Поцілунок Лева

ЛІТОПИС СТІН

То не був сон - відчинивши двері, вартовий крикнув: «Heraus! Heraus!»

Заспані, скочивши на рівні ноги, ми стовпились у куті келії, а це невимовно розлютило вартового. Він увігнався до камери з піднесеною палицею і мірив нас ворожими очима. Потім знову натужно заволав: «Heraus! Heraus!» - таким голосом, гейби йому кістка поперек горла стала.

Біля дверей він лупив усіх без розбору. В мою голову не попав, бо я пригнувся. Залякані, ми стояли в тьмяно освітленому коридорі. Він наказав вишикуватись у чергу і стояти струнко. Після команди «Наліво! Кроком руш!» ми попрямували за ним. Чвань куючи, він відвів нас до туалету по той бік коридору. Впускав по одному і стежив, як ми відливали, немов хотів упевнитись, що в нашій сечі не міститься нічого такого, що ми мали здати вчора під час обшуку. Коли один із нас попросився «по-великому», у відповідь почув категоричне «Scheissen morgen!»*. Та природа має свої закони - він не міг чекати.

Вартовий сприйняв це як особисту образу. Він наказав чоловікові прибирати Scheisse голими руками. Покарання для всіх: «Сьогодні сніданку не буде!» Він повів нас назад до келії. Вузькі сталеві двері затріснулися за нашими спинами. З іржавим скреготом клацнув замок. Ніхто й слова не промовив. Всі дивилися у вікно камери. Замість шибок на ньому були важкі ґрати. То був наш перший світанок у в’язниці Лонцькі. Надворі сутінки поступалися місцем денному світлу. Ми запримітили шматочок неба, що від-зеркалювався в горішньому, наріжному вікні будівлі навпроти.

В келії пояснішало, немов у зимовий присмерк. Вперше я придивився до стін камери. Вони рясніли іменами, датами, непристойними малюнками й низками хрестів. Деякі написи були вицвіло-червоні, немов виведені засохлою крив’ю, але здебільшого були видряпані кавалком металу або скла. На одній стіні під тонкою плівкою штукатурки було зображено чоловіка на шибениці, а внизу напис: «Мій завтрашній день 8/ХІІ/1905». Ініціали годі було розібрати, бо хтось написав поверху, мабуть, набагато пізніше: «Тебе легше вбити, ніж зрозуміти». Внизу була хвиляста низка горизонтальних паличок майже вздовж усієї стіни. Хоч хто це зробив, він, либонь, позначав свої дні в цій камері.

Наш вартовий був людиною слова. Ми не отримали сніданку, але пополудні нам дали каву та по куснику хліба. Вночі ми чули розмаїті звуки, кроки, ляскання дверей. Здавалось, в одну з келій із нашого боку привели нових в’язнів. Ми були в дев’ятій камері

- кутовій. В десятій була решта нашої групи. Вранці, коли нових в’язнів вели до туалету, судячи за звуками, ми виснували, що вони в одинадцятій камері.

Питання: хто вони?

Більшість із нас у дев’ятій келії були неофітами. Франц-Иосиф будував цю в’язниці не для таких хлопчаків, як ми з Богданом. її звели для невиправних злочинців, жахливих вбивць, анархістів, змовників проти принців і королів. Втім, серед нас було й декілька «ветеранів». То були досвідчені підпільники, які вже роки відсиділи по польських і російських тюрмах. Вони знали, як там ведеться.

Вони негайно взялися довідуватися, кого посадили в одинадцяту келію. Стіни між камерами були затовсті, щоб пропускати голос, але добрі для передачі звуків стукоту. За допомогою азбуки Морзе, Крига й Одайник, які побували в Березі Картузькій - першому польському концтаборі - почали перестукуватися з десятою келією, а та зі свого боку - з одинадцятою. Це був повільний, розтягнутий спосіб комунікації, однак за наших умов - єдино можливий, тому що кожну келію водили до туалету окремо, а в коридорі нам забороняли говорити. Іноді потрібен був увесь день, щоб передати коротеньке речення.

Нарешті ми отримали відповідь. Не таку, яку ми бажали б почути. Досі ми могли бодай плекати надію, що хтось там на волі знає, де ми і намагається щось вдіяти. А тепер всьому край.

Виявилося, що в одинадцятій келії сидять члени нижчого ешелону Тимчасового уряду. їх заарештували місяць тому і тримали у приміщенні гестапо на вулиці Дзержинського, а тепер перевели сюди. Нашого уряду більше нема. Його членів відправили до Sachsenhausen¹¹ за те, що ті не захотіли відмовитися від проголошення української незалежності, як того вимагали німці. А одного, котрий не бажав мати нічого спільного з німцями, застрелили на місці.

Повільно в Лонцькі налагоджувалось життя. Нас ще водили до туалету нерегулярно, іноді лише раз у три дні, але щоранку давали горнятко кави зі скибкою черствого хліба, а з другого тижня нашого тут перебування - черпак водяної зупи, пізно пополудні. Каву й зупу ми пили стоячи, а вартовий нетерпляче чекав, щоб забрати порожній посуд. Поволі він звикав до нас, а ми до нього й до його примх.

Іноді навіть здавалося, що він хотів бути тактовним. Звісно, він не міг собі це дозволити, бо незважаючи на нашу щоденну близькість, ми були на різних планетах. Він мав ключі від наших келій і владу вирішувати, коли нам ходити в туалет.

На п’яту неділю в Лонцькі нам дали горнятко зупи в полуднє. То була справжня зупа з локшиною, морквою і присмаком курячого бульйону. З цього дехто виснував, що німці змінили ставлення до нас і невдовзі випустять. Інші вважали цю зупу наслідком суттєвого прориву на фронті. Може, росіяни вже здалися. Відрізані від світу, ми могли хіба вибудовувати теорії - часу для цього було вдосталь.

Подумки стежачи за шляхом локшини моїм стравоходом, я дослухався до вдоволеного, котячого муркотання свого шлунка. Втім, скоро його заглушили звуки знадвору. На подвір’я в’їхало невеличке відкрите авто з водієм і двома S.D. Ми прикипіли до вікна.

Невдовзі колона з п’яти вантажівок і двох відкритих легкових авто в’їхали на подвір’я й зупинилися вздовж адміністративної будівлі. Мені мріялося, що з тих вантажівок розвантажать паки локшини. Але то було лише марення - з них виходили люди, дійсні люди, чоловіки й жінки, тільки дорослі.

Вони видавалися не простими людьми, а радше багатими містя-нами. Були добре вбрані - деякі чоловіки були у двобортних костюмах, краватках і капелюхах, інші - в зимових плащах із хутряними комірами. Лише декілька були без краваток. Один високий статечний, у Борсаліно, виглядав як знатний джентльмен і нагадував мені пана Коваля. Більшість жінок мали на собі вишуканий одяг

- кожушинки або ж плащі з лисячими хвостами. Вони здавалися б весільними гостями, якби не валізи. Вони сюди не підходили. Ми напружували уяву, намагаючись вгадати, хто це такі.

Внедовзі вантажівки поїхали геть. Чоловіки й жінки сиділи на своїй поклажі, як на вокзалі, немов чекаючи запізнілого потяга.

Зацікавлені новоприбулими, ми безконечно перераховували їх, ніяк не могли дійти згоди, але зрештою зійшлися на числі 154. Дивним було те, що вони здавались анітрохи не стурбованими, спокійними, заколисаними. Хіба вони не знають, де опинилися? Якби в блондинки та офіцера, які нас так гостинно прийняли, не був сьогодні вихідний, гарчання добермана і свист нагайки миттю збудили б їх.

Нарешті офіцер, що супроводжував їх, вийшов на верхній майданчик сходів адміністративної будівлі й попросив уваги. Він взяв список, і ті, чиї імена він називав, мали брати свою поклажу, підходити до входу нашої будівлі й ставати у дві шеренги. Його слова чітко було чути в нашій камері. Називав ім’я за іменем. Усі вони скидались на єврейські.

Ось і вся загадка. Новоприбулі - євреї. Вони розмовляли польською й відрізнялися від яворських євреїв, яких до приходу росіян було в нас чимало. Більшість із них жили в долішньому кінці села, біля млина й залізничної станції. Лише родина Ройзи мала будинок із невеличкою крамничкою і пекарнею в горішньому кінці, неподалік від нас. її сім’я розмовляла ідиш, а також мішанкою ламаної польської й української. Влітку мама посилала мене до Ройзи за цукром, сіллю, дріжджами, а іноді за свіжим житнім хлібом, який так любили наші гості. Траплялося, я зустрічав на ґанку її дідуся, загорнутого в молитовне покривало з дивною чорною коробочкою на голові. Іноді він мав на собі чорний кафтан, сидів у кріслі-гой-далці й погладжував густу сиву бороду. Його довгі, пухнасті пейса, здавалось, носилися в повітрі. Обличчя мав рожеве і гладеньке, як мармур. Скидався на Бога на церковних образах. Коли я ще не вчився у Львові, мене все дивувало, чому наш священик не запрошує його на недільні відправи.

З’юрмившись біля вікна, ми спостерігали, як обидві шеренги вирушили до нашої будівлі. Рухалися вони повільно, урочисто, немов похоронна процесія, волочачи свої поклажі. Не перемовлялися. Не перезиралися.

Важку тишу було порушено лише, коли пан у «борсаліно» спіткнувся об сусідову валізу. Він впустив чемодан, який ніс на плечі. Той впав і відкрився - все висипалося. Ми думали, що вартовий накинеться на нього, але сталося неймовірне - вартовий допоміг йому позбирати речі й закрити валізу.

Нарешті вся процесія ввійшла до будинку. Тепер до нас доносилося лише глухе траскання дверей на поверхах вище. Все стихло. Чутно було лише кроки вартових.