Поцілунок Лева

ДИТЯЧА ГРА

Наступного ранку, вийшовши з адміністративного будинку, ми почули якийсь гамір. По той бік майдану біля телефонного стовпа бавилося кілька дітей.

Ми мали йти до Василькова, але з цікавості вирішили поспостерігати. Найменшу, приблизно п’ятирічну, дівчинку прив’язали мотузкою до стовпа, за декілька метрів від неї хлопці вишикувалися в ряд. У руках вони тримали іграшкові рушниці. Найвищий із хлопців, років десяти, поводився як командир. З нагрудної кишеньки він витягнув клаптик паперу й почав читати.

Дівчинка, казав він, є дезертиркою, зрадницею батьківщини. Кара за її злочин - страта через розстріл. Він вийняв червону хустину й зав’язав очі «дезертирці».

Гра виглядала дуже реально, мабуть, діти бачили справжню страту. Вчора баба розповіла нам, що перед відступом із Білої Церкви більшовики стратили на майдані дезертира. Вони залишили його тіло прив’язаним до стовпа, щоб знеохотити інших від дезертирства, а потім поховали неподалік на пустирі.

«Стрільці» навели рушниці на проклятущу «дезертирку», командир уже приготувався скомандувати «Вогонь!». Дівча із зав’язаними очима, прип’яте до стовпа, тихенько чекало страти. Кулаки міцно стисла, а пальцями босих ніг вп’ялася в землю. В ту мить, коли вже все було готове до страти, «дезертирка» раптом верескнула з болю - її в ногу вжалила бджола.

Командир дав дівчинці прочухана за те, що вона зіпсувала гру, деякі «стрільці» покидали зброю й помчали їй на допомогу. Водночас по той бік вулиці почувся тупіт кінських копит.

«Солдати!» - загаласували діти й розсипалися навсебіч, як жменька гороху.

Ми з Богданом інстинктивно вскочили до будинку з криком «Тривога!». З вікна ми побачили, як на майдан в’їхало троє чер-воноармійських вершників. Ніздрі їхніх коней тремтіли, з писків йшла пара. Вершники, здавалось, не знали, куди податися. Зупинилися, витягнули мапу. Ми бачили, як вони розмахували руками, зиркали довкола, знов шукали щось на мапі, не звертаючи уваги ані на наш синьо-жовтий прапор, ані на дівчинку, прив’язану до телефонного стовпа. Нічого не бачачи, вона, либонь, вважала, що хоч що відбувається - це частина гри.

Тим часом з’явився провідник одної з наших груп із рушницею. Відіпхав мене, став на коліна, поклав дуло на підвіконня й націлився в патруль. «Дивіться!» - прошепотів він, натискаючи на курок.

Перелякані коні здибилися. Один із вершників сповз набік, як шматяна лялька і впав, коли його кінь щодуху кинувся геть. Інші, не знаючи звідки стріляли, зусібіч відстрілювалися автоматами. Нараз обернулися й помчали туди, звідки приїхали, полишивши по собі хмару пилу й запах пороху.

Коли пил влігся, ми з Богданом побігли до стовпа. Роль, яку мала зіграти дівчинка, стала для неї фатальною, її голова й руки повисли, а на лляній вишиванці розпливалась кров. Куля, що прошила її тільце, врізалась у стовп.

Розв’язуючи дівча, ми знову почули цокіт копит. Покинувши її напіврозв’язаною, ми перестрибнули паркан і побігли до сховку.

На майдані з’явився кінь без вершника - вільні стремена гойдались, як колиска. Біля застріленого вершника кінь зупинився. Покрутивши головою догори-донизу, ліворуч-праворуч, він, здавалось, знайшов свій шлях і помчав геть, покривши мертве тіло маленької «дезертирки» хмарою пилу.

Не знаючи, чого очікувати, ми зняли свій прапор, заблокували вхідні двері й виставили варту, чергуючись щодві години. Щойно наступного ранку ми з Богданом зважилися вирушити в подорож до Василькова.

День був теплий і соняшний, як і решта днів від початку війни. Глибока блакить неба простяглася над золотом пшеничних полів, що видніли аж доки сягало око. Веселий щебет птаства, дзижчання бджіл і безконечний простір полів дедалі більше втягував мене у світ поезії. В голові зринали Шевченкові рядки. Я розмірковував про нього, народженого «на нашій, не своїй землі». Кріпак за народженням, він виявився співцем свободи. Я намагався уявити собі хату, в якій він проживав, його село, і на гадку мені спав один з його віршів, який я знав напам’ять. Я бурмотів вірш сам для себе, коли зненацька Богдан перервав мене і почав декламувати, начебто він був на сцені:

Мене там мати повила І, повиваючи, співала,

Свою нудьгу переливала В свою дитину... В тім гаю,

У тій хатині, у раю,

Я бачив пекло...

Після цієї строфи мій голос злучився з Богдановим. Немов у театрі, ми декламували з пафосом митців, хоча дерева були єдиними нашими слухачами.

Відтепер ми йшли мовчки. Дорога простягалась прямо, як стріла. По якомусь часі ми помітили, і наша примітивна мапа це підтверджувала, що попереду дорога круто завертає ліворуч, довкола лісу. Щоб сховатися від палючого сонця й заощадити час, ми вирішили йти навпростець лісом.

Ідучи вузькою стежкою, ми насолоджувалися прохолодним вітерцем, час до часу зупинялися, дослухаючись до глухого гуркотіння канонади, що дедалі гучнішало. Втім невдовзі я перестав на нього зважати. У сховку лісу я майже забув про війну. Уявою я ринув у далеку минувшину. На екрані історії я бачив Білу Церкву спалену татаро-монгольськими ордами, повільно відбудовану, пізніше завойованою Польсько-Литовським королівством, селян, перетворених на кріпаків. Потім в уяві моїй постало селянське повстання, короткий період волі й нарешті поневолення України Росією.

Образки теперішнього сторіччя були ще чіткішими. І знову ж таки вони повнилися жорстокістю і кров’ю. Я бачив, як Австро-Угорська армія крокує Білою Церквою на Київ, а росіяни відбивають її атаки.

І ті й інші стікають кров’ю. Між двома фронтами я бачив епізод оповідки про мого діда й пана Коваля. В останніх кадрах вогні, грабежі, ґвалт ставали ще навіснішими - з півночі сунули орди більшовиків, їхнім гаслом була свобода, але несли вони смерть.

Тепер я був свідком справжньої історії. Вона розвивалась перед моїми очима. Я чув її, дихав нею. Постійний гуркіт вибухів, стрекотання артилерії ставали щоразу сильнішими. Очевидно, німці готувалися до нападу на Київ.

Від думки про те, що ми скоро будемо в столиці, я відчув хвилю збудження, змішану зі сподіванням і побоюванням невідомості. У такому блаженному настрої я вийшов на галявину. Озирнувся, щоб спитати Богдана, чи не хоче він перепочити. Та не встиг і слова сказати, як почув: «Halt! Hände hoch!»⁷

Ми підняли руки.

По той бік галявини, готові вистрілити, стояли двоє німців. У камуфляжній формі їх заледве можна було розрізнити з-поміж листя.

- Ми - freund⁸, - пробелькотіли ми.

За мить нас обшукали і повели широкою стежкою, облямованою, здалеку здавалось, кущами, а насправді замаскованими танками й наметами.

Нарешті нас привели до великого намету. Якийсь високий чоловік, судячи з форми і відзнак, офіцер, стояв схилившися над столом, вкритим мапами. Наш вартовий віддав йому честь і звертаючись до нього «Herr Oberst»⁹, відрапортував, що нас затримали біля військового табору. Oberst зиркнув на нас і повернувся до своїх мап. За декілька секунд, ніби поміркувавши, він знову подивився на нас: «Що, до дідька, ці дітлахи тут роблять? Йдіть-но сюди, хлопці».

Ми підступили до столу, солдат залишився позаду.

Oberst зацікавлено подивився на нас, як на слона в картинній галереї. Він був високим, приблизно сорокарічним, самовпевне-ним, блакитнооким і рудуватим. Медалі на кітелі й срібні погони додавали йому поважності. На диво, він розмовляв із нами дуже приязно. Хотів знати, хто ми, звідки, що робимо у воєнній зоні. Чи усвідомлюємо, що оце стоїмо посеред танкової дивізії, яка чекає наказу вирушити на Київ? Всупереч очікуванням, слова його звучали щиро і привітно, чимось він мені нагадував пана Коваля.

Ми не досить добре знали німецьку, щоб відповісти на всі його запитання, та ми цього не зробили б, навіть якби ми знали її досконало. Перед виїздом із Житомира нам наказали не визнавати свого членства в Організації, якщо питатимуть німці.

Переплітаючи правду і брехню, ми виткали простеньку оповідку. Своєю шкільною німецькою та ще жестами ми поінформували Oberst’a, що ми однокласники з Лемберґа, шукаємо Богданового брата Ігоря, заарештованого росіянами за звинуваченням у спаплюженні статуї Сталіна. За декілька тижнів перед початком війни його перевезли до якоїсь київської в’язниці. Ми хотіли прибути до Києва одразу після того, як його захоплять німці, сподіваючись знайти Ігоря живим. Насамкінець ми висловили впевненість, що німецькі війська здобудуть Київ за кілька днів, бо вони набагато сильніші від червоних.

Oberst’a ця оповідка увіч зворушила, а особливо наша певність у вищості німецької армії. Однак він похитав головою й твердо застеріг нас, що «війна - це не дитяча забавка», що знаходитися біля лінії фронту небезпечно, і що нас легко можна сприйняти за російських шпигунів.

Він покликав свого ад’ютанта, той прийшов із невеличкою портативною друкарською машинкою - найменшою, яку я коли бачив. Поглядаючи на нас, Oberst продиктував щось, що, здавалось, мало до нас стосунок. Ад’ютант надрукував, Oberst підписав і поставив печатку. Дав нам той папір із усмішкою людини, що пишається своїм добрим вчинком. «Ось, хлопці, - сказав він, - лист-прохання до німецьких загонів сприяти вам із транспортом і харчем на шляху додому, до Лемберґа».