Поцілунок Лева

ЧОРНИЙ ВОРОН

Щоб не збуджувати підозр, після спаплюження статуї нашого Вождя, ми з Богданом продовжували звичну щоденну роботу, як

і звичайні старанні дев’ятикласники. Ми регулярно відвідували заняття, вчасно приходили на уроки, навіть за найгіршої погоди, коли решта наших однокласників спізнювалися або й взагалі не приходили. Ми надзвичайно ретельно готувалися і могли відповісте на кожне запитання вчителя.

Як «активісти» ми двічі на тиждень після обіду відвідували курси з «Військової підготовки», де навчали першої допомоги, топографії та стрільби. Після наруги над статуєю Вождя, яку забрали вночі після загальношкільних зборів, політінформація стала звичною справою в шкільному житті, нерозривно пов’язаною з іншими предметами.

Якщо до визволення, півтора роки тому, навчальний день починався з молитви, то тепер вчителі щоденно розводилися про «науковий соціалізм», історичні досягнення наших вождів і внесок «великого російського народу» в пролетарську революцію. Нам казали, що без наукових досягнень «прогресивних синів» цього народу не можна навіть уявити сучасної математики, фізики і хімії. Щобільше, славне майбутнє, яке мені й Богданові обіцяла директорка, було б просто утопійною мрією без Жовтневої революції 1917 року.

Зазвичай уроки закінчувалися засудженням ворогів народу, закликами до пильності й погрозами суворого покарання тим, хто здійснив наругу над статуєю.

Однак тиждень за тижнем, чуючи «Ми провчимо їх!», «Ми повідрубуємо їх брудні руки!», я почав втрачати цікавість до навчання. Вдаючи, ніби слухаю, я в мріях був далеко від класу, від міста, часто навіть на іншому континенті. Я любив розважатися, пригадуючи Тарзанові пригоди або Гуліверові мандри. Загубившись у джунглях, я пустував із мавпами, а випливши після кораблетрощі на безлюдний острів, засмагав під тропічним сонцем.

Ми з Богданом ще грали в шахи, але не так часто і захоплено, як раніше. Богданові думки, здавалося, постійно блукали деінде. Часто, коли я пропонував зустрітися після уроків, він казав, що має пильні справи. В мене було дивне відчуття, що наша дружба руйнується. Минали тижні - ми не грали в шахи, я сумнівався, чи прірву між нами можна подолати. Я розраджував себе тим, що Богдан також переживав і непокоївся.

Мене не турбували вчителеві заклинання: «Ми провчимо їх!», «Ми повідрубуємо їхні брудні руки!», ці погрози стосувалися всіх сорока п’яти учнів у нашому класі, а отже, не лише безпосередньо мене. То були просто слова, які вчитель кидав механічно, завчено підвищеним тоном. Вони були мені такі ж байдужі, як колись священикові залякування пеклом. Однак десь за місяць ті погрози почали відлунювати мені у вухах навіть після школи.

У такі миті мною опановувала тривога. Хвилі страху накочували неочікувано, переважно перед сном, коли я був сам. Тоді, не в змозі заснути, я дослухався до звуків знадвору. Найтихіший шурхіт, подібний до гуркотання авто або людських голосів, лякав мене - здавалось, «Вони» прийшли за мною.

Найгірше було однієї ночі. Я був вдома сам, оскільки пан Коваль поїхав з інспекцією тиждень тому. Коли я нарешті заснув після тривожної, безконечної нічноїтиші, то почув стуку двері веранди. Я подумав, що той стук мені наснився. Та скоро усвідомив, що то не сон. Стук був настирливим: хоч хто це був, він був сповнений рішучості увійти.

То не міг бути пан Коваль. Він мав ключі від дверей, до того ж він стукав по-особливому, немов за азбукою Морзе: один короткий удар і два довгі. Пані Шебець стукала навпаки, а я - три короткі удари і один довгий. Пан Коваль наполягав на такому способі стукання «просто, щоб знати, хто прийшов».

Стукіт гучнішав. Я був певний, що то «ВОНИ» прийшли за мною, бо хто міг бути безумний, щоб іти у відвідини так піз-но в ночі? Вночі місто належало «чорним воронам» - малим чорним вантажівкам, у яких таємна поліція забирала «ворогів народу» з їхніх домівок і везла до залізничої станції, звідки їх відправляли у фургонах до Сибіру, Казахстану та в інші Богом забуті місцини.

Колись я вважав це просто чутками, які поширювали невдо-волені, щоб очорнити систему. Іноді я чув, як пані Шебець нашіптувала пану Ковалеві про такі речі, але був впевнений, що це побрехеньки. Вона була «панею», а отже, упереджено ставилась до системи трудящих. Однак два тижні тому я змінив свою думку, коли посеред ночі прокинувся від гуркотання чорного ворона й плачу дітей із сусіднього сиротинця, який утримували польські монахині. На ранок будинок був порожнім, а по кількох днях до нього в’їхали совєтчики.

Стукіт стихав тільки, щоб за мить поновитися з подвійною силою. Я вже натягнув на себе найтепліший одяг, який знайшов, підготувавшись до «їхнього» візиту. Я відчинив двері на кухню й пішов на веранду. Тепер у двері стукали кулаком.

- Хто це? - запитав. Я намагався говорити впевнено, хоч усвідомлював, що це було мало переконливо.

- Це я, - почувся неначе жіночий голос.

Невже мені причулось?! Я навшпиньки підійшов до дверей і протер невеличку шпарку в замерзлій шибі. У неї я побачив громіздку постать проти місяця вповні.

Я відчинив двері веранди.

Стіна крижаного холоду вдарила мене, коли ця постать увійшла на веранду. Закутана в довгий, важкий кожух, у волохатій, хутряній шапці, напнутій на очі та в товстому шарфі аж до очей, вона здавалася якоюсь з’явою.

- Я - Анна, - сказала з’ява, розкутуючи обличчя.

Я відразу впізнав її. То була Анна, наймолодша подруга пана Коваля, блакитноока, з довгим, до пояса волоссям. Востаннє вона відвідувала пана Коваля й залишалася в нього на ніч незадовго перед війною. Я добре запам’ятав її відвідини, бо ідучи геть наступного дня, вона поцілувала мне у щоку і сказала: «Який гарненький хлопчина. Ти виглядаєш точнісінько, як пан Коваль».

Я був гордий почути, що я подібний до свого опікуна. Пан Коваль був для мене ідеалом чоловіка - такий вишуканий та елегантний, він міг перемогти в суперечці, навіть не підвищуючи голос. Жінки просто обожнювали його. Іноді мене дивувало, як вони за нього змагаються, гейби за якого кіноактора чи князя. На відміну від мого батька-селянина, який заледве вмів читати і писати, котрого єдиною розвагою поза рільництвом і розведенням корів були недільні відправи, пан Коваль вільно розмовляв німецькою, французькою і ще декількома мовами, ходив на концерти та в оперу, його постійно запрошували на вечері та розмаїті прийоми. Навіть наш яворський священик вважав за честь приймати такого гостя як пан Коваль, коли той був у нас на вакаціях. Селом ходили чутки, що священикова дружина була шалено закохана в пана Коваля.

Ми з Анною пішли до кухні. Я запалив нафтову лампу. Тремтячи, вона попросила гарячого чаю. Я натомість запропонував їй горілки. Вона перехилила чарку й попросила ще.

Я розпалив у кухні. Вона підсунулась ближче, щоб зігрітися. Сиділа мовчки, поклавши голову на руки, вдивляючись удалину. Мені здавалось, що вона розмірковує про щось дуже серйозне. Може, вона втікала від когось або від чогось? Як інакше пояснити цей її несподіваний нічний прихід.

- А де пан Коваль? - раптом запитала вона так, наче їй його нагально треба.

Я пояснив їй, що півроку тому пан Коваль покинув роботу директора відділу аудиту, перейшов на посаду інспектора і тепер часто подорожує селами і провінційними містечками, перевіряючи їхні справи. Йому це подобалося більше, ніж сидіти в кабінеті. Тепер він вільно пересувався, знайомився з новими людьми, до того ж привозив зі своїх подорожей сало, масло, ковбасу, яких у міських крамницях годі й шукати.

Я хотів їй ще дещо розповісти про пана Коваля, але вона перебила мене:

- Коли він повернеться?

- Може, завтра, - сказав я. - Але від нього ніколи не знаєш, чого сподіватись.

Вона змовкла. Повільно попивала чай маленькими ковтками. Думками, здавалось, блукала дуже далеко. Я не наважився розпитувати її.

Нараз вона встала й пішла до спальні пана Коваля. Я погасив світло й пішов спати.

За декілька годин мене розбудив будильник. Я поквапом вмився холодною водою, перехопив каші, взяв течку і вже був готовий іти до школи, але в останню мить мені сяйнуло, що Анні можуть бути потрібні ключі. Я обережно прочинив двері до кімнати пана Коваля. Анна міцно спала, накрившись кожухом і ковдрою аж до очей. Одна рука виднілася з-під покривала, вона стискала якийсь темний предмет, частково схований під подушкою. Зацікавлений, я приглянувся. Я не міг повірити своїм очам - то був револьвер.

Я чкурнув геть, радий, що Анна спить, а тому повернувшись зі школи, я зможу вдавати, що нічого не знаю. На уроках я все мізкував, навіщо їй зброя. Мабуть, в добрячу халепу вскочила. А може, вона хоче вбити пана Коваля?

На моє превелике здивування, коли я повернувся, пан Коваль вже прибув з інспекції і був живий-живісінький. Він сидів поруч із Анною за столом і малював щось схоже на карту. Мене не дуже цікавило що це, але коли я підійшов, він перевернув аркуш, вочевидь, не бажаючи, щоб я його бачив.

Я вибачився і пішов до своєї кімнати. Не встиг я зачинити за собою двері, як почув голос пана Коваля: «Михасю, а повернись-но на хвилинку».

В його голосі вчувалися нотки схвилювання, яких я ніколи раніше не чув. Він сказав, що вони з Анною «мають багато роботи» й працюватимуть допізна, а це заважатиме мені робити домашнє завдання. «Чому б тобі не переночувати у Богдана?»

Подумавши, він додав: «До речі, я багато чого привіз із інспекції. Пригощайся і візьми кільце ковбаси і трохи масла для Богданової матері».