Поцілунок Лева

ВЛАДА ЛЮДЕЙ ТА ВОШЕЙ

За декілька тижнів пристрасті вляглися. Напруга спала. Спочатку здавалося, що мельниківці та бандерівці ніколи не зможуть мирно співіснувати в одній камері. Суперечки спалахували, як степові пожежі. Основним питанням було «Хто винен у розколі Організації?» Кожна фракція обвинувачувала іншу. Були й такі шибайголови, що хотіли просити коменданта розсадити нас до різних камер. На щастя, поміркованих було більше. В нашій фракції до них належали професор Кордуба і Василь, наш філософ; у мельниківців - Сенатор і Полковник.

Полковник був офіцером кавалерії козацької бригади у Першій світовій війні. Він був трохи занизький як на офіцера, але міцний і енергійний. Його темні очі під суворими, гарної форми бровами спалахували іскорками, коли він розмовляв. Голос мав наполегливий, іноді дратівливий. Він вихвалявся, що брав участь у найзапекліших боях проти більшовиків, пролив ріки крові, їхав полями, де трупів лежало, гейби колосся на жнива. Мав схильність до перебільшень і помпезності, але добре вмів вести переговори між ворожими фракціями. «Ми в одному човні, - казав він, - і разом підемо на дно».

Сенатор був високим, широкоплечим чоловіком із обвислими повіками, років п’ятдесяти. Його груди з розпухлими сосками були підозріло великі, а на круглому обличчі - ані сліду щетини. Роман

- студент-медик із нашої фракції - божився, що то гермафродит, він має й чоловічі, й жіночі органи.

Ми з Богданом були цікаві це побачити. Одного разу, коли наш одяг забрали до відвошивлення, а наша камера була газована, нас перевели до сусідньої. Сидячи, ми не зводили очей із поголеного паху Сенатора, який стояв перед нами. Однак нам вдалося помітити хіба зморщену мошонку, а над нею щось схоже на сливку. То, мабуть, був його чоловічий орган - мацюпунький як для чоловіка Сенаторової постави. Він був такий короткий, що навіть не гойдався. Більше нічого не було видно. Якщо там і був «жіночий орган», то мошонка його заступала.

У кожному випадку Сенатор був майстерним посередником під час сварок між фракціями. Він нагадував, що мета в нас одна - воля і незалежність. Його парламентерство чимало доклалося до миру в нашій камері. Однак найбільше за це ми завдячували вошам. Вони були спільним ворогом, що об’єднував усіх нас, змушував забувати і про Бандеру, і про Мельника.

За місяць після нашого прибуття до Монтелюпи зненацька, нізвідки з’явились воші, несподівані, як Blitzkrieg. Спочатку, ще не знаючи про вошей, я відчув свербіж. Почав чухратися. Свербіло вже не тільки в паху, а й під пахвами. Розповів про це Богданові, він сказав, що й із ним те саме. Ми вирішили, що то воші, але оскільки були наймолодшими (до нас так і звертались - «хлопці»), посоромились про це говорити. Невдовзі чухалася вже вся камера.

Дмитро, найвідвертіший у нашій фракції, першим зловив вошу й показав її всім. Він був обізнаний із вошами ще з польських в’язниць. Він стверджував, що та воша була увіч німкенею - білява, худа, заледве не прозора і надзвичайно жвава.

Відтепер усі полювали по собі за вошами. Мене здивувало, що воші, які жили в нашому брудному вбранні, такі чистенькі, немов щойно з душу. Вони мали пласке напівпрозоре тіло, всередині якого виднілася червона цяточка - моя кров. На відміну від бліх воші ні стрибали, ні поспішали. Безкрилі, вони мляво, ледь не урочисто бродили, тримаючи рівновагу на своїх коротеньких, обценькуватих ніжках. Мали гостре жало, щоб проколювати шкіру й пити кров.

Декотрі з нас, і Сенатор також, стверджували, що в них вошей нема. Справді, Сенатор намагався не вживати навіть цього слова, яке чомусь вважав сороміцьким. Коли дуже вже треба було говорити про вошей, він вдавався до «нейтрального» відповідника anoplura. Тому поза очі ми називали його Сенатор Anoplura.

Щоб скоординувати наші дії у боротьбі проти вошей, ми утворили «уряд», що складався з двох провідних членів від кожної фракції зі старшим по камері на чолі. Після цілоденної дискусії було вирішено, що успішна кампанія проти вошей вимагає систематичного пошуку й безжалісного винищення. Для цього встановили «вошину годину». Від 12:00 до 13:00 всі без винятку шукали і душили вошей. Дмитро, експерт із вошей, мав бути радником.

На диво, Полковник несамовито протестував проти цього. Він наполягав, що кожен має розбиратися з вошами в свій спосіб, як і коли завгодно, до того ж все це намарно, бо «ніщо в світі - ані влада, ані уряд, ані навіть Бог - не може дати раду вошам». «Воші керують людством», - казав він.

Незважаючи на його протести, переважило рішення «уряду». Відтепер щодня, і в неділю також, ми з 12:00 до 13:00 били вошей. То було справжнісіньке побоїще. Тоді як німці воювали з росіянами, ми воювали з німецькими вошами. Наш математик підрахував, що першого місяця кожен у середньому вбивав 33 воші щоденно. Нас було 54, отже, щодня наша камера знищувала в середньому 1812 вошей - число, яке на диво, збіглося з роком перемоги над Наполеоном. Полковник твердив, що Наполеон зазнав поразки не завдяки бойовому духу російських військ, а тому, що воші заразили його армію тифом. «Більша частина його армії, - казав полковник, - загинула через тиф, а не через російські кулі».

Попри вражаючі показники вбитих вошей, живих ставало дедалі більше. Вони бродили всім тілом, хоч найбільше полюбляли пах і пахви. На ніч ховались у складках одягу й на мошонці, де й відкладали яйця.

З часом полювання на вошей стало нудним і менш продуктивним. Ми програвали цю війну. Але один випадок підняв наш бойовий дух. З якихось незнаних причин нашій камері почали видавати зайву порцію хліба. Спершу ми намагалися ділити її на 54 частини, але без ножа це було марудством - хліб кришився, до того ж порції були нерівні. У Богдана з’явилась ідея - віддавати той хліб тому, хто вполює найбільше вошей. Спочатку дехто протестував, кажучи, що тим, у кого поганий зір, перемога не світить. Однак «уряд» врешті схвалив цю пропозицію.

Нудний обов’язок став тепер завзятим змаганням. Завдяки тій зайвій порції хліба щоденний «врожай» вошей суттєво збільшився. Однак конкуренція мала й негативні наслідки - дехто шахраював і крав вошей в інших.

«Людське життя - лише мить; матерія - швидкоплинна;

чуття - слабкі; тіло - розпусне; а душа - мов вихор;

а доля - незбагненна; а слава - марна...

Чим же керуватися людині? Єдиним - філософією».

Марк Аврелій