Поцілунок Лева

СВІТ ГОЛОДНИХ І РАБІВ

Повернувшись додому, пані Шебець розпоряджалась мною. Вона собі такого не дозволила б, якби пан Коваль був тут. Я мав принести вугілля з підвалу, налити нафту в лампу, підмести веранду, принести води від громадських помп. Під вечір, втомившись від неї, я вирішив сховатися до своєї кімнати. Однак вигляд підручників, які вже пилом припали, змусив мене передумати. Пані Шебець можна було уникнути лише забравшись із дому. Чому б не відвідати Богдана, подумав я. Він жив за яких півгодини ходу від мене, біля школи. Це було небезпечно, бо, хоч польська армія й здалася, деякі вояки, не бажаючи здаватися в полон, мародерствували на вулицях, аби здобути цивільний одяг, харч чи яке інше добро.

Я заледве вийшов на веранду, як помітив дивну хмару пилюки над ґрунтовою дорогою, яка перетинала поле по той бік озера. Звідтіль з’явився загін вершників, що мчав повним ходом, наче втікаючи від когось чи намагаючись встигнути до своєї цілі, поки та кудись не зникла. За ними ще й пилюка не осіла, як з’явилися піші колони. Я вибіг їм назустріч.

Вони швидко крокували в три шеренги, сливе бігли, гейби хотіли догнати західне сонце. Незнайомі уніформи темно-коричневого та блідо-оливкового кольорів свідчили, що то ані не німці, ані не поляки. Якби не зброя, я подумав би, що то якісь подорожні монахи.

їхні обвітрені обличчя були такими ж червоними, як п’ятикутні зірки на їхніх зелених касках. Очі мали вузькі й розкосі. Заболочені черевики, за плечима рушниці, на грудях пояс із патронами, над касками вістря багнетів - здавалось, вони щойно зійшли з екранів фільмів про Першу світову війну.

Подумки я гортав сторінки підручника з історії. Хто це? Татари? Турки? Монголи? Гуни? Сподіваюсь, ні, бо всі вони, пригадую, були варварами, які грабували, ґвалтували і вбивали. Турки, до того ж, брали в ясир маленьких дітей і виховували їх яничарами. Втім, подумав я, хоч хто ці люди, хоч з якого куточка землі вони прийшли, я їх зустріну. Я підняв руку й помахав їм, вітаючи.

Скоро я зніяковіло опустив руку. Вони не відповідали. Сподіваючись, що вони просто не знають, що означає цей рух, я голосно вигукнув: «Вітаю! А що ви за одні?» Повторив. Жодної відповіді. Здавалось, вони не розуміють по-нашому. А може, вони бояться мене?

Я крутився обіч дороги, сподіваючись побачити бодай проблиск розуміння в їхніх очах. Однак вони крокували, вдивляючись поперед себе, наче зачаровані, а я цікавив їх не більше, ніж вітер у полі.

Я біг уздовж дороги, вдаючи із себе одного з них, та невдовзі повернувся, злякавшись шаленого гуркоту танків позаду. Я відскочив убік, настрашений величезними залізними потворами, що шматували шлях своїми гусеницями, а їх кулемети було невпинно спрямовано в якусь невідому ціль попереду.

Раптом із одного танка з’явилась каска та пара очей. Однак, коли я махнув рукою, вони вмить щезли. Може, я розгнівав наших відвідувачів тим, що стояв так близько до шляху їхнього танка? Невдовзі танкіст знову з’явився, усміхаючись від вуха до вуха. В руках він тримав якийсь подарунок для мене. Шоколад? Цукерки? Він кинув, блискуче прицілившись.

Біля мене впала газета. Мені було не до читання, тому я підняв її, маючи намір викинути, як тільки щезну з поля зору танкіста. Та оскільки він явно чекав моєї реакції на свій подарунок, я широко розгорнув її.

Папір, як і запах, був зовсім іншим, ніж у газет, які читав пан Коваль. Відрізнялась багрянуватим відтінком фарба. Формат був значно більшим, тому її було важко втримати на вітрі. Я розстелив газету на землі й поклав по кутах камінці, щоб її не здуло.

То була «Правда України» за 22 вересня 1939 р. Над назвою було зображено червоний герб - серп і молот - та гасло: «Пролетарі всіх країн, єднайтесь, вам нічого втрачати, крім ваших кайданів».

Написано було увіч моєю мовою, та слова були якісь незрозумілі. Там йшлося про «світ голодних та рабів», про «пролетарську революцію», про «диктатуру пролетаріату», «міжнародну солідарність трудящих», «соціалізм», «комунізм». Я поняття не мав, що все це означало. Йшлося там і про «визволення Західної України від буржуазного правління» та «братерське возз’єднання з російським народом», про те, що велика кількість людей у містах і селах «вітає робітничо-селянську Червону армію». «Віднині ми будемо вільні», - кричали зі шпальт величезні літери.

Світлини зображали радісних робітників і селян в охайному святковому вбранні, щасливі юрми, що кидають квіти під ноги визволителям, усміхнених солдатів, які цілували дітей і на всі боки роздавали подарунки. На одному фото була незабутньо зворушлива сцена - вусатий український селянин середнього віку та російський солдат у касці обнялися і цілуються в уста. «Навіки разом» - таким був напис під фото.

«Майбутнє за нами!», «Вони уможливили нашу перемогу!», «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» - написи під світлинами командирів, генералів і маршалів. На найбільшому фото, посеред сторінки було зображено, безсумнівно, найшляхетнішого й найве-личнішого серед наших визволителів. Його звали Сталін. Обличчя його променіло батьківською усмішкою.

Поступово до мене доходила значущість цього моменту. Я волів би бути в тих благодатних місцях, де робили ці світлини. Натомість тут не було ні вітань, ні обіймів, ні подарунків, ні поцілунків. Я виявився єдиним вітальником і нічого не мав для них, навіть квіточки. Марно пороззиравшись бодай за якою кульбабкою, я вирішив зробити паперові стріли з «Правди України». Кидаючи їх у солдатів, я кричав: «Ласкаво просимо! Ласкаво просимо! Дякую, що ви визволили нас!»

Однак, як і раніше, відповіді не було. Вони й далі крокували собі колонами у шерензі по три. Зосереджено вдивляючись поперед себе, вони йшли на захід. Нарешті всі пройшли, навіть гуркотлива вантажівка з причепленою кухнею, залишивши по собі лише жалюгідну хмару пилу.

Дорога знову спорожніла, але чомусь стала ще самотнішою, ніж раніше. Я сидів на самоті, ліниво спостерігаючи, як вітер схопив газету й поніс її до озера.

Коли я нарешті встав, сонце вже давно закотилося за небокрай, забравши із собою денне тепло. Коли я йшов холодним, кам’янистим полем, мені в голові крутився вислів «світ голодних і рабів». Чи в тому світі живу я?