Поцілунок Лева

ЛИСТ ВІД МАТЕРІ

Після від’їзду пана Коваля наш будинок спорожнів, хоча пані Шебець і її сестра ще досі були тут. Пані Шебець не любила покидати свій дім. Після чоловікової смерті сім років тому, перебування на самоті у своєму будинку було для неї справжнім святом. Вона виходила лише за хлібом і бакалією до крамниць неподалік. Молоко, масло і сир; влітку - салат та овочі; а восени - яблука; їй привозило пара селян із передмістя.

Вона вибиралася в місто лише двічі на рік за вбранням на літо чи на зиму. Вона любила гарно вдягатися, а щоб вразити пана Коваля, який цінував елегантно вбраних жінок, сама шила собі сукні. Вона мала нову швейну машинку «Singer», до якої нікому, навіть сестрі, не дозволяла доторкатися.

її сестра була щонайменше надесять-п’ятнадцять років молодша. В її кімнаті було лише одне вікно, яке виходило на вулицю, ліжко, невеличкий секретер, стояк із вмивальницею і кухлем для води. Та кімната нагадувала монастирську келію, але її це влаштовувало. На стінах не було жодної картини. Вбиральню вона мала спільну з усіма нами.

Убиральню зробили, мабуть, набагато пізніше, ніж побудували будинок. До неї був вхід і з веранди, і з саду. Там стояв вишуканий порцеляновий унітаз із білим полірованим сидінням, а над ним було прикріплено скриньку, з якого звисав металевий ланцюг. Коли я вперше потягнув за той ланцюг і каскади води злетіли в унітаз, я так злякався, аж підскочив. Для мене це було дивовижно. В селі в нас був лише «виходок» - надворі біля гнійної ями. А старі газети з’являлися там лише влітку, коли приїздили гості.

Уляна навчалася у Львівському університеті, але, здається, не могла його закінчити. Одного разу я чув, як вона казала пану Ковалеві, що її докторську дисертацію відкинули, бо члени докторської ради - «політично тупі реакціонери, йолопи, неспроможні зрозуміти прогресивні погляди». Ці дивні слова запали мені в пам’ять, бо дуже вразили мене.

Оце вперше і востаннє я бачив, що Уляна і пан Коваль розмовляли. Пан Коваль терпляче слухав, але, здавалось, не сприймав її скарг серйозно. Не знаю чому, але я був упевнений, що цим двом ніколи не порозумітися.

Завтра перше вересня. Щоб підготуватися до школи, я пішов у місто, купив зошити, олівці та нову ручку «Пелікан», на яку пан Коваль дав мені шість злотих - винагорода за мій краснопис. Потім я попрасував свою шкільну форму темно-синього кольору. Без неї нас не впускали до школи. Кожна гімназія мала власний номер на нашивці на лівому рукаві. Наш чомусь був № 571.

Коли я вже вішав форму, то почув голос пані Шебець: «Михасю, листоноша має для тебе листа»

То був лист від мами, який датовано ЗО червня 1939 року. Він йшов до мене понад півтора місяці, - можливо, через начальника пошти в Яворі, який вважав, що має право вирішувати, коли які листи відсилати і чи відсилати взагалі.

Почерк моєї мами завжди вражав мене. Кожна літера була досконало накреслена, немов єгипетські ієрогліфи, і стояла окремо, наче поставлена друкарем.

«Добривечір, любий сину Михайле!

Після праці в полі твій батько і його наймит скоро пішли спати, аби на світанку знову стати до роботи. Я теж цілий Божий день була в полі, трохи’м ся змучила, але подивилася на місяць вповні й гадаю си, що там моя дитина зараз робить. В таку ніч добре бодай думкою бути з тим, за ким заскучила.

Любий сину, вечори в нашій Яворі дуже файні - мирні, тихі, зорі в небі блищать, як ангелики. Такими вечорами серце сповнюється безмовною дякою за Божу ласку, за те, що на світі ще є гідні люди, як пан Коваль.

Я так кажу не тільки тому, що він тебе взяв під свою опіку, годує, дає дах над головою, платить за науку. Вже тільки за це - поклін йому доземний, бо не знаю, чи ще хто робив би таке. Надіюся, ти то цінуєш. Знаю, в твоїх роках ще про таке не думають, беруть все як належне, але ти би мене дуже втішив, як сказав би йому який ти вдячний за його добрість до тебе.

Господь Бог звів пана Коваля з моїми батьками і з іншими з нашої челяди, і тобою. Пригадуєш ту розповідь про Вовка, нашого пса. Певне, що пригадуєш’си. Про неї вся родина гуділа, а коли ти мав рочки три-чотири, то мусіла’м щовечора розповідати її тобі на ніч. Не пригадую, щоб ти хоч раз заснув, поки я не закінчила. Але я тобі ніколи не оповідала, якою дорогою пан Коваль прийшов до Явори.

Мої батьки зустріли пана Коваля за декілька днів після того, як згубився Вовк. Як ти, певне, пригадуєш, батько втікали від наступу австрійського войска, боячись, що гусари повішають’го за його русофільство. Якось неподалік Києва австріяки несподівано прорвалися через російську лінію фронту, змусивши росіян до безладного відступу. Раптом мої батьки зі своїми п’ятьма синами і чотирма доньками, серед яких і я - наймолодша, - опинилися на австрійській території. Щобільше, на той час ми мали тільки одну фіру. Другу, з якою ми зачали свою мандрівку, разом із конем у нас забрали російські дезертири. Навіть якби австріяки нас не займали, ми все одно не могли йти далі, бо нашого коня вбила сліпа куля.

Я спостерігала, як брати знімають упряж з убитого коня, коли почула батьків лемент: «Гусари! Гусари!» З лісу до нас прямував гусарський загін. Напуджені, ми, дівчата, повистрибували з фіри під мамин прихисток. Батько почав молитися, гадаючи собі: «Тут мені й кінець»

Я чула, як зупинились коні, але розплющила очі тільки тоді, коли почула вигук: «Хто ви? Що тут робите?» Я побачила невеличкий загін солдатів у австрійських формах на чолі з чоловіком, який оце запитував. Він цілив у нас пістолем.

На вигляд мав літ тридцять, може, трохи більше, а сіро-голубі очі аж сяяли на засмаглому обличчі. Його «імператорські» вуса, такі, як у Франца-Йосифа, надавали’му поважності. Він поволі оглянув кожного з нас. Коли його очі зустрілися з моїми, він спитав, як ся називаю. «Марися», - сказала я, почервонівши, як буряк.

- Марися? - перепитав він. - Судячи з твого імені, ти десь із Карпатського краю, тільки там так називають дівчат.

Нас здивувало, що йому це відомо, але ще більше вразило, що він сказав це нашою мовою. Виявилось, що він українець, львів’янин, а тепер «його величності лейтенант», старший над загоном кавалеристів. Звали його Іван Коваль. Наш отець, приголомшені таким поворотом подій, слова не зронили, поки мати розповідали панові Ковалеві про нашу халепу. Пан Коваль уважно вислухав, а потім покликав солдата відповідального за запасних коней і подарував одного нам.

- Ви наш спаситель, Богом даний, - сказала мати панові Ковалю, коли ми лагодилися вирушати додому. - Приїжджайте до нас будь-коли в Явору в гості.

- Щасливої дороги, - відказав він. - Хтозна, як на те буде Божа воля, я, може, й приїду. Пан Коваль був із ворожого війська, але повівся з нами, як шляхетний чоловік.

Через декілька років, за рік до твого народження, він таки приїхав до Явори й відтоді, як тобі відомо, щоліта їздив до нас на вакації.

Отож, любий Михайле, не забувай, що пан Коваль зробив для твоєї сім’ї і що він робить для тебе. Слухайся його, він добрий учитель. Пильно вчися в школі, а тоді станеш такою поважною людиною, як і він. Я щодня молюся, щоб не було війни і нам не довелося знову втікати бозна від кого. Але старі люди в селі вже бачуть хмари, що збираються на небосхилі. Вони кажуть, що попередні десять літ родилися самі хлопчурі, а це значить - скоро буде колотнеча. Надіюсь, що вони ся помиляють.

На тому кінчу свого листа тобі, мій Михайле. Передавай мої поздоровлення та дяку пану Ковалеві. Він мені писав, що оце вперше не зможе приїхати до нас на літо і що ти також залишишся у Львові через науку. Я за тобов скучаю. Як і торік, я хотіла піти з тобов до Кропивника, назбирати грибів і ягід. їх цього літа буде сила-силенна, бо погода тепла і часто падають дощі.

Твоя мати Марися».

«Я не вимагаю від жодного німецького мужчини більше, ніж я сам був готовий зробити під час війни...

Відтепер я не більше, ніж перший солдат Райху. Я знову зодягнув найсвятішу і найдорожчу для мене уніформу, і я не зніму її, аж доки ми не здобудемо перемоги або доки я не помру».

Гітлер, оголошуючи своє рішення про наступ на Польщу