Поцілунок Лева

ДЕНЬ, КОЛИ НЕ БУЛО «ВОШИНОЇ ГОДИНИ»

Дехто вважав це дивом. Інші тлумачили все науково. Однак усі сходилися на тому, що то була добра ознака. Від однієї із дощок, які укривали вікна нашої камери, відпав сук й утворилася дірка завбільшки як волоський горіх. Волею випадку чи долі нам судилося отримати візуальний зв’язок із зовнішнім світом.

Дірку помітили невдовзі після сніданку й всі відразу з’юрмилися біля вікна, бо кожний хотів бодай краєчком ока зиркнути на Краків. Бажання побачити світ після шести місяців у камері зі забитими вікнами було нестерпним. Після початкової безладної штовханини ми стали в чергу.

Чекаючи своєї черги, я нетерпляче очікував моменту, коли побачу бодай маленький шматочок Кракова. Тим часом я пригадав невеличку колекцію поштівок - скарб моєї мами. Вони були від її вуйка, який вивчав право у Відні, а згодом став «суддею Його Величності» у Кракові. Одна з тих поштівок була, властиво, світлиною, що зображала його на тлі будівлі суду. «Яка іронія, - подумав я, - мій прадядько, мабуть, чимало злодіїв і шахраїв запік до Монтелюпи. Він і уявити собі не міг би, що його небіж опиниться серед них».

Він не знав, що Монтелюпа стане особливою тюрмою для політичних в’язнів. Тут не було кримінальних злочинців. Наші однокамерники, чергуючи на кухні, дізналися, що, за винятком нашої камери № 59, де сиділи п’ятдесят чотири українці, решта засуджених були поляками, яких підозрювали у підпільній діяльності проти Німеччини. Нещодавно посеред ночі ми чули їхній лемент під час допиту на нижньому поверсі. Спочатку мені мурашки йшли шкірою від тих криків - на думку, що одної ночі ці крики можуть бути моїми. Однак згодом я до них звик. Мною оволоділа якась втомлена байдужість - допоки це не мої крики...

Ми також дізналися, що за німців ще жоден в’язень не був звільнений із Монтелюпи. Хоч якими були результати допиту, всіх відсилали до Аушвіцу¹², трудового табору неподалік від Кракова. Іноді, заплутавшись у вічну сірість нашої камери, я мріяв про переведення до Аушвіцу. Хоч яка б там була праця, навіть у каміноломах, я принаймі буду назовні, бачитиму небо, вдихатиму зорі. В такі миті я відчував, як сонце гладило моє лице, а краплини дощу стікали з нього додолу. Однак, коли я його торкався, то був просто мій піт.

З наближенням моєї черги мені аж дух перехоплювало від бажання побачити зовнішній світ. Іншими, схоже, опанували подібні почуття, бо відколи ми стали в чергу, ніхто й слова не сказав. А обличчя тих, хто вже зазирнув у шпаринку, були урочистими, немов після причастя, їх вираз неначе казав: «Місто ще тут, я бачив його».

Дотепер єдиним свідченням того, що ми перебували не на якомусь Богом забутому тихоокеанському острові були дзвони Вавельської катедри. Коли вітер віяв у напрямку Монтелюпи, нам було чутно, як вони лунко перебивали вічну похмурість нашої камери. Однак через щогодинне калатання дзвонів час наче сповільнювався. Тому з часом я навчився не помічати їх, подібно як не помічав криків в’язнів під час допитів.

Ось нарешті моя черга. Мені мало очі не повилазили, так я припав до тієї дірки в дошці. Сонячне світло! Я бачу його на власні очі! Власне, на одне око, бо для двох шпарина була замала. Переді мною простягалася низка дахів, далі майдан, а за ним - висока будівля. Я подумав, що то Оперний театр, як у Львові. Проте то, мабуть, був залізничний вокзал, бо там юрмилася сила-силенна народу. До того ж, над входом до споруди висів величезний годинник із римськими цифрами, з тих, які встановлювали на всіх станціях Австро-Угорської імперії.

Мою увагу привернув чоловік у лахмітті, що сидів на дерев’яному ящику, ліворуч від височезної арки входу на станцію.

Він, мабуть, був жебраком - жінка з важкезним клунком за плечима кинула щось - либонь, монетку - в його простягнуту руку. Не встиг я його як слід роздивитися, як старший у камері сказав, що мій час збіг. Чоловіки за мною нетерпляче чекали своєї черги.

Відходячи від вікна, я брав із собою все, що щойно бачив - сонце, небо, будівлі, жебрака.

Відтоді я спостерігав за ним щодня. Заплющивши одне око, а друге якнайближче притуливши до шпарини, я цілив мій зір на його постать. І хоч я не міг чітко бачити його обличчя через віддаль та його величезні окуляри проти сонця, які він ніколи не скидав, уява моя малювала його лагідним, поораним зморшками, з глибоко посадженими очима в облямівці густих брів.

Того дня «вошиної години» не було. Нам на думці було інше. Ми не знали, що відбувається в світі. Чи триває ще війна? Чи далеко просунулися німці? Чи Москва вже в їхніх руках, чи, може, росіяни змогли стримати наступ? Що робить Англія? Чи переконала вона Америку вступити у війну?

Запитання і тільки запитання. Єдине, що ми знали напевне, - це те, що якщо німці переможуть, ми приречені. Дехто сподівався, що росіяни і німці перетовчуть одні одних, тоді ми зможемо повернутись на свою землю.

Вночі мною опановувала меланхолія. Я не відводив погляду від жарівки, що висіла наді мною, наче очікуючи від неї відповідей. Жарівка була незворушна. Навіть не мерехтіла.

Заплющивши очі, я побачив маму. Вона була у «великій кімнаті», в ліжку, не спала, думала, де я, що зі мною. «Чому ж він не дається чути?» Встала, дивиться у вікно на місяць уповні, немов сподіваючись, що я раптом з’явлюся звідтіль.

Пішла на кухню, запалила нафтову лампу, сіла за стіл. Тепер її обличчя освітлювало м’яке сяйво, обличчя те було стривожене, але не стурбоване. її великі чорні очі обрамовані гладкою дугою брів. Такі обличчя я бачив на образах у соборі св. Юра. Щось у ньому свідчило, що в її душі є такі закутки, куди вона нікому не дозволить вступити.

Бере з шухляди зошит, який я залишив під час своїх останніх вакацій в Яворі, сідає писати.

«Шановний пане Ковалю.

Сподіваюсь, цей лист застане Вас здоровим і в доброму настрою. Писала’м Вам три місяці тому, але відповіди не одержала. В тому листі просила’м Вас розказати мені про Михайла, що він там поробляє. Я є певна, що ведеться йому незле, але на війні всяке може статися. Спочатку, коли Ви мені не відповіли, я думала, що з Михайлом приключилася якась прикрість і Ви вагаєтеся сказати про це мені. Але тепер, після трьох місяців, я переживаю за Вас. Чи з Вами все гаразд? Будьте ласкаві, відпишіть мені, інакше я буду думати, що Ви приховуєте щось про Михайла.

Знову дякую, що взяли його під своє крило. В квітні йому буде вже сімнадцять, отже, він зможе сам про себе дбати або й вам допомогти. Ви так много зробили для нього і для нашої фамілії. Без Вас ми загинули б наприкінці Першої світової війни. Ви прийшли якраз вчасно, як янгол-хоронитель, і врятували нас. Не знайду слів, щоб висловити свою вдячність Вам.

Марися».

Я дивився, як вона перечитує листа в тьмяному світлі лампи, що звисала зі стелі й пригадав ту мить на станції в Яворі перед посадкою на потяг, коли мене відправляли до Львова, «у світ, щоб стати мужчиною». Вона обійняла мене, тоді випустила, подивилась у вічі, немов намагаючись побачити моє майбутнє, знову обійняла і поцілувала.

Свист вартового, що оголошував початок дня, поклав край моїм нічним маренням. Та я думав про маму і вдень. Вона не знала, що пан Коваль й гадки не має, де я. Він міг здогадуватися, куди я попрямував, але звідкіля йому було знати, що п’ять місяців я провів у Лонцькі, за декілька кварталів від його бюро, а тепер-от сиджу в Монтелюпі.

Мати також здивувалася б, коли б дізналася, що пан Коваль за російської окупації вів подвійне життя. Я давно це підозрював, але підтвердження знайшов декілька тижнів тому, під час «вошиної години».

Одного дня я сидів поряд із Сенатором, коли ми винищували вошей. Я вбив багато, але не досить, щоб виграти. В Сенатора була лише невелика купка. Через свою короткозорість він не мав шансів виграти додаткової порції хліба. Я непомітно висипав йому свої воші. Порахувавши, він був вражений своїм урожаєм. Хліб того дня отримав він.

Жуючи той хліб, він запитав мене, звідки я. Я розповів, що народився в Карпатах, але з десять років живу у Львові з паном Ковалем, моїм опікуном.

- Ти сказав Коваль? - запитав він так, наче те ім’я було йому знайоме.

- Так, пан Коваль, - відповів я.

- Не Іван Коваль випадково?

Якою несподіванкою це виявилося для мене і для Сенатора. Він не просто знав пана Коваля, вони разом вступили до Організації й були членами одної «ланки». «Пан Коваль, - казав Сенатор, - був справжнісіньким артистом, звабником. Міг зачарувати навіть холоднокровних більшовиків. А як ґречно з жінками обходився!»

- Так, - подумав я, - це дуже схоже на пана Коваля, та хтозна, чи це та сама особа. Міг існувати й інший схожий чоловік.

Однак, я помилився. Я зрозумів це, коли Сенатор розповів, що пан Коваль працював інспектором, тому міг вільно подорожувати у справах Організації, не збуджуючи підозр. Найбільше мене вразило те, що Сенатор знав про Анну:

- Вона була зв’язковою між підпільною частиною Організації на російській території та організацією, яка існувала в частині колишньої Польщі, тепер під німецькою окупацією.

Вдивляючись вдалечінь своїми голубими очима, немов намагаючись вихопити мить із минулого, Сенатор додав: «Анна була єдиною жінкою в Організації і водночас коханкою пана Коваля... Цікаво, де він зараз. Сподіваюсь, ми не зустрінемося з ним в Аушвіці».

Як «стоїк», Богдан любив так називати себе, він вдавав, що розповідь Сенатора йому байдужа, але насправді він був глибоко зворушений. Вмостившись на підлозі в куті камери, ми півдня роздумували про пана Коваля. Хто він насправді? Офіційно - директор бухгалтерії, пізніше подорожній інспектор. Для мене він був опікуном, благодійником, чоловіком, якого варто наслідувати. Для моїх батьків - почесним гостем. Богданів батько був його найближчим другом, а його мати пожвавлювалася на саму лише згадку цього імені. «Іван, - казала вона, - справжній джентльмен, він розумніший від усіх моїх знайомих чоловіків». Для пані Шебець він був бабієм, який, як вона якось сказала, міняв жінок частіше за шкарпетки. Чи справді за маскою такого собі легковажного бабія, який, на думку Сенатора, міг зачарувати навіть холоднокровних більшовиків, ховався досвідчений змовник?

Я в цьому не сумнівався. Богдан не був певен.

- Запитаємо пана Коваля, коли нас випустять, - сказав він.

- Випустять? - перепитав я. - Невже ти справді віриш, що нас випустять?

Це, мабуть, прозвучало істерично, бо я вже почав втрачати надію на волю. Моя єдина надія була лише на те, що нас перевезуть десь, де я міг би побачити небо й доторкнутися землі.

Замість відповіді Богдан зайшовся кашлем, сухим кашлем, наче йому важко було видушити із себе слова. Я розумів його. Як і інші, ми часто говорили про те, що робитимемо, коли «нас випустять». Полковник, приміром, мріяв скуштувати «золоті груші в меді з краплиною коньяку». Дехто хотів просто борщу чи гуляшу або ж млинців зі сметаною. А моя мрія була - мамин житній хліб із маслом і смачним малиновим варенням.

У цих кулінарних балачках ми на мить забували про в’язницю, і годували наші шлунки ілюзорними стравами. «Наше звільнення» та уявні наїдки були просто словами, химерами, необхідними нам, бо іншого виходу не було. Тому Богдан не відповів на моє запитання. Він просто некліпно дивився на мертве світло жарівки. Я також занурився в мовчанку. Лише коли в моїй уяві майнув кусень житнього хліба з маслом і варенням, я поворушився. Глибоко вдихнув. Кисле повітря камери, яку декілька днів тому газували, дерло мені ніздрі й горло, душило мене.