Поцілунок Лева

ЧУТКИ ТА ЗАГОЛОВКИ

Літо 1939 року. Мені чотирнадцять років. Я щойно закінчив перший клас Першої державної гімназії у Львові. До Першої світової війни місто належало до Австро-Угорської імперії. Тепер, після закінчення війни, з 1919-1920-го року воно належить Польщі. Мовою моєї мами це місто звучить як Львів. Офіційною польською мовою - Lwow. У літописах воно має назву Leopolis. У всіх трьох випадках це означає - місто Лева. Лише німці дали йому інше ім’я. По-їхньому це був - Lemberg. Значення цієї назви мені незрозуміле.

Вважають, що це місто заснував у XII сторіччі король Данило Галицький для свого старшого сина Лева. Містом, у сучасному значенні цього слова, Львів став лише згодом. Почалось усе з обгородженого дерев’яного замку на вершині пагорба, який височів посеред розлогої рівнини. В низині жили так звані смерди. Вони обробляли землю, розводили худобу, свиней, овець. То були кріпаки князя Лева. А смерділи вони гноєм.

Звісно, дерев’яного замку вже давно немає. Його спалили монголи. Відбудували. Знову спалили турки. Відбудували з каменю. Потім, коли мистецтво війни вдосконалилось, його вщент зруйнували гарматними ядрами. Однак пагорб із залишками оборонних мурів і досі височить над містом. Його називають Високим Замком. Внизу, там, де колись жили смерди, розкинувся парк, де в сонячні недільні дні прогулюються елегантно вбрані пані та панови. Тепер до Високого Замку можна доїхати четвертим трамваєм, а від зупинки до вершини доводиться йти пішки. Пан Коваль, мій опікун, полюбляє там гуляти. «Це місце, - каже він, - де творилась історія». Стоячи разом із ним на верху пагорба, я бачу все місто й неозорі рівнини за ним. Іноді, коли я дивлюсь на південь, мені ввижаються обриси рідних гір.

Це мій п’ятий рік у Львові. А народився я в Яворі, карпатському селі понад сто кілометрів звідси. Живу з паном Ковалем у кам’яниці, яку побудовано на початку XX сторіччя, на розі вулиць Задвірянської й Ожешкової. Кам’яниця належить пані Шебець

- вдові протестантського пастора. Я й не чув про протестантів, допоки не приїхав до Львова, знав тільки про греко-католиків, римо-католиків і євреїв.

Того року червень видався напрочуд щедрим. Парки та садки духмяніють цвітом бузку й акацій. Трохи раніше, ніж звичайно, розцвіли каштани. їхні розкішні білі суцвіття свічечками здіймаються вгору поміж густозеленим листям. Для мене каштани такі незвичні! Дивлячись, як вони вишикувались обабіч нашої вулиці, я тішусь, що я у Львові. В горах, звідки я прибув, ростуть лише смереки й ялиці.

Львів для мене, немов різнобарвне полотно. Хто тут тільки не проживає! Найбільше поляків, євреїв і українців. Кожна з цих громад має власну футбольну команду. Змагання між ними, зазвичай запеклі, як справжнісінька війна. Мешкають тут також німці, вірмени, грузини, болгари, серби і навіть греки. Неважко здогадатись, який народ живе в якій частині міста - про це розповідають назви вулиць, мова, що лунає довкола, вбрання подорожніх, вигляд церков чи синагог, навіть пахощі страв. Запахи на вузьких, звивистих вуличках довкола Вірменської катедри й каплиці Боїмів занадто екзотичні, як на мене. Від того солодкуватого, як дим ладану на відправах у соборі св. Юра, гострого запаху мені аж слинка текла, а в животі бурчало так, наче я ось уже місяць не їв. Мої нюхові рецептори спокійніше почувались у польських, єврейських й українських частинах міста, де повітря пронизували земніші запахи часнику та цибулі. Проживши чотири роки у Львові, я звик до цього міста, проте іноді воно мені досі нагадує Вавилонську вежу.

Я люблю прогулюватись вулицями міста. Кожного разу мої очі уловлюють щось непересічне. Пригадую, як мене вразив пам’ятник польському королю Янові Собєському. Споглядаючи ту постать із високо піднятою булавою, верхи на коні, що здавалось от-от кинеться в бій, я немов переносився в час, коли Собєський захистив Відень від турецької навали. На пам’ятнику був напис, який я колись бачив у підручнику з історії: «Veni, Vidi, Vici» - «Прийшов. Побачив. Переміг».

Однак найбільше мене здивувало те, що я побачив, коли звів очі вище - понад голову Собєського. Там на виступі, під дахом будинку на розі, сиділа копія статуї Свободи. Як вона потрапила до міста Лева, було для мене загадкою. Здавалось, вона почувалась не в своїй тарілці. Адже, на відміну від своєї американської посестри, що гордо стояла зі смолоскипом свободи, вона - сиділа, мабуть, виснажена довгою мандрівкою, або втомилася тримати смолоскип.

Іноді під час таких прогулянок у мене виникає відчуття, наче я в левиному лігві. Ці різьблені леви живуть всюди - пишаються на просторих майданах, зазирають із фасадів будинків, лазять завулками. Буває, мені сниться, що леви драпаються по стіні, щоб вдертися до моєї кімнати. Найвеличніші скульптури цих звірів встановлено перед Пороховою вежею. Вирізьблені зі сніжно-білого мармуру, їхні масивні тіла ліниво розтягнулися на сходах до вежі. Вони видаються вдоволеними, сонними, але водночас готовими щомиті дати відсіч будь-якій небезпеці.

Мої прогулянки часто закінчувались на площі Ринок, у центрі міста, на південь від середньовічної стіни. Кам’яниці, що облямовують цю площу, було збудовано декілька сторіч тому. В її центрі височіє Ратуша, вхід до якої охороняють два величезні леви, додаючи величі й так величній споруді. На дах вежі ведуть вузькі сходи. Доглядач Ратуші - знайомий пана Коваля, тому дозволив нам вийти нагору. Мені аж дух забило від захвату, забув навіть лік сходинкам.

Червневими вечорами, після роботи пан Коваль сидить на веранді, читаючи газету «Діло»*. Я приєднуюсь до нього незадовго перед вечерею. Іноді газета повністю поглинає його увагу, тоді я тихенько сиджу, насолоджуючись пахощами бузку та акацій, що

*«Діло» - перша українська щоденна газета. Її видавали з 1 січня 1880 р. по 5 вересня 1939 р. у Львові. Заснована групою «народовців» на чолі з В. Барвінським для захисту прав українців Галичини, виступала за державну незалежність та соборність України (прим. - Ред.).

долинають у відчинені вікна. Однак буває він переповідає мені прочитане, бо хоче, щоб я знав, «що діється в світі». Світ, на його думку, «стає дедалі тіснішим та, відповідно, й дедалі паскуднішим». «Наш народ надто сумирний, нам слід навчитися стояти за себе». Він ретельно добирає слова, стисло висловлює свої думки, однак часто те, що він говорить, занадто складне для мене.

Утім віднедавна пан Коваль читає менше. Це через цензуру. Багато шпальт у його газеті просто не задруковують. Одного разу перша сторінка була порожнісінькою з єдиним написом - «ЦЕНЗУРОВАНО». Це не надто хвилювало пана Коваля, бо, як він казав: «Незадруковані сторінки говорять читачеві, що влада намагається щось приховати. Проте народ бачить, що владущі чинять, і новини про це поширюються з вуст у вуста серед більшої кількості людей, ніж задруковані сторінки».

Він таки мав рацію. Чи не щодня можна було стати свідком знущань над меншинами з боку ендеків - не надто молодих тупо-головців, які перебрали собі монополію на польський патріотизм. Вони ненавиділи кожного, хто був неподібним до них, поводились так, наче місто належало їм.

Свою діяльність вони розпочали декілька років тому з розмальовування стін написами «Ві| £ус1а»*. А торік влітку вони вдерлися до Державного університету й побили українських студентів. Серед них був і мій вуйко Михайло, материн молодший брат. Боячись за своє життя, він втік із Польщі до Німеччини.

Утім від початку того літа ендеки трохи забули про євреїв і українців, спрямувавши свою злість проти німців, або «швабів», як їх називав польський простолюд.

Містом поширюються тривожні чутки. їх можна почути скрізь

- на базарі, в цирульника, навіть у церкві. Бульварна преса обсмоктує і роздуває їх, як може. Ось, приміром, декілька днів тому в «Бгіеппіки ХУіесготут» опублікували статтю під заголовком «Скоро війна! Гітлер готує напад на Польщу!» Безхмарний спокій липневих вечорів порушили пронизливі вигуки продавців газет: «Сенсація! Екстрений випуск! Скоро війна!»

Нашу господиню пані Шебець, яка жити не може без вечірніх газет, справді бентежать усі ті чутки про війну. Підлітком її захопив вир Першої світової війни. Мабуть, то були не найліпші часи, бо згадуючи їх, вона каже лише одне: «То було страхіття, жах, безконечний жах - москалі вбивали, ґвалтували, грабували».

Я ніколи не читаю вечірніх газет, бо пан Коваль каже, що вони підходять хіба розчарованим у житті паням. Та одного разу, коли його не було вдома, я зауважив, що пані Шебець залишила газету на столі веранди, і не зміг втримати свою цікавість. Там була стаття під величезним заголовком про віщування якоїсь Аґнєшки Пілч, провидиці, яка ще десять років тому передбачила війну.

Вона говорила про те, що грядуть насилля і жах, про пекельні вогні в таборах, обгороджених колючим дротом, про спалені трупи, про кровожерливих духів, що втілились у Гітлера і спонукають його до нападу на державу червоної п’ятикутної зірки.

Схильна до сенсаційності й залежна від неї, пані Шебець була глибоко вражена віщуванням Аґнєшки. Мені ж усі ці чутки та пророцтва щодо війни здавались, з одного боку, жахливими, а з іншого - просто смішними. Для мене війни були чимось дуже абстрактним - вони існували тільки в книжках з історії. До того ж, зважаючи на рясноту воєн на сторінках підручників, вони здавались мені цілковито нормальним, неуникним явищем. Без воєн, казав наш учитель, не було б ні історії, ні поступу. Війни приносили зміни, а разом із ними щось нове, незбагненно інше. Саме це таємниче «щось» й інтригувало мене.

На моє уявлення про війну вплинуло й те, що я чув про неї ще малим. Дитиною, ще перед навчанням у початковій школі в Яворі, я час до часу слухав спогади діда, баби та матері про те, що вони пережили впродовж Першої світової. Я не все розумів із цих розмов, але бачив, якими поважними й напруженими ставали їхні обличчя, як вони стишували голоси, немов говорили про щось, не призначене для моїх вух, або ж сороміцьке чи страшне.

Лише у розмові про Вовка, нашого здоровенного кудлатого пса, їхні обличчя прояснювалися. Цю розповідь мені не тільки дозволяли слухати, а навіть спонукували до цього.

Під час Першої світової війни мій дідо мусив втікати з дому разом із родиною через наступ австро-угорської армії. Угорські гусарські загони тієї армії славились тим, що без найменших докорів сумління вішали прихильників інших королів або невідповідних богів, мстили за страждання своїх предків, яких завдали їм у давнину. Клопотом мого діда була прихильність не до того правителя. Він був русофілом, лояльним до російського царя. Це дало би причину гусарам повісити його на гіляці старої, грубезної липи, яка росла поблизу нашої хати.

Тому мій дідо поквапом розсадив дружину, п’ять синів, чотири доньки та Вовка на дві фіри й вирушив утікачем у нелегку подорож на північний схід, під крило російської армії, що відступала. Щоб не вмерти з голоду, він взяв із собою ще й дві корови.

Подолавши сотні кілометрів болотистих доріг, зупиняючись лише, щоб набрати води та попасти коней і корів, він опинився поміж австрійською та російською лініями фронту поблизу Києва. Серед всього того безладу собака згубився - чи то заблукав, чи, ймовірніше, загинув у перестрілці.

Зрештою, воєнна фортуна усміхнулась росіянам, і австро-угорці були змушені похапцем відступати. Мій батько з родиною цілі та неушкоджені повернулися до рідного села. Серед втрат були Вовк, одна фіра та двоє коней, один із яких здох із голоду, а іншого вбило сліпою кулею. Одну корову привели назад, а другу мусили заколоти дорогою, щоб вижити самим.

Повернувшись, батько побачив, що його будинок спалили. Однак зі своїми п’ятьма синами він без особливих клопотів відбудував дім. Життя повернулось у звичну колію. Всім бракувало Вовка, а найбільше моїй мамі, бо, як вона казала, він її особливо любив. Проте минув рік і собаку, хоча й не забули цілковито, але вже не згадували.

Прийшла наступна весна після повернення до рідного села, а разом із нею й ранній Великдень. Моя бабуся спекла паску, а її доньки розмалювали писанки. Великодньої неділі всі пішли до церкви святити паску, а повернувшись, взялися накривати стіл у світлиці. І ось родина сіла до святкового столу. Не було лише двох старших синів - одного забрали до австрійського війська на початку війни, а інший, щоб уникнути такої долі, замельдувався працювати на корабель, який відпливав до Америки.

То було перше за шість довгих років справжнє великоднє святкування. Запала урочиста тиша і батько почав проказувати молитву.

Аж раптом із подвір’я долинув схвильований гавкіт. Не встиг ніхто з місця зрушити, як відчиненим вікном до хати вскочила обдерта вівчарка.

То був Вовк.

Всі рушили до нього. З тієї радості перекинули стіл і паска разом із писанками опинилась на підлозі. Для Вовка після всіх його поневірянь паска була справжнім бенкетом. А для нашої сім’ї та Великодня неділя стала днем одразу двох воскресінь, адже сталось справжнісіньке диво. Згодом переказ про те диво незмінно торже-ственно розповідали на кожен Великдень. А я слухаючи його, поглядав на вікно - і надіявся, що раптом Вовк стрибне в кімнату.

Якщо вже Вовк потрафив вижити та ще й самотужки знайти дорогу додому, гадав собі я, то війна, мабуть, не така страшна, як її малюють. Принаймні не така, як описувала пані Шебець. Розглядаючи деякі картинки в підручнику з історії, я навіть думав, що для молодих людей війна мала би бути дуже цікавою й захоплюючою. Інакше вони не зголошувалися б добровольцями до війська.

Мені особливо запала в пам’ять одна світлина добровольців, які записались на фронт наприкінці Першої світової. Ті юнаки виглядали лише на декілька років старшими за мене. Вони йшли під руку з гарненькими дівчатами, обличчя їхні світились радістю. Всім своїм виглядом вони, здавалось, говорили, яка ж то весела забава - війна. На світлині був напис: «Війна перетворює хлопців на справжніх мужчин». Розглядаючи те фото, я й себе уявляв поміж тих юнаків, хоча був ще замалим, щоб воювати.

Іншим разом я бачив тижневі новини в кінотеатрі «Атлантик», який я відвідував із Богданом, своїм однокласником і шаховим партнером. В тому випускові показували військовий парад у Берліні. Колони солдатів у три ряди проходили оглядовим майданом. їх показували у різних ракурсах. Спереду було видно їхні обличчя - молоді, щасливі юнаки салютували своєму провідникові, вдячні, що він зробив із них солдатів. Збоку колони видавались багатоногами тілами, які рухалися з точністю швейцарського годинника. У ракурсі зверху вони зливались у повноводну ріку, спліталися в руйнівну потугу, готову змести все на своєму шляху. То були «молоді німецькі леви», як було написано в субтитрах. Коли я дивився на них, мої ноги мимоволі рухалися в такт із музикою військового оркестру. Інформаційний випуск закінчився, почався фільм «Тарзан, годованець великих мавп», але ті молоді леви досі крокували мені перед очима, їхні обличчя сяяли радістю під сталевими шоломами, а за плечима виблискували дула рушниць. «От би нам таке військо!»

- сказав Богдан, коли ми виходили з кінотеатру.

Після того випуску мене дивувало, що наш учитель малює картину Першої світової війни такими похмурими, гнітючими барвами. Він називає її «божевільною війною, війною без переможців, війною мільйонів смертей і безупинних суспільних заворушень». Він говорить про війну так, начебто вона щойно закінчилася, але для мене вона була лише тихим відлунням далекої минувшини, давнішої, ніж перехід Ганібала через Альпи два тисячоріччя тому.

Можливо, я не сприймав серйозно його поглядів через таємничі зміни в своєму організмі. В моєму тілі немов прокинулась нестримна сила й тепер відчайдушно намагалась вирватись із нього назовні. Вона не давала мені зосередитись на важливих питаннях, про які пан Коваль хоче, щоб я міркував. Гадаю, саме цю силу священик називає «нечистою силою», яка постійно спокутує нас до гріха.

Від весни мене понад усе почали цікавити дівчата. Історія з її славетними війнами й завоюваннями у списку моїх зацікавлень посідала надзвичайно скромне місце. Моїми помислами заволоділа Соня - мрійноока однокласниця з хвостиком. Нерідко я мрію й про Ванду, яка мешкає неподалік за рогом. Ванда вища, ніж Соня, кароока, каштанове волосся з рівним проділом посередині, заплетене у дві косички. Утім щодо неї в мене нема шансів, бо вона старша та ще й має хлопця. Його звати Єжи. Вона називає його «Тарзаном». Він зависокий як на свій вік, міцний, а влітку носить спортивну сорочку без рукавів, виставляючи напоказ свої м’язи. Його батько

- полковник польської армії, і Єжи має намір піти його шляхом. Він називає себе циніком, хоч, я певен, навіть не розуміє цього слова, і має дивну звичку примовляти: «Насолоджуйся життям, допоки живий».

Я на якихось два-три роки молодший за Єжи, але в присутності Ванди він обходиться зі мною, як із малечею. Йому подобається принижувати мене перед нею, кличучи «малий» або «g6wniarz»*. На диво, він часто просить мене пограти з ним у шахи, мабуть, тому, що завжди виграє. Та одного разу біля Ванди, коли я запропонував йому зіграти партію, він заявив, що «принизиться» до такого тільки задля того, щоб «намилити мені дупу». Єжи полюбляв вживати паскудні слова. Але мене прикро вразило те, що він вдається до таких слів у присутності Ванди, і я вирішив, що він не вартий її.

«З німцями ми ризикуємо втратити свободу.

З росіянами ми втратимо свої душі».

Йозеф Бек,

міністр закордонних справ Польщі, липень 1939