Поцілунок Лева

НІЧНІ ГОСТІ

Наша третя ніч у Монте люпі. Ми до сі голі, бо одяг ще не прине с ли із дезінфікації. Церковні дзвони пробили північ. Я намагався перевернутися на інший бік, не потурбувавши Богдана. Він міцно спав, мабуть, снив про щось, бо очі сіпали, а важке дихання супроводжував слабенький стогін. Наш матрац був вузьким, розрахованим на одну людину, але після бетонної підлоги Лонцькі здавався розкішшю.

Майже засинаючи, я почув якийсь звук, наче відчинилися двері нашої камери. Я намагався ігнорувати це, однак розплющивши очі, побачив гурт голих чоловіків, що заходили до нашої камери. Спершу я подумав, що мені ввижається, але все відбувалося насправді. Вартовий закрив і замкнув за ними двері, а вони безмовно стояли, як виводок курчат. Тепер усі прокинулися, здивовано й зацікавлено роздивлялися новоприбулих, не вдоволені їхнім нічним вторгненням.

їх було двадцять один. Голі й обчикрижені, вони були, наче копії один одного. Наша присутність їх також спантеличила. Мовчки, кожна сторона намагається оцінити іншу. На підлозі було місце для них, а от сінників та коців - катма.

Нарешті старший у камері порушив цю мовчазну конфронтацію. Професорський авторитет його голосу надзвичайно підходив йому, як старшому над нами. Коли виявилося, що новоприбулі українці, він привітав їх від нашого імені. Однак дізнавшись, що вони - мельниківці, а отже, наші суперники, ми охололи. Мені було байдуже, що вони спатимуть на підлозі без матраців.

Наступного дня їм принесли постіль, і всі ми стали рівноправними, незважаючи на політичні переконання. За винятком шістнадцятирічних нас із Богданом, всім решта було від двадцяти п’яти до п’ятидесяти років. Увечері, коли розстелили сінники, вони вкрили всю підлогу від стіни до перегородки, за якою стояла посудина для сечі.

Того ж дня принесли наш одяг. Від нього тхнуло так само, як у лазничці. Моя сорочка була поплямлена й облізла, а на дотик нагадувала накрохмалене полотно. Наразі наші спроби сконтак-туватися із сусідніми камерами перестукуванням не мали успіху. Чи то стіни були надто товсті, чи то камери порожні.

Відтепер наше життя в Монтелюпі почало нормалізуватися, входило у звичну в’язничну колію. Як і в кожному закладі з віковою історією, життя в’язнів у Монтелюпі підкорялося певним традиціям, до яких тепер докладалася ще й німецька годинникова точність. Наші життя спливали точно за графіком.

6:00 - нас будить свисток вартового. Захвилину-дві він заходить до нашої камери. Хто перший його побачить, кричить «Achtung!» Усі встають, виструнчуються, вартовий наказує трьом відчинити вікна, ще двом - взяти посудину із сечею, далі всі йдуть - за ним до туалету. Там є один унітаз, яким нам нечасто доводиться користуватися, і один умивальник.

Повернувшись до камери, складаємо матраци й коци в охайні купи. Так вони стоятимуть до ночі, бо нам суворо заборонено користуватися ними впродовж дня. За порушення цього правила позбавляють вечері. Далі прибираємо - збираємо всі соломинки, що випали з матраців.

7:00 - приходить вартовий, робить перекличку. Ми чекаємо на нього, вишикувавшись у три шеренги. Старший, що стоїть на чолі першої шеренги, кричить «Achtung!» Ми стоїмо струнко, а він звітує за звичною формулою: «Камера № 59: п’ятдесят чотири в’язні, присутні всі, все гаразд». Перелічивши нас, вартовий оголошує «Вільно!» і переходить до огляду матраців і коців, перевіряє вікна

- чи бува яку дошку не відбито. Коли він йде геть, старший знову кричить «Achtung!», ми виструнчуємося, а після того як вартовий зачиняє за собою двері, співаємо «Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни...»

8:00 - довгоочікувана мить - сніданок. Ставши в чергу, ми чекаємо, поки вартовий відчинить двері. Двоє в’язнів приносять казан із кавою. Один із них дає нам по півлітровому бляшаному горняті, а інший наливає туди каву. Третій роздає хліб - 1/5 КотіззЬгоІ;, як вони його називають. Це вдвічі більше, ніж у Лонцькі. Багато хто заздрить в’язням, які працюють на кухні. Це заняття привілейоване, його доручають за старшинством.

Не хотів би я дочекатися таких привілеїв.

8:30 - порожні горнята перелічують і забирають до камери. Ми вільні робити що заманеться, аж до вечері. Можна стояти, сидіти, от тільки лежати не дозволено. Можна дрімати, мріяти, шкодувати себе. Можна розмірковувати про таїну життя і смерті. Можна звинувачувати за наші долі Сталіна, Гітлера, Бога або збіг подій. Можна дорікати собі за дурість. Багато чим можна займатися. Але найважче звинувачувати себе.

18:00 - подія дня - вечеря. Кажуть, історія повторюється. В Монтелюпі вона повторюється щоденно. Пронизливий свист знаменує початок вечері. Ми шикуємося в три шеренги. Вартовий відмикає двері. В’язничний кухар - найпривілейованіший арештант

- подає вечерю власноруч. Він тримає великий черпак, як колись королі тримали скіпетр, і, навіть не дивлячись на нас, занурює черпак у суп - ячмінний або з локшиною. Клопіт у тому, що зупа у великому казані на дні густа, а зверху - сама вода. Тому дуже важливо, як глибоко кухар занурює черпак.

Одного дня, стоячи в черзі, я пробував загіпнотизувати кухаря, щоб він дав мені густого навару з дна. Та коли моя черга прийшла, він черпнув лише по поверхні й налив мені каламутної юшки. Зазвичай, як і інші за таких умов, я б просто повернувся і пішов геть розчарований, сподіваючись, що завтра пощастить більше. Натомість я вилив ту водицю назад до казана та ще й так, що вона розхлюпалась, забризкавши кухареві обличчя.

Ошелешений, він глипнув на мене своїми блакитними, сливе безбарвними очима. В них відчувалась слабкість. Я твердо подивився на нього і рішучим рухом простягнув горня. Якусь мить він вагався. Тоді відвів погляд, занурив черпак на дно й налив мені густого варива.

Після вечері ми знову займаємося чим завгодно до 21:00, коли починається вечірній огляд. Як і вранці, ми стоїмо струнко, коли старший звітує «Камера№ 59: П’ятдесят чотири в’язні, присутні всі, все гаразд». Вартовий перелічує нас, перевіряє вікна, йде геть.

Якось інспекцію проводив новенький. Йдучи з камери, він сказав gute Nacht, добраніч. Усвідомивши, що вартовому таке казати не годиться, він зашарівся, сказав entschuldigung, перепрошую, після чого зашарівся ще більше.

За таким розкладом часу в нас було доволі. Люди на волі, навіть наші вартові, які увесь час працюють - могли бути заздрісні. Однак Василь, наш доморощений філософ, поведений на помпезних, банальних твердженнях, ліпше знався на цьому. Він казав, що «час без волі марний, а воля без часу - зайва».