Поцілунок Лева

ПРИЙОМ У ЛЬВОВІ

Під вечір ми приїхали у передмістя Львова. Вартовий відхилив завісу. Нашу дрімоту розвіяла хвиля прохолодного осіннього повітря. Коли Богдан захоплено вигукнув: «Ми у Львові!», всі скочили на рівні ноги. Наш вартовий і оком не моргнув. Він був таким же стриманим і байдужим, як і впродовж усієї подорожі. То був \Ver-тасМ солдат, а не 8Б-есівець, і це завдання могло бути занудним для нього.

Я стояв поруч із ним, і мені здавалося, що якби я вистрибнув із вантажівки, йому це було б байдуже. Саме така думка сяйнула мені, коли ми проїжджали повз пам’ятник Міцкевича. Однак цієї миті найстарший із наших ватажків схвильовано оголосив, що вантажівка прямує до університету, де наразі засідав наш Тимчасовий уряд. «Там нас і звільнять». Саме тому я відмовився від свого наміру.

Однак неподалік від університету вантажівка повернула ліворуч і виїхала на жваву вулицю. Тепер уже втікати марно, бо і спереду, і позаду їхали німецькі військові авто.

Невдовзі ми повернули на вулицю Дзержинського, названу так на честь комісара ГПУ* - найжахливішої більшовицької організації 20-х років. ГПУ відповідало за «революційну справедливість», згідно з якою смерть була єдино справедливою карою для ворогів народу. Саме на цій вулиці під час радянської окупації Львова розташовувався штаб не менш жахливого НКВД.

Державне Політичне Управління (рос.)

Наша вантажівка зупинилася якраз навпроти того штабу. Тепер із фасаду майорів німецький прапор. Наш водій вийшов і зайшов до будинку.

Незабаром він повернувся, щось сказав вартовому, той заступив вихід, зняв автомат із плеча і тримав напоготові. Вантажівка знову рушила. Повернули праворуч. Трохи їхали під гору. Зупинилися.

Ми почули три автомобільні гудки, далі якийсь скрегіт, так наче відкривали залізну браму. Вантажівка в’їхала, ворота за нею зачинилися з важким бряжчанням.

Вартовий вистрибнув. Ми чули, як він із кимсь розмовляв, а потім побачили, як він передає якусь папку чоловікові в S.D. формі. Невдовзі з’явились двоє молодших S.D. і, хоч як це не дивно, блондинка у білій блузці, галіфе і чорних чоботях. У руках мала батіг та на шворку чорного добермана. Вона оглядала нас, як селяни оглядають свиней на базарі.

- Наші перші гості! - вигукнув старший S.D., який скидався на офіцера.

На одному диханні він закричав нам: «Heraus! Heraus! Вийти!»

- водночас блондинка спустила добермана і била нагайкою. Події розвивались так швидко, що я навіть не відчув болю від удару нагайки по спині. За мить ми були на землі. Нам наказали вишикуватись у три шеренги. Доберман шкірив зуби, знавісніло гавкав, готовий кинутися на нас за найменшого руху. Я надіявся, що він відкусить кавалок заду нашому провідникові, який розводився, що у Львові нас звільнять.

Ми стояли на подвір’ї в’язниці Лонцькі. Я пам’ятав те подвір’я і довколишні будівлі ще з часів «дитячої міліції», коли ми тут повідмикали камери й повипускали в’язнів.

Передали список. «Двадцять один», - сказав наш колишній вартовий. «Двадцять один», - підтвердив S.D. Невдовзі вантажівка поїхала геть. Ми стояли, мов отара овець у загороді .Перед нами була довга висока триповерхова споруда із заґратованими вікнами. Праворуч була нездоланно висока стіна з монументальними сталевими воротами посередині. Позаду нас, у центрі подвір’я стояла будівля з мацюпунь-кими віконцями і важкими ґратами. Вона здавалась середньовічною вежею. Найнижчі її вікна були нарівні подвір’я.

Одного за одним нас заводили до будівлі попереду. Підчас як офіцер S.D. розпитував нас, якийсь цивільний, подібний до нашого вчителя латини, все стенографував: ім’я, дата і місце народження, місце проживання, освіта і нарешті причина арешту. Вони знали відповідь: Bandera Bewegung! Я почав протестувати, намагаючись сказати їм те, що ми з Богданом вигадали для Oberst’a два тижні тому, але мені наказали стулити писок. Далі був обшук - повивертали кишені, забрали шпильки, пояси і шнурівки.

Мене повели до старої будівлі в центрі подвір’я й посадили до камери № 9. До півночі допити скінчилися. Тепер нас було в камері одинадцять чоловік - у вузькій, кутовій, підвальній келії із потрісканою бетонною підлогою і заґратованими вікнами на рівні подвір’я. Вузенкий, лінивий промінь світла пролазив із коридору через вічко в металевих дверях.

Ми чекали бодай якихось коців, але їх нам так і не принесли. Фактично ми не бачили їх упродовж усього свого перебування у Лонцькі. Отож, ми лягли на бетон. Десятеро вмістилися боком один біля одного, а одинадцятому довелося простягнутися між нашими ногами і стіною. Ні тобі повернутися, ні скулитися. Та, принаймні, було тепліше.