Поцілунок Лева

СМАЖЕНИЙ ЛЕНІН

Біла Церква була колись гамірним містом, але коли ми туди прибули, вона видавалась голою пусткою. Ані головні вулиці, ані вузенькі провулки не виявляли жодних ознак життя. Маленькі, низенькі будинки, деякі ще під солом’яними дахами, здавалось, всмоктувала сила тяжіння. Ми постукали в декілька дверей - ані шелесь. Жодного звуку, жодного погляду із-за затулених запон. Ані дитячого плачу, ані собачого гавкоту, ані пташиного цвірінькання. Червона армія покинула місто два дні тому, а німецькі війська вже перекотились без зупину.

Єдиним звуком було відлуння наших кроків, коли ми йшли бруків-чаним майданом до адміністративного будинку. Проти нього стояла гранітна статуя Леніна, заввишки майже така ж, як й будинок позаду. Ще кілька днів тому Ленінові тут поклонялися як найбільшому пророкові майбутнього. Тепер, покинутий своїми покровителями, він витріщався на майдан - такий же порожній, як і його обіцянки.

Хоч хто останнім залишав адміністративний будинок, він дуже квапився. Двері було відчинено й приперто мішком зерна, щоб не затріснулися. Кімнати було захаращено відкритими скринями для боєприпасів і рушницями. У головній найбільшій кімнаті були лише лави й стіл. Цю кімнату, мабуть, використовували для зборів міськради. Над столом посеред стіни висів портрет Сталіна, на лаві лежала «Правда», так наче її хтось кинув, не дочитавши. Я помітив заголовок «Героїчний опір робітників і селян фашистській навалі».

Ми вивісили над входом синьо-жовтий стяг і обліпили місто оголошеннями, що Організація Бандери перебирає на себе владу в місті й просить населення про співпрацю.

Однак читати ті оголошення було нікому. Ми мало не цілий день бродили порожніми вулицями, сподіваючись випадково зустріти когось . Лише під вечір натрапили на дві живі душі - діда, що ганявся за своєю куркою, та старезну бабу в хустині, яка сиділа на порозі перед хатою за стіною соняшників. Коли ми розповіли, хто ми і що привело нас до Білої Церкви, вона підозріло глянула на нас, як бабця на вередливих внуків. «А ви для такого ще не замалі? - запитала вона грубим від віку голосом. - Та й чи погодяться німці на вашу незалежність? А ваші батьки - чи знають вони, де ви й що робите?» Нам ці запитання не сподобалися. Ми почервоніли й відвернулися.

Жінка сказала, що їй вісімдесят років, але виглядала вона ще дужою, а її зморшкувате обличчя нагадало мені достиглий соняшник. їй потрібно було, щоб хтось її вислухав. Розповідала, що їй пощастило пережити Першу світову, революцію й колективізацію, її чоловік загинув у шахті, а маленька донька померла від голоду у 1930-х. Вона покладала сподівання на сина - офіцера Червоної армії, але його півтора роки тому вбили у Фінській війні.

Стихла, задумалась. Потім, вдивляючись у наші з Богданом обличчя, немов прагнучи побачити наше майбутнє, сказала: «Якби мої літа назад, я б не хотіла знову бути матір’ю». її слова прикро вразили мене, адже й моя мати не знала, чим я займаюся.

Старий, її сусід, мовчки сидів, поки вона говорила. Поглядом блукав десь далеко, гейби намагаючись скласти докупи кавалки свого життя, надати йому якогось значення. Від нього смерділо махоркою. Коли баба замовкла, він відірвав шматок паперу і спробував зробити самокрутку своїми вузлуватими пальцями. Він усе слинив кінці газети язиком, але вони не трималися купи - стара слина вже не була такою липкою, а папір був занадто грубим. Він роздратовано викинув недороблену цигарку: «Єдине, чого я зараз хочу - це людської цигарки перед смертю. Може, німці бодай добрий цигарковий папір привезуть».

Він, здавалось, чекав відповіді. Ми з Богданом переглянулися, не знаючи, що сказати. Тим часом дідо знайшов м’якший папір і скрутив нову цигарку. Затягуючись, так наче то його єдина розрада в житті, він став говірким. Сказав, що за декілька днів перед німцями прибула Червона армія і всім наказали евакуюватися. Розповів також, що багато хто не хотів скоритися й тепер ховаються по лісах, вичікують, чи червоні часом не повернуться. «Ось побачите,

- сказав він, випускаючи хмару диму, - щойно червоні опиняться по той бік Дніпра, як у місті буде повно люду».

Нам із Богданом не судилося дочекатися тієї миті, бо наступного дня нам на допомогу прибули ще два загони Бандери. Нам наказали йти в напрямку Василькова - найближчого до Києва містечка - і встановити там пост, заки це зроблять мельниківці.

У вечір перед відходом до Василькова на нас чекав несподіваний бенкет. Одна з наших «похідних» груп дорогою до Білої Церкви прихопила курей і яєць на покинутому колгоспі. Чимало пір’я ми наскубали, заки кури були готові до смаження на вогні біля підніжжя статуї Леніна. Після тижнів холодного харчування вони смакували ліпше, ніж ті, які мама готувала для наших гостей.

Ми запросили на гостину й діда з бабою. Баба принесла дзбанок борщу, а дідо - пляшку самогонки. Нас вразило те, що він приніс ще й бандуру. У вправних руках цей інструмент може, сказав мені якось пан Коваль, плакати найглибшим смутком і сміятися найбільшою радістю. Я багато читав про бандуристів, звичайно, старих і сліпих, які йшли з села до села, граючи і співаючи про козацьке вільне життя, їх походи і їх страждання в турецькому полоні. Вперше я почув звук бандури після «визволення», коли до Львова приїхала капела бандуристів із Києва.

Ми зусібіч оточили старого. Тепер із бандурою на колінах він не був схожим на чоловіка, у якого тільки й мрій що гідна цигарка перед смертю. У відблисках вогню, очі його спалахували, тоді як пальці бігали від струни до струни, настроюючи їх. Закінчивши, він розкоркував пляшку, добряче хильнув і передав нам.

Я майже підскочив, як він вдарив по струнах. Бурхливий потік звуків вирвався з-під його пальців. Повінь звуків із часом спала до меланхолійного струмка, а тоді знову зриналась у височінь, як каскади на хвилеподібному кадансі. Нараз його хрипкий баритон заполонив майдан, немов кидаючи виклик небесним силам слухати його співу. Співав про Байду...

Козак Байда боровся з турецьким султаном і російським царем. Одного дня султан послав до нього прекрасну жінку, яка напоїла його, як він гадав, медом, а насправді - сонним зіллям. Його зв’язали, закували в кайдани й повели до султана, який захоплювався відчайдухом. Султан запропонував Байді стати до нього на службу, але той відмовився. Відмовився він і від султанової доньки. Тричі його питали і тричі він відмовлявся служити зайдам. Тоді султан вирішив підвісити його за ребро - нехай так висить до скону. Однак з’явився невидимий ангел і дав Байді лук та стрілу. Байда вистрелив у султана й розколов йому голову.

Тут бандура затрепетала з усією силою, на яку були здатні дідові пальці. Струни тремтіли, голосили, плакали від радості, коли голос старого сповіщав новину про султанову смерть. Наче зачаровані, ми підскочили в танець. Побачивши нас у колі, чоловік сильніше, гучніше, швидше заграв, вкладаючи в ту мелодію всю свою душу. Ми кружляли, підстрибували, витанцьовували, гейби востаннє у житті.

Хтось гукнув: «Давайте підсмажимо Леніна!»

Вмить у багаття накидали дров. Статую облили бензином. Ще одну каністру кинули до підніжжя пам’ятника. Немов від блискавки, вогні здійнялися в небо. Ми зачудовано спостерігали, як смажився Ленін.

«Коли говорять гармати, закони мовчать».

Цицерон

«Методи Армії Свідків Єгови не годяться для провадження війни».

Гітлер