Поцілунок Лева

ХМАРА ПУХУ

Сьогодні наше перше святкування річниці Пролетарської революції. Вулиці та майдани центру міста заполонили юрби трудівників зі стягами й знаменами, які рясніли червоними зірками, серпами й молотами - символами світового пролетаріату. Довкола лунає патріотична музика, промови, вітання, громи оплесків. Ура! Ура! Ура!

Перед Оперним театром височіє оглядовий майданчик, звідки низка почесних гостей спостерігає за парадом. Проходять безконечні колони озброєних солдатів. Блискучі багнети довгоствольних рушниць здається ось-ось проштрикнуть небо. Громіздкі Т-34 випухкують густі хмари диму, готові роздушити все на своєму шляху. Почесні гості все аплодують і аплодують. А робітники все уракають і уракають.

Раптом із гучномовців загриміла «Селі завтра война». Десятки тисяч голосів, разом із моїм злились у співі. Співаємо ми якнайгучніше, щоб довести, що віримо у все це:

Если завтра война,

Если завтра поход,

Будь сегодня к походу готов...

Повноводдя голосів наростає з кожним куплетом, досягає крещендо. Ми, робітники, підіймаємо вгору кулаки і кричимо «УРА! УРА! УРА!», готові боротися або померти, за що вони нам скажуть.

Військовий оркестр вибухнув музикою. Гуркіт труб і сурм полонить майдан. Море людських голосів зливається з оркестром:

«Вставайте, гнані і голодні, робітники усіх країн». Стиснуті кулаки здіймаються догори, немов у спробі розпанахати стелю неба. «Як у вулкановій безодні, в серцях у нас клекоче гнів».

На трибуну виходить мовець - генерал із великою кількістю орденів на його грудях і важкими похнюпленими вусами. Коли він сходить на платформу, з іншого боку з’являється юна дівчина. На ній вузька спідниця з розрізом, миртовий вінок на голові з пучком яскравих стрічок, які спадають до стегон, і червоні чобітки. Хода в неї була, як у кобилки. Простягуючи букет квітів генералові, вона мало не на руки йому застрибнула зі словами: «Дякуємо за визволення!»

Ревуть труби й сурми. Ми заверещали «УРРРА!», коли генерал обійняв її, притиснувшись медалями до її тендітного тіла.

Залишивши її позаду, генерал підходить до мікрофона. Він стоїть струнко, мовчки, погладжує вуса. Наче за командою, починає вистрілювати слова, як гармата випльовує снаряди.

Ми підбадьорюємо його. Він дедалі дужче розпалюється. Він вбиває нам у голову обов’язок йти за вождем, бути вдячними за визволення, присвятити свої життя майбутньому. «Майбутнє ваше!» Змовк. Ми застигаємо в тиші. Глибоко вдихає, здіймає кулак і якнайголосніше кричить: «Хай живе наш вождь, син революції, товариш Сталін!» Ми шаленіємо. Наші «ура!» поглинули все місто. Водночас загін танків вистрілює у повітря трьома залпами. Луна наших голосів посилюється. Оркестр відповідає гімном. Ми приєднуємося:

Чуєш сурми заграли,

Час розплати настає В Інтернаціоналі Здобудеш людських прав.

Це найвеличніший парад в історії нашого міста, видовище досі небаченого розмаху. Лише немічні й ті, хто несповна розуму, наважилися не приєднатися до святкування. Місто висловлює вдячність своїм визволителям, які спостерігають за нами з трибуни й аплодують нашому шаленству.

Вони заслужили на нашу вдячність, вони будують наше майбутнє. Ми йдемо за ними, бо довіряємо їм. А довіряємо їм, бо йдемо за ними. Вони й тільки вони знають правильний шлях у майбутнє. Для нас вони символізують майбутнє. Вони вільні від важкої праці. Вони розважаються тим, що проектують наше майбутнє. Вони їздять в авто, а подорожують потягом у спальних вагонах. їжу, горілку й одяг вони купують у спеціальних крамницях. Влітку вони відпочивають на своїх дачах у лісових гущавинах або на морському узбережжі. Одного дня наше життя, життя усіх робітників, стане таким же безхмарним, як їхнє.

їм уже вдалося внести докорінні зміни в наше життя. Наші вчителі називають ці зміни «історичними» - вони надто глибокі для пересічних умів.

Утім є чимало конкретних змін, які видно неозброєним оком.

Насамперед я тепер на рік старший. Вчуся в 9-му класі. Почав голитися, потай користуючись лезом пана Коваля. Я також намагався запустити вуса, але вони росли якимись жалюгідними ріденькими кущиками. Яке ж то було розчарування!

Ще одна зміна полягає в тому, що від часу визволення жінки припинили навідуватися до пана Коваля. Жахливо бачити його спальню порожньою. Це гірше, ніж зайти до Богом забутої церкви. Грамофон там щоразу нагадує мені про наш із Вандою палкий танок. Вона більше не живе у Львові. її родина переїхала до Німеччини. Той самий договір, за яким Росія й Німеччина поділили між собою Польщу, передбачав репатріацію людей з «німецькою кров’ю» з окупованих росіянами територій. Вандина мати була німкенею за походженням, тому її батько, колись палкий патріот Польщі, тепер став Volksdeutscher⁶.

Значущою зміною в житті всієї громади стало те, що в нас тепер шестиденний робочий тиждень. Неділі скасували, щоб робітники не марнували свій час.

Одна зміна мене таки тішить безмежно - більше не треба молитися. Тепер нас виховують атеїстами. Тому я зняв образ святої Діви зі стіни. Тепер можна спокійно спати - ніхто тобі не наглядає за снами. Однак світла пляма на стіні, що залишилась після ікони, нагадує мені, що одного разу свята Діва може несподівано повернутися й притягнути мене до відповідальності за непослух.

Але найважливішою зміною в нашому місті було зникнення крамничних злодіїв. Зате з’явилось багато кишенькових крадіїв. У пана Коваля «свиснули» гаманець напередодні свята Діда Моро-за, яке замінило Різдво. Пані Шебець стверджує, що крамничних злодіїв нема тому, що крамниці порожні. Та вона помиляється: на полицях повно солі - її не бракує. Правду сказати, горілка і продукти з’являються не часто, зате їх вмить розпродують. Так було тиждень перед святкуванням нашого визволення. У крамницях раптом з’явилися ковбаси, хліб, горілка. Черги були безконечними.

Ходили чутки, що горілку продаватимуть також через тиждень після святкування. Горілка була дорогоцінним продуктом, ціннішим, ніж їжа, адже вона пом’якшувала біль від визволення. До того ж, її можна було перепродати на чорному ринку за місячну платню робітника. Тому в горілчаних крамницях її відпускали по одній пляшці на руки. Я вирішив купити пляшчину. Не для того, щоб продати, а щоб подарувати пану Ковалеві.

Я став у чергу близько четвертої ранку. Я прибув так рано з надією, що буду першим у черзі, коли крамницю відчинять. На моє превелике здивування, переді мною вже стояло дев’ятеро чоловік. Позакутувані, вони виглядали, як снігові баби. Збившись докупи, щоб сховатись від пронизливого вітру, вони тупотіли ногами. То була морозяна, як люди казали, «сибірська» зима, яку росіяни принесли нам разом із визволенням. Щоб не замерзнути, чекаючи відкриття крамниці, я натягнув старий кожух пана Коваля поверх своєї зимової куртки й нап’яв на голову теплий вовняний каптур. Шалик, який торік мені зв’язала мама, я обмотав довкола шиї. А ноги не мерзли, бо поверх взуття я вбрав ще й солом’яні калоші.

До шостої години черга розрослась настільки, що кінця краю не було видно. Сторонній спостерігач з того боку вулиці подумав би, що то безмірно видовжена гусінь або багатонога змія із розпухлою головою, хвіст якої зникав за рогом собору св. Єлизавети.

Голова цієї змії була розпухла через десяток чоловіків, із вигляду

- хуліганів, які впхалися спереду так, наче вони стояли тут із самого початку. Ніхто й слова їм не сказав, бо люди боялися хуліганів. Слово «хуліган», як і ті, кого так називали, з’явилося після визволення. Ніхто не знав напевне, що то за одні. Вони не були ні українцями, ні поляками, ні євреями. В них взагалі не було національності. На відміну від робітників, селян й інтелігенції, що офіційно становили клас трудящих, хулігани були окремим особливим класом. Дехто вважав їх дрібними злочинцями, дехто - замаскованими представниками міліції. Утім, найімовірніше, вони були справжніми «пролетарями», людьми майбутнього. А взагалі мені було однаково, я хотів одного

- дістати пляшку горілки для пана Коваля.

Що ближче було до сьомої години - часу офіційного відкриття крамниці, то нетерплячішим і метушливішим ставав натовп. Черга щільнішала, бо ті, що стояли позаду почали штовхатися. Тиск до переду посилювався, хуліганів витісняли. Вони ж штовхали чергу назад. Почалася бійка, в хід пішли кулаки.

Якийсь чоловік, закутаний в перину вийшов із черги, намагаючись заспокоїти противників. На диво, вони зупинились і вислухали його промову про те, що битися немає сенсу, що всі ми в одному човні й мусимо діяти цивілізовано, бо весь світ спостерігає, як ми будуємо соціалістичне суспільство. Він не встиг закінчити. Один із хуліганів злодійським жаргоном як накинувся на нього: «Кто тьі такой, мать твою йоб?! Отьебись, пока тебе фарьі не вьібили!»

Чоловік у перині аж отетерів від такої мови. Він здавався освіченою людиною, мабуть, інтелігент. Спочатку, не знаючи, як зреагувати, він немов скам’янів. Його обличчя спотворила безсила лють. Потім повільно зняв свою перину й накинув її на голову хулігана, немов намагаючись задушити його.

Решта хуліганів поквапились на допомогу колезі. Перину тягали хто-куди, поки не розірвали, тільки хмара пуху здійнялася. Тієї миті продавець відчинив крамницю із середини. Побачивши хмару пуху, він спробував зачинити двері, та надто пізно. Хулігани вже вклинилися і ну протискатися до крамниці. Я й собі штовхнувся і влетів відразу за хуліганами, які вже порядкували за прилавком серед пляшок.

Я завагався. Тим часом продавець вліз на ящик і репетував, що розкрадання державного майна карається двадцятьма роками ув’язнення.

- Геть! Геть! - кричав він - Крамницю зачинено!

- Стули писок, ошусте, - відрубав хтось. - Не бзди, і тобі на чорний ринок залишиться.

Я досі вагався. Однак уявивши, як піду додому з порожніми руками, я схопив із полиці пляшку горілки. Як звір, якого веде запах здобичі, я роззирнувся, взяв ще одну пляшку й запхав до бокової кишені.

З відчуттям жару в животі, я попрямував за хуліганами, які проштовхувалися крізь натовп. Вони змінили тактику: тепер вони були на боці закону, кричали, що йдуть викликати міліцію.

Люди неохоче розступалися і пропускали їх.

Виборсавшись з юрби, я почувався гордим. Повертаючи за ріг, я озирнувся і побачив довгу, громіздку чергу трудящих, що марно сподівалися дістати бодай пляшчину горілки.

«Не бійтеся негідників або злих -рано чи пізно з них спаде машкара.

Бійтеся людей доброї волі, які звернули на оманливий шлях -вони у згоді зі своїм сумлінням і бажають добра...

Та, на жаль, вдаються до хибних засобів».

Абат Ґаліані (1770)