Поцілунок Лева

ТІЛЬКИ ДЛЯ НІМЦІВ

Трамвай № 4 підстрибував знайомою бруківчаною вулицею, облямованою ще безлистими каштанами. Колись я іноді їздив четвіркою до школи, коли спізнювався або коли погода була погана. Тепер починалася весна, день був сонячним, і я їхав у протилежному напрямку на вулицю Задвірянську, 105, до пана Коваля. Я стояв у хвості заюрмленого трамвая. Деякі пасажири стояли на сходинках відчинених дверей, тримаючись за ручки, щоб не випасти. Натомість спереду було напівпорожньо. Там висіло оголошення «Nur Für Deutsche» - тільки для німців.

Таких табличок у місті була сила-силенна. Ресторани, кінотеатри, кав’ярні, вагони першого класу, почекальні на вокзалах, Оперний театр - був також тільки для німців. Для нас доступні були хіба брудні, мерзенні заклади та гидотні громадські туалети.

Більшість пасажирів моєї секції вийшли раніше за мене. Я уявляв собі, яким здивованим буде пан Коваль, коли побачить мене. Ось уже три місяці, відколи я повернувся з Монтелюпи. Волосся відросло, а обличчя стало гладким і рум’яним. Пан Коваль був розважливою людиною, тому, я певен, він не закидатиме мені того, що я приєднався до похідних груп півтора роки тому. Це мені в ньому й подобалося. Я ніколи не чув, щоб він оплакував минуле. Йому залежало на нинішньому дні. А після того, як Сенатор розповів мені, що пан Коваль займав високу посаду в Організації, я навіть ліпше почав розуміти, чому дрібнички, якими переймається більшість людей, його не хвилювали.

Ось і будинок пані Шебець. Для мене це будинок, для неї це вілла. Описуючи його комусь, вона завжди казала «вілла початку

сторіччя». З обох боків його оточували кущі бузку, що якраз почав розцвітати.

Я відкрив залізну хвіртку і ввійшов. Перед тим як постукати в двері веранди, я глянув на свій годинник - Тізвої;, якого я нещодавно купив на чорному ринку. Вже було трохи за сьому - якраз час для візиту. Пан Коваль, я думав, якраз закінчив вечеряти, а пані Шебець миє посуд на кухні. Так я уникну її і відразу зустрінуся з паном Ковалем.

Я постукав і зачекав.

Мабуть, затихо. Постукав голосніше. Жодного результату. Потягнув за клямку - зачинено. Знову постукав. Чекав. Зачав чужо почуватися, але не мав бажання йти геть. Чи вони поглухли? А, може, вони вдвох у ліжку?

Нарешті я побачив пані Шебець - вона заглядала з кухні. Впізнала мене.

- Добрий вечір, пані Шебець.

- Що за несподіванка. Незле виглядаєш і вбраний так добре. Де ти досі пропадав?

Вона добряче постаріла відколи я її востаннє бачив. Обличчя мала таке ж безбарвне, як волосся. В руках тримала кухонний рушничок. Я пропустив її запитання повз вуха, бо знав, що це або данина ввічливості, або їй просто ні з ким язиком почесати.

- Поговоримо завтра, пані Шебець, а зараз я хочу побачитись із паном Ковалем, - відповів я і постукав у його двері. Тиша. Хотів ще раз постукати, але почув голос пані Щебець:

- Твого батька немає.

Мабуть, мені почулося.

- Що ви сказали, пані Шебець?

- Кажу, твого батька немає.

Чи вона звар’ювала? Мій батько помер три роки тому, і вона це знала.

- Де пан Коваль? - різко запитав я.

- Пана Коваля, тобто твого батька, вже давненько нема, - відповіла вона.

- Пані Щебець, досить, я не в настрою жартувати.

Неувага пана Коваля до закоханості пані Шебець, увіч, так вразила її, що вона вигадала собі якусь баєчку, чому він не може з нею одружитись. Мені завжди здавалося, що вона вважає мене винним у тому, що пан Коваль не хоче її за жінку.

Наче не вірячи, пані Щебець пильно глянула на мене збільшеними через пенсне очима.

- Хіба ти не знав? - сказала вона з нотками жалю до мене.

- Чого не знав? - відрубав я.

- Що він твій батько. Всі знали, що ти - його син.

- Я? Ви що... Невже? Пан Коваль - мій батько? Але...

Я не закінчив речення. Я хотів сказати: «Але ж мама мені розповіла б», - але нараз засумнівався.

-Я маю ключ від його квартири, можеш жити там, скільки завгодно. Твоє ліжко досі таке, як колись. Твій батько був впевнений, що одного дня ти повернешся.

- Ні, дякую, я не залишуся.

- Хіба тобі не цікаво, що трапилося з твоїм батьком?

- Мій батько помер три роки тому, і ви це знаєте, пані Шебець.

З цим я пішов геть.

Я не хотів їй вірити. Така можливість була б дуже прикрою і суперечливою. Якщо це правда, то всі мої близькі видавали себе за когось іншого. Тоді доведеться переглянути всі родинні зв’язки. До того ж, визнати це - означало визнати брехню, зраду. Тому я вирішив дотримуватися попередніх поглядів - мого батька звали Андрієм, і він помер три роки тому.

Я хотів піти в кіно, але обидва пристойні кінотеатри, де демонстрували цікаві стрічки, були «Nur Für Deutsche». Для не-німців був лише один кінотеатр на все місто і в ньому йшов пропагандистський фільм «Jud Suss»*, який я вже бачив.

Отож, я пішов грати в шахи з Богданом. Зазвичай, наші ігри були ґречними і спокійними. Ми любили перипетії гри, несподівані ходи, раптові примхи фортуни, найскладніші й найпростіші дебюти і закриття. Для нас йшлося не лише про перемогу. Того ж дня я бачив у другові справжнього суперника і прагнув одного - перемоги.

Я сердився на пані Шебець за її, як мені здавалося, вигадану історію, проте за тиждень знову пішов навідати її. Я мусив дізнатися правду, бо якщо пан Коваль дійсно мій батько, то й я не той, за кого себе маю. Я - інша особа.

Я спитав її прямо:

- Ви це серйозно?

- Що серйозно? - вона вдавала, ніби не тямить, про що мова, змушуючи мене все розтлумачити.

- Що пан Коваль - мій батько.

- А хіба я тобі не казала? Якщо мені не віриш, у матері спитай.

- Підсміхнувшись, вона додала: - Твоя мати мала б знати, - немов натякаючи, що мати, яка не каже синові, хто його батько, зовсім нікудишня.

Не було сенсу продовжувати. Треба буде запитати маму. Я повернувся, щоб піти геть, але пані Шебець конче хотіла затримати мене.

- Ти справді не хочеш знати що сталося з твоїм батьком?

Я завагався. Ті слова «твій батько» дратували мене, але я поступився. Вона запалила недопалок і запросила мене сісти навпроти неї за кухонний стіл, на якому стояла купа немитого посуду.

- То де ж ти був досі? - запитала вона і, не чекаючи відповіді, продовжила: - Як тобі відомо, твій батько вітав прибуття німецької армії. І хто з ним не погодився б після тих московських варварів..? Нікому й на гадку не спало б, що німці вбачають у нашій країні лише колонію... Вони відправили членів Тимчасового уряду Банде-ри в табір, а натомість створили Український допомоговий комітет, який, як вони сподівалися...

Вона змовкла на півслові. її увагу привернули мої наґлянцовані черевики і коричневий вельветовий піджак. Мабуть, її цікавило, звідкіля в мене на них гроші. Перед тим, як продовжувати, вона пильно зміряла мене поглядом.

- Як я казала, німці хотіли, щоб Комітет танцював під їхню сопілку, як .Іисіепгаї;. Може, ти читав про це, але, либонь, ти не цікавився всіма цими питаннями, судячи з твого вигляду, ти більше переймаєшся дівчатами, чисто, як твій татуньо, - яблучко від яблуньки не далеко падає.

Вона відчула, наскільки гидкими мені видалися її слова.

- Не зрозумій мене хибно - всіх хлопців цікавлять дівчата. Я вела до того, що твій батько виявився великою шишкою в тому Комітеті. Як я здивувалася, коли почула про це! Той бабій, гадала я собі, добився високого становища.

Вона зітхнула і тужно подивилася на стіну, що відділяла її кімнату від спальні пана Коваля. Нарешті продовжила:

- Однак щось там пішло не так. Мабуть, він нашкодив німцям. Якось торік восени бозна звідки з’явилася та хвойдисько Анна. Я думала той підстаркуватий бабій має з нею побачення. Але невдовзі після її приїзду, я побачила, як вони десь поспіхом зібралися і зникли. Він взяв старий військовий заплічник, напхав його чимось по саме годі. Я дивувалась, куди це він зібрався.

Пані Шебець знову змовкла і, поправивши пенсне, яке сповзло їй з носа, сказала різко, сливе глузливо:

- Це я востаннє бачила того халамидника. Наступного дня за ним прийшли гестапівці. Вони обшукали весь будинок, навіть підвал. Кажуть, що твій батько був бандерівцем. Його завданням було проникнути в Комітет для розвідки.

- Куди він міг податися? - запитав я.

- А хтозна... Мабуть, до лісу... в партизани. Куди йому ще йти? Багато молоді надають перевагу лісові перед примусовими роботами для Райху. Мені дивно, що ти досі тут... Але твій батько..? Одного дня вони його візьмуть живим або мертвим... Бідолаха... от якби він зі мною одружився...

Вона не закінчила речення. З-під пенсне скотилася сльоза. Вона витерла її рукою і, подумавши, додала: «Хіба Господь Бог знає скільки таємних життів він мав».

«Я йду з впевненістю сновиди шляхом, прокладеним Долею».

Гітлер 1936

«В Сталінграді поставити питання про існування Бога - означало заперечити його... Я шукав Бога в кожному кратері, в кожному зруйнованому будинку, на кожному перехресті, в кожному другові, в своїй норі, в небесах. Бог не з ’явився, хоч серце моє кликало його». «Ми зовсім самі. Жодної допомоги. Гітлер покинув нас напризволяще. Якщо летовище досі в наших руках, цього листа ще відішлють... Ви прочитаєте його, коли Сталінград впаде. 1 знатимете, що я не повернуся».

Уривки з листів німецьких солдатів з-під Сталінграда