Поцілунок Лева

МАМИН ХЛІБ

Хуртовина не завадила нам із Богданом виконувати завдання Організації. Оскільки уроки на декілька днів відмінили, ми змогли взятися за те, що нам доручили на початку квітня. Ми мали взяти під нагляд військовий гарнізон на Личаківській вулиці та за Цитаделлю, розташованою на пагорбі вулиці Коперника. Як і Оперний театр, приміщення гарнізону на Личаківській вулиці звели у середині XIX сторіччя, тоді, коли Львів належав до Австро-Угорської імперії і його називали Lemberg. Поміж казармами, які окреслювали квадрат, був двір завбільшки як футбольне поле.

Цитадель була набагато давнішою. Дехто вважав, що її спорудили ще в XIII сторіччі. Мабуть, все почалось із невеличкого укріплення на маківці пагорбу поза міськими мурами. Зі спостережного пункту видно було все місто як на долоні, а також неозорі рівнини на сході, півдні й заході. Таке розташування давало цитаделі перевагу, коли наступали татари, монголи і турки.

У XVI сторіччі стару дерев’яну фортецю зруйнували, а на її місці звели високу круглу вежу з важких кам’яних блоків. Навколо побудували потужний, позірно нездоланний мур. Ген, вгорі, під дахом вежі - низка невеличких, круглих отворів. Якби ворогові таки вдалося видертися на мур, його зустріли б звідти камінням, полум’ям смолоскипів або рідкою, кип’ячою мамалиґою.

Сторіччя по тому фортеця була готова до зустрічі з турками, однак, на щастя, чи то для турків, чи то для містян, турецьке військо попрямувало на південний захід, до Відня. Там, якщо вірити історикам, їм дав відсіч польський король Ян Собєскі. До німецько-польської війни нас вчили, що перемога Собєского - це найвеличніший епізод історії

Польщі. Натомість тепер підручники з історії, які видано в Москві, заперечували його заслугу в здоланні турків, проголошували його «захисником прогнилої польської шляхти».

Цитадель набула свого теперішнього вигляду, коли Львів приєднали до Австро-Угорської імперії. Імператор змінив вежу так, щоб там можна було користуватися рушницями, ручними гранатами й артилерією. Навколо побудували довгі ряди казарм для численних військ.

Тепер Цитадель займала Червона армія. Стежачи за Цитаделлю, ми дізналися, що там розміщено загін піхоти, артилерійський полк і танкову дивізію. Аби впевнитися, що ми правильно полічили солдатів, озброєння та транспорт, ми з Богданом стежили за виходом по черзі. Ми виявили, що офіцерами піхоти були росіяни, а смагляві обличчя та розкосі очі рядових свідчили, що вони з Далекого Сходу, мабуть, з Узбекистану, Казахстану чи Монголії.

Щоб не збуджувати підозр вартових, я сидів по той бік вулиці, трохи збоку від входу до Цитаделі, вдаючи ніби читаю книжку з марксизму-ленінізму. Насправді ж я шифровано нотував вигляд і кількість військових підрозділів, що прибували до Цитаделі й виходили звідти. Одного разу схожий на монгола чатовий запідозрив мене, бо я трохи засидівся, і підійшов. Однак, коли він побачив мою книжку в червоній палітурці з великими золотими літерами И. Сталін «Історія Комуністичної Партії Радянського Союзу», його обличчя проясніло, він зауважив: «Харошій кніґа. Мой камандір тожє чітаєт». Він дав мені спокій. Я бачив, як він приєднався до інших чатових біля брами. Він видавався дуже могутнім, коли стояв отак струнко з рушницею на плечі та чотириконечним багнетом, що стирчав високо над його головою в касці.

Він виглядав лише на декілька літ старшим за мене - років 18-19. У ті дні призов до армії був довічним вироком. Однак той хлопчина здавався щасливим. Мабуть, вдома в нього ще гірша скрута. Тут він жив у казармі, його не випускали в місто, але армія взувала його, вдягала, годувала. Не менш важливим, либонь, було переконання, що він робить щось значуще, щось таке, що змінить хід історії. Він бачив майбутнє. І не він один. Преса, радіо, політруки, вчителі говорили про майбутнє гіперболами в теперішньому часі.

Коли біля цитаделі нічого не відбувалося, я вчитувався в «Історію Комуністичної Партії Радянського Союзу». Деякі уривки звучали так спокусливо, гарно й переконливо, але те, що я бачив довкола не мало з ними нічого спільного. Мені лячно було й думати, що одного дня мене можуть забрати в армію.

Іноді, спостерігаючи за Цитаделлю або за гарнізоном на Личаківській, я ловив себе на тому, що не розумію, навіщо Організації інформація про кількість і вигляд військових підрозділів у Львові. Вона, увіч, немала потуг, щоб протистояти Червоній армії у відкритій боротьбі. Може, Організація працювала на когось іншого? Якось я запитав про це Богдана, але він байдуже кинув: «А тобі не всеодно? Наше завдання робити, що наказують. Організація знає, що робить. До того ж, ворог нашого ворога - наш друг».

Я пристав на Богданову думку. Ми присягли на вірність Організації. Ставити під сумнів її мудрість - це просто блюзнірство. Хоч хто скористається інформацією, яку ми збираємо, він зробить це не на користь системі, що породила директорку Боцву. До того ж, жити подвійним життям було так захопливо: дурити вчителів, директорку, продавщицю з військової книгарні, усіх тих чатових біля брами Цитаделі та інших гарнізонів.

Чи вдавалось мені дурити пана Коваля? Іноді в мене виникало дивне відчуття, що він читає мої думки. А ті його останнім часом дедалі частіші «інспекції» по селах наштовхували мене на думку, що й він може мати стосунок до Організації, якщо він і не член проводу, то принаймні зв’язковий.

Утім я не мав часу заглиблюватися в усі ці міркування. Ходити на уроки, бути активістом і займатися підпільною роботою водночас не залишало багато часу на спання. Тому я тішився, що весняне півріччя завершується. Невдовзі я поїду до Явори, мати вже понад рік мене не бачила.

Останнього листа від неї я отримав із місяць тому. Щоб оминути цензорів, вона передала його мені старшим братом Дмитром, лісником, коли він їхав до Львова. Так вона могла писати що думає.

То був довгий лист, він мало не довів мене до сліз. Вона все переживала, чи є в мене що їсти, як навчання, чи піклується про мене пан Коваль, як ті зимові шкарпетки, що вона мені надіслала

- либонь, вже порвалися. «Тиждень тому мала’м недобрий сон. З тобою справді все гаразд?»

Однак переживати мав би я про неї, а не навпаки. Умови на селі, як вона писала, дедалі гіршали. Коли село рік тому перетворили на колективне господарство, всім залишили тільки по невеличкому клаптику поля, якого заледве вистачало на городину. Вона тепер мала лише одну корову, решта п’ять і коня забрали до колгоспу. Навіть сепаратор і жорна довелося віддати. Вона писала, що сепаратора їй однаково не треба, бо одна корова давала замало молока для цього, а без жорен вона не могла змолоти борошна на хліб.

Пригадалось, як наші літні гості любили той хліб із домашнім маслом. Я надавав перевагу булкам, які вона подавала в неділю на сніданок. Спостерігаючи, як вона місила тісто на булки, я насолоджувався запахом борошна, дріжджів, родзинок і вершків.

Той лист здійняв у мені лють на «Них» - на вчителів, на директорку, на тих самовдоволених опікунів мого майбутнього, на всіх тих, хто стверджував, що знає, що добре для мене, для пролетаріату, для всього світу.

Завдяки тій люті, я раптом усвідомив, наскільки я віддалився від мами. Коли я від’їздив з Явори, батько був ще живий. А тепер вона залишилась сама з моїм молодшим братом Ясьом.

Вона писала, що щаслива, що я живу в місті. «Тут, у селі, життя нема. Деякі люди гірші за худобу. Налякані, кожен трясеться за власну шкуру. Ми зрана до ночі мозолимося в колгоспі. Нас поділили на бригади, в кожної з яких інша робота. Мені пощастило - назначили до польової бригади. Я беру Яся з собою. За тиждень йому буде шість рочків і в серпні він піде до першого класу. Він так швидко росте - вже вищий за тебе в його віці. Деколи розповідає мені так, наче я про це не знаю, що має брата у Львові й колись поїде до нього. Господи, як збігає час! Тобі скоро п’ятнадцять. Я й тебе колись отак брала на наше поле влітку. Ти був такою сумирною дитиною, навіть у сповитку ніколи не плакав».

Наступні чотири рядки листа було закреслено і густо замальовано, щоб я нічого не розібрав. Чому? Може, вона боялася моєї реакції? А може, то було щось дуже особисте й вона вагалась, чи ділитися цим зі мною. Лише одне слово можна було розібрати. То було слово «Коваль».

Лист продовжувався. «По неділях, тоді, коли люди перше ходили до церкви, село тепер зганяють до клубу. Там люди осуджують одне одного і самі себе, як голодні вовки. Вони називають це «критикою і самокритикою». Потім вони змушують нас обіцяти, що ми працюватимемо ліпше й більше, щоб виконувати і перевиконувати норми, які вони нам дають. Я, дякувати Богу, ще дужа, але що воно далі буде? Не хочу й думати про це. Вірю, що все вийде на ліпше».

Далі вона повідомляла, що церкву в селі спалили, а старого священика заарештували. Той священик, нагадала вона, одного разу дав мені поза вуха, коли я на уроці релігії затнувся, розповідаючи Заповіді.

Неймовірно, що вона пам’ятає такі дрібниці. Однак найбільше мене здивувало те, що вона написала наприкінець.

«Дорогий Михайле, яке ж то щастя, що я можу тобі писати. Не пам’ятаю, чи коли казала тобі, що я не ходила до школи. У мій час дівчат до школи не посилали. Ми були призначені для шлюбу, мали бути помічниками свому чоловікові, як казав твій батько, земля йому пухом. Лише після твого народження я навчилася читати і писати завдяки пану Ковалеві. Того літа він привіз мені зі Львова абетку, зошит, два олівці, ручку й чорнило. Досі пам’ятаю, як тремтіли мої пальці, коли я вперше в житті тримала ручку. Він тоді сказав: «Часи зараз змінюються швидко. Навчіться читати і писати, може, доведеться колись писати Михасеві й читати його листи». Пан Коваль людина поважна, він знає що каже. Подякуй йому за опіку над тобою. Будь чемний із ним».

«Революція пожирає своїх дітей».

В. Л. Леонард