Поцілунок Лева

КІНЕЦЬ МАЙБУТНЬОГО?

Хвилі вибухів у різних частинах міста розбудили, мабуть, усіх і кожного. Дорогою зі станції додому я бачив перелякані, ошелешені обличчя у вікнах - люди не знали, чого ще чекати.

Я був єдиним подорожнім на вузькій вуличці. Якийсь чоловік відчинив вікно і, помітивши мене, запитав те, що цікавило всіх: «Що діється?» В голосі його звучало більше тривоги, ніж цікавості. Я, звісно ж, не знав, але розповів йому про атаку на залізничну станцію. Одне крило вокзалу майже зрівняли із землею.

Він вилаявся, а потім із притиском повторив своє запитання: «Що, до чорта, відбувається? Радіо виспівує пісеньок так, наче все добре. Стривай-но, зараз будуть новини».

Він поставив радіо на підвіконник, дав одну пару навушників мені, а іншу взяв собі. В моїх вухах залунала «Катюша» - пісня про дівчину, що зустрічає на березі річки юнака і каже йому любити не її, а «соціалістичну батьківщину». Звісно, слова не були поетичні, але мелодія була чіпкою. Слухаючи її, я зловив себе на тому, що мимоволі почав підспівувати.

Далі були новини, звичайні щоденні новини. Про важливі рішення ЦК КП; про успіхи стаханівського руху; про поліпшення в розведенні свиней, якого досягла якась свинарка. Нарешті, про «радісну реакцію радянських людей» на заклик товариша Сталіна «подвоїти зусилля в розбудові майбутнього». На хвилях усе було нормально.

Удома пан Коваль у халаті прикипів до свого короткохвильового приймача. Він крутив кнопку туди-сюди. Цікаво, де він ховав той приймач? Адже коли росіяни прибули до Львова, вони наказали здати всі короткохвильовики. Тих, хто цього не зробить, вважатимуть шпигунами й відповідно каратимуть.

Перевіривши дроти, пан Коваль знову взявся крутити кнопку, та цього разу поволі. Я дивився, як стрілка ліниво просувалася шкалою з назвами європейських столиць. Чути було лише хрипке, гаркітливе тріщання. Коли вказівник наблизився до Берліна, скрип і деренчання посилилися, аж раптом почувся чіткий голос: «Deutscher Rundfunk, Berlin, den 22 Juni 1941, 8 Uhr Morgens. Sondermeldung». На диво, моєї шкільної німецької було достатньо, щоб зрозуміти: «Німецьке радіо, Берлін, 22 червня, 1941, 8:00. Спецвипуск».

Обличчя пана Коваля проясніло. В очах спалахнули іскорки. Він глянув на мене, немов кажучи: «Бачиш, я добився свого!» Приклав вказівний палець до губ - мовляв: мовчи. Коли почались новини, я хотів похвалитися перед паном Ковалем своїм знанням німецької мови, але вже на другому реченні затнувся на слові «Барбаросса». Те ім’я ніяк не в’язалося мені з новинами. Вперше я почув його на уроці з історії. Пригадую, вчитель розповідав про німецького короля, який став імператором Священної Римської імперії десь у XII сторіччі. Через колір бороди його назвали «Барбаросса» - від італійського «рудобородий». Той вчитель був такий кумедний

- казав, що Священна Римська імперія не була ані священною, ані імперією.

Заглибившись подумки у XII сторіччя, я вже міг вловити лише окремі кавалки новин. Єдине, що я зрозумів, це те, що щось трапилося сьогодні о третій ночі. Судячи з урочистого тону диктора, щось дуже серйозне, але що саме, я не второпав.

Вибухи поблизу поклали край моєму спантеличенню. Мабуть, пошкодили електростанцію, бо зелений вогник радіо декілька разів моргнув і згас разом із голосом диктора.

Пан Коваль обернувся до мене: «Війна! Сьогодні о третій німецькі війська перейшли радянський кордон, зустрівши тільки незначний опір. Радянська армія у паніці втікає. Так каже радіо».

Перекладаючи щойно почуті новини, він і сам говорив, як диктор, та в голосі його забриніла тужна нотка, коли він додав: «Це вже третя війна в мойому житті, сподіваюсь остання, але»... Він не закінчив. Мовчки дивився на мене, немов намагаючись уявити, що може війна приготувати для мене.

- Я чекав цієї війни, - нарешті промовив він тихо. - Як інакше можна дати раду лицемірним, примітивним росіянам. Однак,

- знову завагався він, наче не знаючи, чи варто це казати, - хтозна, як воно буде. Війна - панянка вередлива. Як то кажуть, чоловік стріляє, а Бог кулі носить.

- А що там було про Барбароссу? - серйозно запитав я. - Що спільного має імператор XII сторіччя з війною проти Росії?

Пан Коваль повільно зняв окуляри, окинув мене поглядом, так наче я запитав щось надзвичайно кумедне й розреготався. Він намагався щось сказати, але не міг стримати сміху. Спочатку я не розумів у чому річ, але той сміх був таким заразним, що я й собі зареготав. Ми аж за боки бралися. Вперше за два роки то був справжній, щирий сміх, а не вимушений нашими «визволителями».

- То як щодо Барбаросси? - знову запитав я.

- Це назва німецького походу проти Росії, її називають «Операція Барбаросса». Може, вони вжили те ім’я просто як сентиментальну згадку про колишню німецьку велич, а може, це натяк, що Гітлер розпочав війну, аби відновити Німецьку імперію. Побачимо. Це покаже його ставлення до України.

Мені подобалось, як пан Коваль говорив. Він висловлювався чітко і формально, розглядав все, за власними словами, «в історичній перспективі». Однак мені незрозумілим був його натяк на те, що ставлення німців до нашої країни може бути негативним. Що б вони мали мати проти України, гадав я собі. На відміну від росіян німці прибули з цивілізованого Заходу. Вони репрезентують західну культуру. Я не знав причини, щоб німці не хотіли бачити нас вільними після сторіч поневолення. Ми стали б їхніми найліпшими друзями.

Одного разу в нас із Богданом зайшла розмова на цю тему, коли він розповів мені, що Організація «розігрує німецьку карту». Знаючи, що Богдан завжди переймався «глобальними проблемами», я сказав, хоч не був переконаний, що, як на мене, це нормально, але не слід забувати, що Росія має мирну угоду з Німеччиною. Богданові слова роздратували мене. Він говорив як всезнайка: «Той пакт - просто тактичний хід. Сутички не уникнути».

Тепер, чуючи далекий гуркіт вибухів, я зрозумів, що Богдан мав рацію, а водночас чомусь думалось, що його б слова та Богові у вуха. Ми сходились на тому, що підтримка німців необхідна нам, аби здобути незалежність, бодай тому, що допомоги просити більше ні в кого. Франція вже схилилася під німецькими ударами. Англія? Хто б довіряв Англії! Вона мала прийти на порятунок Польщі у війні з німцями, але навіть пальцем не поворухнула.

Пан Коваль зняв окуляри і крутив їх у правій руці, сидячи перед приймачем, схилившись чолом на ліву руку. Я часто бачив його в такому положенні глибокої задуми. Я пішов геть, але він зупинив мене:

- Чекай, ми ж зовсім забули про пані Шебець. її втішать такі новини. Іди розбуди її.

- Не може бути, щоб вона спала, - відповів я, - такі феєрверки й мертвого розбудять.

- Помиляєшся, коли вона спить, їй можна під вухом із гармати стріляти. Піди постукай до неї, але добряче постукай.

Я постукав - безрезультатно. Постукав гучніше - ані шелесь. Може, вона померла? Та ні, найвірогідніше, вона просто налякана до смерті й тому не відповідає. Стук у двері не в обумовлений спосіб означав, що «вони» прийшли, щоб депортувати її. Власники довколишніх будинків давно були в Казахстані або десь у Сибіру.

- Це я, Михась. - закричав я

Я мав рацію. Вона не спала. З-за дверей почувся її голос.

- Михась? Неправда. Він поїхав. Я бачила, як він пішов на світанку.

Вона, мабуть, не впізнала мого голосу, бо я кричав. Тому я сказав уже звичайним тоном.

- Пані Шебець, присягаюся - це я. Михась.

- Але ти ж пішов, я бачила тебе на світанку, тепер ти мав би бути вже в Яворі.

- Так, але залізничну станцію розбомбували, потяги не ходять.

- Розбомбували? Чи ти звар’ював! Хто?

- Німці. Почалась війна, пані Шебець, справжня війна. Пан Коваль відправив мене повідомити вас. Ви мали б тішитися, вам повернуть будинок, ви знову станете господинею.

Така перспектива була їй до вподоби, після хвилі мовчання вона сказала:

- Я хотіла б вірити тобі, але... - вона не закінчила речення, бо повітря розітнув вибух, будинком аж здвигнуло. Я впав на підлогу. Пролунала низка наступних вибухів.

Вставши, я глянув через розхитану шибку веранди. По той бік вулиці, неподалік від нашого будинку бомба залишила глибокий кратер. Глянувши ліворуч, на Кульпарківську, я побачив темну хмару над колишньою божевільнею. Торік росіяни перетворили її на військову базу. Ми з Богданом не одну годину стежили за військами, що були там розташовані. Від думки про можливість того, що німці використовують інформацію, яку ми зібрали, мені стало якось ніяково.

«Ми найбільше і передовсім зацікавлені в Україні».

Ґерінґ (1933)

«Якби Урал, Сибір і Україна належали Німеччині, то наша країна під

управлінням націонал-соціалістів жила б у цілковитому достатку».

Гітлер (1936)

«В Україні та на Уралі Німеччина знайде багатства, яких немає в жодній заморській колонії».

Ріббентроп (1938)