Поцілунок Лева

МОНТБЛЮПА

Декілька сторіч тому, коли Краків був зусібіч оточений мурами, одна заможна купецька родина, що мешкала в цьому місті, відіслала одну із своїх доньок до Італії вивчати релігійне мистецтво. Звали її Йолантою. Вродою та розумом, каже легенда, вона перевершувала все польське жіноцтво того часу. Не дивно, що в неї закохався італійський шляхтич. Він попросив її вийти за нього заміж, але вона відмовилась. Італія була їй до вподоби, та вона не хотіла довіку залишатися на чужині.

Утім, коли шляхтич пообіцяв поїхати з нею до Польщі, дівчина таки прийняла його пропозицію. Тоді Краків мав магдебурзьке право і був найбагатшим містом Центральної Європи. Найбільше він пишався своїм знаменитим Вавельським замком і суміжною готичною катедрою, де відбувалися коронації польських королів.

Зачарований витонченістю готичної архітектури, а також, щоб вразити дружину, шляхтич вирішив звести менші копії замку та катедри для себе. Для цього він обрав місце поза міськими мурами на пагорбі, звідки місто було видно як на долоні. Пагорб той (а для декого то була справжнісінька гора) тоді був диким і необжитим, а вовків там бродила сила-силенна. Саме тому містяни прозвали його Wilcza Géra, Вовча Гора.

Шляхтич же називав його Montelupa, Вовча Гора італійською. Він найняв найліпших німецьких майстрів, щоб збудувати замок. Однак, коли робота вже добігала кінця, Краків захопили австрійці. Вони вигнали італійця й перетворили недобудований замок у фортецю. В наступному сторіччі імператор Франц-Йосиф вирішив зробити з нього в’язницю. Замок поділили на шістдесят камер. Монтелюпа,як її почали називати, мала стати взірцевою тюрмою. Адже Франц-Йо-сиф був реформатором. На його думку, в’язниці існують не для того, щоб в’язні там марніли, а щоб перевиховувалися.

Чи досягла Монтелюпа цієї цілі, нехай судять історики. В кожному випадку, після розпаду імперії Франца-Йосифа наприкінці Першої світової війни Краків, а разом із ним і Монтелюпа стали частиною Польщі. Двадцять років по тому, 1939 року, коли німці й росіяни поділили Польщу між собою, Краків опинився на німецькій території. Отже, Монтелюпа зараз у руках німців.

Коли наш автобус прибув до Монтелюпи, я не знав ані її назви, ані історії. Я й не здогадувався про її існування.

Ми приїхали близько опівночі. За дорогу автобус зупинявся лише одного разу в чистому полі, щоб ми помочилися (під наглядом вартового, звісно). Прибувши до центру міста, ми могли хіба здогадуватися, що це місто - Краків. На вулицях темно, хоч око виколи - електрики не було. Єдиним джерелом невеселого світла були фари нашого автобуса. Ми стільки часу кружляли, що я вже було подумав, що водій не знає міста. Нарешті ми виїхали на вуличку, що вела догори. Невдовзі повернули ліворуч, проїхали з півкварталу й зупинилися. Фари автобуса вихопили з пітьми сталеві ворота з вузькими дверима збоку.

Водій посигналив і невдовзі ми були вже на подвір’ї перед будинком. Вхід освітлювала єдина електрична жарівка.

Коли ми вишикувались у три шеренги, з’явився начальник в’язниці. Дізнавшись, що ми українці, він здивувався: «Що ви тут робите? Хіба українці німцям не друзі? Тут у Монтелюпі в нас тільки поляки». Так ми вперше почули назву в’язниці.

Його вразило те, що серед нас було багато людей із вищою освітою: два доктори, один студент-медик, колишній викладач геополітики з Берлінського університету тощо. Почувши, що ми з Богданом гімназисти, він підійшов ближче і запитав, як ми, такі молоді, тут опинилися. Богдан, який ліпше розмовляв німецькою, відповів, що помилково. Я кивнув головою на знак згоди.

Спочатку він хотів відправити нас до різних камер, але потім вирішив розмістити всіх у «щойно дезинфікованій» камері № 59 на третьому, горішньому поверсі. Дізнавшись, що ми відучора ще не їли й не пили, він пообіцяв розпорядитися, щоб в’язничний кухар щось зготував, незважаючи на пізню годину. А тим часом ми мали пройти процедуру «реєстрації».

Відтепер нами займались два вартові. Вони завели нас до добре освітленої підвальної кімнати й наказали роздягнутися. Наш одяг візьмуть дезинфікувати й повернуть за день-два. Невдовзі з’явилося троє чоловіків у в’язничних уніформах, кожен із машинкою для підстригання. Вони обчіхрали нам голови, обличчя, пахви, пахи.

Усі три «цирульники» були поляками. Один із них, колишній сту-дент-медик, був офіційним в’язничним лікарем. Він застеріг, щоб ми не здумали хворіти, бо ліків жодних немає, навіть аспірину, аякби дійшло до операції, яких він, між іншим, зроду не робив, йому довелося б скористатися кухонним ножем. Він сказав це так кумедно, що всі засміялися. Це вперше ми сміялися в Монтелюпі.

Далі був душ. Ми йшли тьмяно освітленим коридором. Нарешті вартовий відчинив двері якоїсь темної кімнати й наказав нам увійти. Я зайшов останнім. Двері за мною зачинилися, нас поглинула цілковита темрява і сморід, як від тухлих яєць. Я відчув той запах ще коли ми йшли коридором, а тепер він роздирав мені ніздрі й горло. Раптом у супроводі гучного кахикання на нас полилися каскади крижаної води. Ми закричали. Подали гарячу воду. Кімната наповнилася важкою парою. Впереміш із парою сморід ставав густішим, пронизливішим, нестерпнішим, задушливішим. Я чув, як інші кашляли й пирхали. Мною опанував дивний страх. Я згадав, як колись дванадцятирічним хлопцем був на Великодній відправі у соборі св. Юра. Суміш диму свічок, кадила і людського поту роз’їдала мої легені. Я почав задихатися. Нараз мені потемніло в очах, коліна змякли і я почав мліти. На щастя, пан Коваль підхопив мене і виніс на свіже повітря. Тепер я почувався так само. Задихаючись я вхопився за ручку дверей. Вони були незамкнені. Всі вибігли.

А «доктор» аж за боки брався: «Працює безвідмовно. Газова камера - ось як ми її називаємо». Він пояснив, що лазничку також використовують для дезинфекці одягу газом. Навіть якби кімнату належно провітрювали, а цього ніколи не робили, газ однаково в’їдався б у стелю і стіни. Пар втягував його, посилював, заважав дихати. «Дехто й душиться з переляку», - додав він, подумавши.

Кожному дали тоненьку бавовняну ряднину замість рушника. Тепер нас голих і нібито чистих і сухих вартові повели на третій поверх. Поверхи було відгороджено від сходів сталевими ґратами, які треба було відмикати щоразу, як проходили.

Ось нарешті ми в камері № 59 - великій, довгій, вузькій, із дерев’яною підлогою і трьома великими, заґратованими вікнами, забитими дошками знадвору. Дві купи сінників і коців тішили наше око після бетонної підлоги Лонцькі. Вартові виділив по одному матрацу й коцові на двох. Я ділив ліжко з Богданом. Позаяк нас була непарна кількість - тридцять три, один із нас мав цілий матрац у своєму розпорядженні. То був колишній викладач Берлінського університету, доктор Кордуба, якого комендант в’язниці назначив старшим у камері.

Начальник дотримав слова. Перед сном два в’язні принесли нам казан зупи. То була справжня зупа з локшиною, густа, як та, що нам давали в день прибуття євреїв. її вистачило ще й на добавку. Я насолоджувався, напихаючи собі рот густою, м’якою локшиною і тримаючи її трохи перед тим як ковтати, щоб продовжити вживання їжі й отримати задоволення від смаку.

Озирнувшись довкола, я побачив дивну картину. Праворуч сидів голий Богдан. Ліворуч - ряд голих чоловіків примостились на краях матраців. Голомозі, бліді й кістляві, вони вишкрябували останні краплини супу зі своїх горнят. Все інше їм було, здавалось, байдуже.