Поцілунок Лева

ПОХІДНІ ГРУПИ

Наша група завзято йшла стежиною обік гравієвої дороги. Ми не поспішали, йшли розміреним кроком. Нас чекали декілька тижнів ходу. Нашим кінцевим пунктом була Біла Церква - містечко за 500 км від Львова і за якихось 40 - від Києва. Коли ми виходили зі Львова, Біла Церква була в руках Червоної армії, отже, ми не знали, коли прибудемо туди. Все залежало від швидкості просування німецької армії.

Стежка була сухою. Ані краплини дощу не впало від початку війни - два тижні тому. Наші черевики здіймали хмарини пилу. Кожен із нас мав заплічник. Дорогою ми не зустрічали ні душі.

Ми були одною з бандерівських «похідних груп» - одною з багатьох, що їх послали на східну Україну. Нас було троє: наш провідник пан Сорока, Богдан і я. Перед тим як вирушити в дорогу, ми з Богданом пройшли тижневу підготовку - вивчали програму Організації та способи встановлення місцевих постів. Наші за-плічники було напхано агітками і плакатами. Я заледве знайшов місце на одну сорочку та спідню білизну. Єдина пара шкарпеток була на мені.

Провідником нашої групи був пан Сорока - «старий вовк» Організації. Він прибув із «німецького боку» за декілька днів після «Нахтіґалю». Він досконало володів німецькою й носив зелений «тірольський» кашкет. Той кашкет і густі вуса були йому дуже до лиця, як і чоботи, які він щодня чистив. Його білосніжні зуби відразу впадали в око, як і окуляри в товстій оправі. Мав на собі галіфе такі присталі, що спереду виднівся горбок. Як на чоловіка, якому поза тридцять, він був дуже швидким і моторним. Коли Богдан або я сповільнювали хід, він підбадьорював нас словами: «Уявіть собі, якщо ми не втратимо темпу, то першими прибудемо до Києва і встановимо наш національний прапор на соборі св. Софії».

Він був охоплений ідеєю прибути першим до Києва й хотів і нас із Богданом заразити тим бажанням. Говорив тихо, ніколи не підвищував голосу, наче в словах його не було жодних емоцій. Його голос був голосом Організації. Час до часу, коли він розводився про відданість «нашій справі», я мав моторошне відчуття, що я слухаю виступи директорки Боцви про славетне майбутнє, якого я так щасливо уникнув. Його голос був безбарвним, монотонним, із нотками приглушеної зверхності, якщо не агресії. Якось я заговорив про це з Богданом, але він заявив, що все це виплід моєї збоченої уяви. «Пан Сорока, - сказав Богдан, - справжній патріот, нам пощастило, що він наш провідник, нам багато чого слід у нього навчитися».

Відтоді я тримав ці думки при собі. Богдан що далі, то більше підпадав під чари нашого провідника. Одного разу, коли я протестував проти наказу провідника крокувати, Богдан вповні згодився з ним, що «похідна група» мусить мати такий тісний зв’язок, як нитки в полотні, а отже, тут нема місця нікому, хто вибивається з кроку. Я нічого не мав проти того твердження, але крокування було нудним і обмежувало свободу. Проживши два роки «за наказами партії», я потребував «вибитися з кроку», побігати полем, покотитись травою, дихати, як мені захочеться.

Ми йшли день у день, ночували в порожніх стодолах і стайнях. Дорога, облямована тополями, стелилась поперед нас, як срібне мереживо. Пшеничні поля праворуч від дороги здавались безконечними, зливались із небом ген за небокраєм. Ліворуч було море соняшників. Вони лагідно колихались, немов запрошуючи нас стати й відпочити, але наш провідник усе квапив та квапив нас.

Іноді нам траплялися російські Т-34, застряглі в болоті або просто покинуті посеред дороги з відчиненими люками. Якось ми бачили купи мертвих солдат на відкритому полі - обличчя в деяких із них потемніли, як сажа, а інших пообкльовували ворони або пообгризала якась звірина. На диво, ми не бачили зруйнованих мостів, з чого ми виснували, що Червона армія втікала похапцем.

Нарешті ми прийшли у Рівне. Синьо-жовтий прапор привів нас до міської ратуші, де розташувався пост бандерівців. Пост складався з безлічі юнаків мого віку й старших чоловіків - провідників. Він координував «похідні групи».

За три дні ми вирушили до Житомира - першого великого міста східної України на нашому шляху. Перед нами простяглася широка, сучасна, асфальтована, двобічна дорога - перша в Східній Європі, хоч ще й недобудована. Росіяни будували її для пересування своїх військових загонів на випадок, якщо вони розпочнуть війну проти Німеччини. Натомість тепер німці вживали її для транспорту своїх загонів і постачання.

Рух ішов у двох напрямках, але здебільшого на схід, до кордону, туди, куди прямували й ми. Повз нас проїжджали безконечні колони німецьких машин, навантажених боєприпасами. Коли якась колона пригальмовувала, ми їм махали, а вони витріщали очі, не розуміючи, яке лихо нас сюди закинуло.

Потік на захід був іншим. Численні колони радянських військовополонених під вартою німців тягнулися, немов похоронна процесія. Виснажені, з виразом приреченості на обличчях, вони ледве волокли ноги, затинаючись, як поламані ляльки. Я здригався, бачачи їх. В підручниках з історії такого не було. Війна ж мала бути веселою...

Від роздумів мене розбудив скрегіт гальм. Зупинилася військова вантажівка. Водій гукнув нас. Не питаючи ані хто ми, ані куди прямуємо, запропонував підвезти. Пан Сорока сів спереду, ми з Богданом вмостилися в кузові на боєприпасах.

Яке ж то було полегшення - їхати по стількох тижнях ходьби й не бачити спини нашого провідника поперед себе. Тепер нам було видно більше військовополонених, скалічених російських танків, покинутих гармат, поламаних вантажівок та возів, силу-силенну протигазів, які, мабуть, викидали червоноармійці, щоб легше було втікати. Іноді над головою гуркотів літак розвідки.

Дорога стелилася вперед, перетинаючи неозорі рівнини - колись степи, а тепер колгоспні поля. Саме цими степами кочували колись орди турків і татар, руйнуючи й спалюючи все на своєму шляху. Саме тут, триста років тому, зародився рух проти польської шляхти, що закріпачувала вільних людей. Я гортав сторінки історії швидше, ніж їхала наша вантажівка.

Бандерівський пост у Житомирі було розміщено в школі. Його легко було знайти за синьо-жовтим прапором. Нам, однак, сказали, що мельниківці прийшли на день швидше й розташували свій пост у приміщенні суду в протилежній частині міста. Хто перший, того й перевага. Щоб уникнути таких поразок, з’їзд проводу постановив назначити пана Сороку головним координатором «похідних груп», що проходитимуть Житомиром.

Оскільки Біла Церква була надзвичайно важливим пунктом на шляху до Києва, нам із Богданом наказали вирушати туди наступного ранку. Місто, як нам сказали, ще в руках росіян, але ось-ось має здатися. Наше завдання - встановити там пост.

«Захоплення - це не програма».

Томас Масарик