - товариш Сталін!»

Мов зачаровані, всі суголосно відповіли: «Хай живе! Хай живе товариш Сталін! Хай живе!»

Голос директорки відлунював від стін спортзали, коли вона картала учнів і вчителів за неналежну пильність щодо ворогів народу. «Серед нас - ворог!» - вигукнула вона і всі почали озиратися - де б то він міг бути. У спортзалі було понад п’ятсот чоловік. Я здригнувся, адже кожен із нас був потенційним ворогом народу, за винятком директорки, яка була поза підозрами. Хоча... Судячи з того, як на неї глянув генерал НКВД. що сидів праворуч, вона для нього була головним підозрюваним, адже Вождя спаплюжили в її школі.

Далі виступав голова КП у Львові. Він був приземистим і сутулим, говорив різко, гаратаючи кулаком по столу так, наче той був у чомусь винен. Його кругле бурячкове обличчя, яке пані Шебець назвала «типовою пикою російського мужика», здавалось, ось-ось вибухне. Він говорив російською, якою я вже володів вільно, але через його жахливий акцент не дуже добре його розумів. Зрозуміло було тільки те, про що говорила й директорка: «Класові вороги не сплять! Будьте пильними! Звітуйте про тих, хто завинив! Для ворогів народу жодна кара не є надто суворою!»

Промову свою він закінчив фразами «Хай живе пролетарська революція!», «Хай живе великий Сталін!», «Ура великому генію товариша Сталіна!», «Ура нашому улюбленому Сталіну!», «Слава товаришу Сталіну!» Кожному з цих гасел шалено аплодували. А з його останньою фразою «Смерть ворогам народу!» оплески струснули школу до самої основи. Тієї миті я усвідомив увесь розмах нашого з Богданом вчинку: ми - вороги народу. На щастя, те почуття було швидкоплинним, і коли вигуки «Смерть ворогам народу!» стали оглушливими, воно розвіялось, як дим. Ворогами народу були «ВОНИ», і не важливо, хто вони, звідки, які. Вони були серед нас, у наших домівках, у школах, на фабриках, у кабінетах. Вони могли виявитись будь-ким і будь-де. Навіть генерал, що оце розводився про «отруйну черву», міг виявитися одним із них, і тоді йому не уникнути належної долі.

Коли вигуки «Смерть ворогам народу!» стихли, за підказкою директорки ми здійняли стиснуті кулаки й заспівали «Інтернаціонал» - гімн пролетаріату.