Поцілунок Лева

Я БАЧУ ВЛАСНЕ ОБЛИЧЧЯ

Місцевий потяг ліниво рушив із Краківського вокзалу і невдовзі набрав звичайної швидкості. Незабаром вагон наповнило парким теплом. Пасажири, наскільки я міг розібрати в сутінках, судячи з їх клунків та одягу, були селянами, що поверталися додому з базару.

Я сидів біля вікна. Ритмічний стукіт коліс заколихував мене до сну. Я щільніше запнув піджак, підняв комір, схилив голову набік. Яка насолода - бути поза камерою, поза володіннями тієї вічно ввімкненої жарівки, що звисала наді мною день і ніч. Непомітно я впав в обійми дрімоти.

Спав я довго, набагато довше, ніж думав. Коли прокинувся, вже світало. Потяг котив засніженими рівнинами. Попереду виднілись обриси села і церкви. Неподалік від колії кружляла зграя ворон, готових до розбою.

Наш вагон не був переповненим, але всі сидячі місця було занято, а один пасажир стояв, спершись на двері. Чомусь усі витріщалися на мене, коли я не дивився на них. Можливо, через мій дуже завеликий піджак або через поголену простоволосу голову

- я єдиний був вбраний не по-зимовому.

Селянка, що сиділа навпроти, не зводила з мене очей. Іноді розтуляла губи, гейби хотіла що сказати, але не наважувалася. Зрештою нахилилась до мене і, прикривши рота рукою, тихенько польською запитала:

- Ти щойно вийшов?

Я знав, що вона має на увазі - в’язницю.

- Так.

Відхилившись, вона запитала:

- А куди прямуєш?

- Додому, - відповів я. А усвідомивши, що їй це нічого не скаже, додав: - До Львова.

Вона закивала головою, визнаючи, що попереду в мене далека дорога, а потім несподівано сказала:

- Ти, напевне, набагато молодший, ніж здаєшся. Мабуть, ще й двадцяти не маєш. - Подумавши, додала: - А звідки в тебе цей шрам на чолі?

Шрам? Я й забув про нього. Насправді, я його ніколи не бачив, лише на дотик знав, що він є. Нічого особливого.

Немов прочитавши мої думки, чоловік, що сидів поруч із моєю співрозмовницею, вийняв із кишені люстерко і простягнув мені.

Обличчя, яке я в ньому побачив, не могло належати мені. То було чуже, не моє обличчя. Я десь бачив це лице, але воно не моє. Моє було схоже на мамине. А це - якесь порожнє, бліде. Воно наче складалося з окремих частин: скляні очі, худющі вилиці, що стирчали, як два кулаки, довгий ніс із кінськими ніздрями, а на чолі над правою бровою - яснорожевий шрам, невеликий, але доволі огидний на тлі моєї спопелілої шкіри.

Я торкнувся кожної частини того обличчя. Знову глянув у люстерко. Так, це моє недоладне обличчя, але, здавалось, воно складалось із частин, що ледве купи тримаються.

Я повернув люстерко. Перед тим, як покласти його назад до кишені, чоловік протер його шарфиком жінки, немов хотів стерти звідтіля моє відображення.

Тим часом жінка сиділа із заплющеними очима. її губи злегка ворушилися, наче в молитві. Мені сподобалось її відкрите обличчя з ямочками на щоках, облямоване чорним волоссям. Розплющивши очі, вона запитала:

- Твоя мати знає, що ти приїздиш?

- Ні, - відповів я.

-Ні?

- Ні... вона навіть не знає, де я був увесь цей час.

Я не хотів продовжувати цю розмову, бо усвідомив, що не зможу з’явитися мамі перед очі в такому вигляді. Я підняв комір піджака і притулився головою до шиби.

Коли прокинувся, тієї пари вже не було. На колінах у мене лежала стара паперова торбинка з яблуком і двома окрайцями хліба.

На наступній станції потяг різко звернув праворуч і зупинився на запасній колії. Повітря прорізав пронизливий свист і громоподібний рев дизельного двигуна. Понад годину повз нас на схід мчали вантажні потяги з танками і гарматами. Ще годину, на захід, до Німеччини їхали потяги Червоного Хреста. Отже, війна ще триває. Один із них зупинився навпроти нашого. У вікно я побачив вагони, забиті раненими солдатами з перев’язаними головами, грудьми, руками. Один, який сидів біля вікна, був забинтований із голови аж до пояса. Скидався на мумію, що задрімала.

Для мене то було щось нове. Німецькі солдати, яких ми з Богданом бачили біля Києва перед нашим арештом виглядали здоровими і бадьорими. Тоді війна скидалася на якусь дитячу забаву. Тепер вони зализували рани. Відтоді, мабуть, багато змінилося, хоча для мене світ був таким самим, як тоді, півтора роки тому, коли я його полишив.

Коли пройшов військовий транспорт, наш потяг і собі рушив, зупиняючись на кожній станції, випускаючи і приймаючи пасажирів. Важко пухкаючи, випльовуючи густі хмари пари щоразу, як вирушити, він здавався іграшкою порівняно з дизельними потягами. Однак він рухався і щоразу витискав із себе короткий свист, проїжджаючи біля семафора.

Нарешті посеред ночі ми прибули до Львова.

Коли я вийшов із вагона, моє тіло пройняв колючий холод. Сичав пронизливий вітер, жбурляв в обличчя снігом. З кожним подихом я ковтав жменю сніжинок. Було пізніше, ніж я гадав, бо трамваї вже вишикувалися на ночівлю. Дійшовши до перехрестя Городоцької і Залізничної, я глянув по той бік вулиці, сподіваючись побачити собор св. Єлизавети, але там була хіба біла стіна. Не замислюючись, я повернув праворуч, додому. Однак, втираючи з обличчя сніг, знову пригадав те, що бачив у люстерку. Спинився. Не міг далі йти. Не міг таким показатися на очі панові Ковалю.

Повернув, перетнув перехрестя і пішов у напрямі дому Богда-нової матері. Вона жила за декілька кварталів звідси.

Вже було після півночі, коли я став біля входу до її квартири на другому поверсі. Я вагався, чи турбувати її, але мусив це зробити.

Незважаючи на сніг і вітер, я не відчував холоду надворі, але тепер, перед дверима, я трусився всім тілом.

Постукав я набагато гучніше, ніж хотів.

Позаяк з-за дверей не вчувалося й звуку, я постукав знову, але тихіше. Невдовзі у замковій щілині з’явилося світло.

- Пані Боцюрків, - сказав я. - Це я - Михайло, Богданів друг.

Жодної відповіді, тільки придушений кашель. Вона була вдома, але боялася відповісти. Я теж злякався б, якби хтось загаратав до мене в двері посеред ночі. Мені вже зуби цокотали від холоду. Надворі скаженів вітер. Я промовив тремтячим голосом:

- Ви знаєте мене, ми з Богданом часто грали в шахи. Мною опікувався пан Коваль. Я маю звістку від Богдана.

З-за дверей почувся знайомий, але зболений жіночий голос:

- Звістку від Богдана? Він живий?

Побачивши мене, вона скрикнула:

- Це ти, Михайле? Що з тобою? Заходи. Господи, ти ж зовсім замерз! Я приготую щось гаряче.