Поцілунок Лева

НИЗКА КОРАЛІВ

Займаючись пранням, пані Боцюрків попросила мене піти на горище і пошукати там щось на продаж. Перебираючи там мотлох, я натрапив на коробочку з розмаїтими цяцьками. Серед них була й низка коралів. Пані Боцюрків попросила мене їх продати.

За квартал від Краківської площі я побачив, що люд розбігається хто куди. Не знаючи що сталося, я запитав про це у жінки, яка стояла на порозі будинку навпроти Оперного.

- Нічого особливого, просто Іарапка¹⁴, - вона відповіла польскою. - Скоро все скінчиться.

Пані Боцюрків остерігала мене про це перед тим, як я вперше пішов на Краківську. Вона казала, що німецька поліція за допомогою «чорних» час до часу налітає на площу й конфісковує найліпший товар, зокрема горілку і сигарети. Ціна горілки була вищою ніж масла і цукру. Після того пограбований базар залишають на само-плин, а деякі з конфіскованих товарів на ранок знову з’являються у продажу.

Тепер я бачив все це на власні очі. Невдовзі люди почали повертатися. Пані, з якою я перед тим розмовляв, сказала: «Ну, тепер безпечно». Я пішов із нею на майдан.

їй, мабуть, було під тридцять, хоч її лице виявляло зрілість старшої жінки. Теплий чорний светр під шию облягав її стан, а червона спідниця до коліна підкреслювала її тоненьку талію та пишні стегна. Вона чомусь нагадала мені блондинку з Лонцькі, хоч волосся мала трохи темніше, а взуття коричневе на високих підборах. Блондинка ж носила чорні чоботи для верхової їзди, а світле волосся спускалося їй на плечі.

Коли ми прийшли на майдан, вона запитала: «Що ти продаєш? Щось не бачу, щоб ти щось ніс».

Вона й не могла нічого бачити, я ж поклав коралі в нагрудну кишеньку. Пані Боцюрків казала, щоб я тримав їх при собі й показував лише жінкам, бо довкола багато злодіїв, які можуть просто вихопити їх і щезнути в натовпі. Я витягнув свій товар.

- Коралі! - вигукнула вона. - Ворожка казала, що коралі принесуть мені щастя.

Не встиг я й слова сказати, як вона вже приміряла їх. Потім вийняла із сумочки люстерко й давай милуватися собою. Обличчя її аж заясніло. Коралі зробили його м’якшим, сливе цнотливим.

- Скільки ти за них хочеш?

- А скільки дасте?

Вона сягнула до гаманця і вийняла жменю банкнот.

- Досить? - запитала.

Я порахував. Там було вдвічі більше, ніж просила пані Боцюрків.

Я подякував і вже хотів було йти, аж вона каже:

- Мені може знадобитися такий юнак, як ти. Як тебе звати?

- Михайло, а вас?

- Стася, - сказала вона і простягнула руку для потиску. - Ходімо зі мною - покажу, що ти можеш для мене зробити.

Це прохання викликало в мене підозри, та я таки пішов. Вона жила на першому поверсі будинку, на порозі якого я її зустрів. Минувши невеличкий коридор, ми зайшли до кімнати праворуч.

Кімната була аскетичною, але охайною, майже вишуканою.

Праворуч стояла широка отоманка, поруч із нею низенький столик, а на ньому - попільничка, дві склянки і пляшка горілки. Ліворуч - умивальник і рушничок. Під стіною - велика шафа.

Я не повірив своїм очам, коли вона відкрила шафу. Полички були забиті сигаретами та пляшками горілки.

- Думаю, я можу тобі вірити. Я хочу, щоб ти продавав для мене сигарети і горілку. Я робила це сама, але тепер надто заклопотана.

Я був ошелешений, але прийняв її пропозицію. Я також відчував, що можу їй довіряти.

Стася була повією. Однак вона знала собі ціну - приймала «не більше одного клієнта у день». Брала пляшку горілки та дванадцять пачок сигарет за «звичайну» роботу. «Незвичайною» не займалася. Вона пишалася «найліпшими клієнтами» - «чорними» і німцями. «Чорні» найщедріші, казала вона. Гроші їм даються легко - від євреїв та за конфісковані товари. Вони люблять розплачуватися сигаретами та горілкою.

Я почав працювати того ж дня. Стася встановила свою ціну, а все поверх того було моїм. Пані Боцюрків була надзвичайно здивована, коли того дня я приніс їй вдвічі більше грошей та ще й хліба, масла і м’яса.

На чорному ринку я був як риба у воді. Я спродував товар швидше, ніж Стася заробляла.

Тим часом Богдан одужав і вирішив повернутися до школи. Мені таке й на гадку не спадало. Ще чого - по п’ять годин сидіти, витріщатися на дошку. До того ж, у нашій школі німці влаштували шпиталь. Над нею майоріли прапори Червоного Хреста. Єдина в місті школа тепер була в якійсь захаращеній будівлі, десь, де дідько на добраніч каже.

Окупаційну владу цікавили лише наші м’язи. Наше історичне призначення, на їхню думку, було гарувати і, за потреби, ще й воювати за німців. Від кінця лютого ширилися чутки, що після розгромної поразки під Сталінградом німці думають про створення української дивізії для допомоги в бою проти росіян.

Богдан вважав, що добре мати свою збройну дивізію. Якщо російсько-німецьке протистояння зайде у безвихідь, ми могли б виступити посередником. Я схилявся до протилежного. Після інтернування Тимчасового бандерівського уряду німці розпустили «Нахтіґаль». Щоб уникнути арешту, більшість його членів взяли легку зброю і переховувались по лісах. Спочатку їх єдиною метою було - вижити, а наприкінці минулого літа, кажуть, вони почали об ’ єднувагися в Українську Повстанську Армію. На сьогодні УПА порівняно невелика, однак що більше молоді німці хочуть вивезти до таборів примусової праці, то більшими стають партизанські загони.

Перспектива «піти в ліс» була мені до душі, особливо після того, як я зустрів свого колишнього однокласника. Він був рекрутом

УПА. Найбільше мене приваблювало те, що вони боролися і проти німців, і проти росіян. Однак про вступ у лави УПА нічого було й думати до середини літа. Найнагальнішим завданням для мене зараз було дістати Ausweis - ідентифікаційну картку. Якщо мене загребуть при облаві, вона, звісно, від трудового табору не врятує, але без неї на мене чекає доля цигана або єврея. Так само було за російської окупації - без паспорта на людину чекав Сибір.

Якось, коли я прийшов до Стасі, щоб віддати їй гроші за спродані сигарети, вона запросила мене сісти й запропонувала чарку горілки. Ми випили «за наше здоров’я» і балакали про чорний ринок. Вона запитала мене про мій вік і не могла повірити, що мені тільки вісімнадцять, їй здавалося, що мені за двадцять.

- Покажи-но свій Ausweis, - раптом сказала вона.

Розгубившись, я сьорбнув ще трохи горілки.

- Покажи, - наполягала вона.

Якби не хміль, я міг би сказати, що залишив Ausweis вдома, в іншому піджаку, або ще яку байку вигадати. Однак на п’яну голову я розповів про свою ситуацію. Непевний її реакції, я вивчав її обличчя, коли вона сказала:

- Я бачила, що з тобою щось не те - ти якось дивно поводився, коли наближався німецький патруль, - та не розуміла в чім річ.

Вона була уважним спостерігачем. У Монтелюпі я мав стояти струнко і кричати «Auchtung», коли до нашої камери заходив вартовий. Той рефлекс досі зберігся. Бачачи на вулиці німця у формі, я автоматично виструнчувався. Усвідомив це я зовсім недавно.

Вона пильно на мене подивилася, немов розмірковуючи, що вчинити.

-1 що ти робитимеш, коли тебе зловлять і посадять у потяг для худоби до Німеччини?

Я не знав що відповісти.

Вона підняла чарку, встала, підійшла ближче до мене. її ліва рука грайливо пестила коралі.

Тільки тепер я помітив, які гострі в неї очі. Вона могла читати людей, як розгорнуту книжку, їй не треба було для цього вибивати правду. Здавалось, вона має щось на гадці, але ще не цілком впевнена. Однак невдовзі на її обличчі з’явилась розрадлива усмішка.

- Я тобі допоможу, - сказала вона. - Голова допоміжної міліції

- мій друг, він щонеділі навідується до мене, коли його дружина йде до церкви. Принеси своє фото й дані - сам знаєш які.

Ми випили ще по чарчині - цього разу до дна.

Через два тижні я вже мав Ausweis, який було виписано німецькою окупаційною владою. Нова дата мого народження зробила мене на чотири роки старшим. Я зробив це, щоб задовольнити Стасю.

«На мою думку, половиною наших дій керує доля, але другу половину вона дозволяє контролювати нам самим».

Ніколо Макіавеллі

«Мовчіть, мадам! Не думайте собі, що якесь там примарне звання матері дає вам права наді мною. Дозволити відґоцати себе, щоб привести мене в цей світ - не велика заслуга в моїх очах».

Де Бресак у La Nouvelle Justine маркіза де Сада