Поцілунок Лева

ПРО СОЛДАТІВ І КАПУСТУ

Ніби світало. Бліде світло проникало у сховище. Всі навколо міцно спали, наче війна вже скінчилася. Дехто важко дихав. Закутавшись із головою у коца, батько Ванди хропів. Мить була якраз відповідна, щоб вислизнути зі сховку.

Чорним ходом я вийшов у садок. Світало. Воркотали голуби. Різкі пахощі троянд наповнили мені ніздрі, і я доклав усіх зусиль, щоб не пчихнути.

Роззирнувшись у садку, я пригладив своє скуйовджене волосся, лише чубчик вперто не хотів лягати доладно. Той паскудний віхоть волосся завжди стирчав, хоч як я спав, хоч що я робив. Ні вода, ні бріолін, ні гребінець не міг його приборкати. Я ненавидів його.

Однак понад усе я сьогодні ненавидів Вандиного батька. Не треба було йому зі мною зариватися. Міг би просто насварити.

Вимріюючи помсту, я попрямував росянистим, запашним садом до нашого будинку. Продершись через декілька живоплотів і перелізши декілька огорож, я опинився перед високим дерев’яним парканом між нашим і сусідським садом. Там була діра, в яку я спокійно міг пролізти.

Біля неї мені вчулися якісь звуки чи то з кущів, чи то з-за паркану. Я зупинився, прислухався, але нічого не почувши, вирішив, що то, либонь, пташка або кіт. Щоб переконатися, я кинув декілька камінців у трояндові кущі, ще декілька - у півонії. Запустив двійко за вербу. Добре подумавши, кинув решту в наш садок. Нічого.

Біля перелазу я завагався, потім нагнувся і ступив уперед. Вже майже на другому боці паркану, я раптом почув командний шепіт:

- Стій! Руки вгору!

Водночас я відчув гострий укол по лівому боці плечей.

- Хлопче, ти що тут робиш?

Приголомшений, я звів очі.

То був польський солдат, чи то пак напівсолдат: на ньому були військові штани й черевики, але цивільний піджак і сорочка. В руках мав рушницю з багнетом.

- Я йду додому... за їжею. Я ночував у сховищі. Я голодний. Я нічого проти вас не маю.

Його очиці, ні карі ні зелені, а якісь дурнувато жовті, безжально оглядали мене. Скривив кутик губ так, наче не міг вирішити, що зі мною робити.

Зрештою переступив із ноги на ногу, сягнув у свою нагрудну кишеню й кинув мені кавалок сухаря.

Потім він поклав вбік рушницю й почав перебиратися, лише час до часу поглядаючи на мене. Обличчя мав велике, кругле і якесь недоладне: маленький, задеркуватий ніс, широкі щоки, пласке підборіддя, вуха, як лопухи, та ще й ті жовті очі. Типова сіііорзка тогсіа*, як кажуть поляки-містяни.

Його груба фізіономія зовсім не узгоджувалася з костюмом, який він тепер зодягнув. Так само недолуго виглядало його приземлене, бочкувате тіло. Я подумав, що він, мабуть, успадкував той розкішний, але недоречний стрій від когось високого, поважного, зі стрункою поставою.

Уважніше приглянувшись, я усвідомив, що костюм належав пану Ковалеві. Він висів у шафі з червоного дерева в спальні пана Коваля. Той носив його лише з особливих оказій, таким елегантним був його крій і такою дорогою тканина.

Солдат спостерігши, що я впізнав украдений костюм, націлився на мене рушницею:

- Слухай-но, хлопче, я взяв собі одяг, але я не злодій. Він мені потрібен, щоб безпечно добратися додому. - Він розмовляв польською з провінційним акцентом селян, які продають молоко й городину по міських базарах.

Я запевнив його, що я все цілком розумію, і що пан Коваль також би з ним погодився. Він відповів, що пан Коваль йому сіо сіиру*, але він хоче, щоб я не вважав його дрібним злодюжкою.

Скручуючи штани, він розповів мені, що вночі німецькі патрулі прорвалися до центру міста, але до світанку відступили до передміських позицій. Коли я сказав йому, що у вчорашньому випуску новин повідомляли, що ворога зупинили за двісті кілометрів на захід від Львова, він зайшовся сміхом.

- Хлопче, радіо бреше. Це кінець. Польської армії більше немає. Воюють лише окремі загони. Всі решта втекли. Саме тому я став дезертиром.

Він застібнув піджак пана Коваля, потім викинув свою уніформу в трояндові кущі й пробурмотав:

- Якраз пани, які живуть у таких кам’яницях із живоплотами й садками, несуть відповідальність за війни та кровопролиття.

Поки я міркував над його словами, він сховав багнет у штани, а рушницю простягнув мені:

- На, хлопче, бавитимешся в солдата.

Я узяв, думаючи, що ось тепер зможу поквитатися з Вандиним батьком.

Коли дезертир зник за кущами бузку, я побіг до будинку. В спальні пана Коваля дверцята шафи було розкрито навстіж, а кришталеве дзеркало розбито. Порожня нижня шухляда одиноко лежала перекинута на паркетній підлозі. Все решта в кімнаті було, як і раніше, за винятком хіба капи на ліжку - посередині, там, де солдат поклав рушницю, коли нишпорив у шафі, утворилися складки.

Фотель, який, не знаю чому, пан Коваль називав «фотелем коханців», стояв під стіною так само, як і до його вакацій. Скриню, де він тримав свій короткохвильовий приймач, було замкнено, її ніхто не чіпав. Грамофон обік ліжка ніби тільки й чекав, щоб його ввімкнули. А через важкі, напівзапнуті запони пурпурові шпалери видавалися ще темнішими, ніж звичайно.

Це була спальня пана Коваля. Тут він приймав жінок різного віку та вигляду. Навіть нашу господиню. Деяких із тих відвідувачок я бачив оголеними крізь замкову шпарину. Найгарнішою, щодо мене, була Анна. Вона мала волосся до пояса і гладеньку, немов алебастрову, шкіру.

Одного разу, гадаючи, що пан Коваль ще на роботі, я зайшов до його спальні, не постукавши. Ото було видовище - він лежав голий на спині, а Анна сиділа на ньому і робила якісь кумедні рухи. Зніяковівши, я вискочив із кімнати і швидко затраснув двері. Я не уявляв, як зможу дивитися у вічі пану Ковалеві, тому цілісіньке післяобіддя просидів у кіно.

Відтоді я ніколи не заходив до спальні пана Коваля не постукавши. Я стукав, навіть якщо його не було вдома, бо він, здавалось, завжди знав, що я роблю, хоч би й не бачив нічого й не розпитував ні про що.

Зайти до спальні пана Коваля під час його відсутності - це наче ступити до святилища. Я відчував це навіть зараз, коли стояв проти розбитого дзеркала. До того ж, те відчуття посилювала світлина пана Коваля, яку було освітлено промінчиками світанкового сонця, що проникали крізь щілину поміж запонами. Засклена, в золотій рамці світлина стояла на письмовому столі праворуч від вікна.

На фото був стрункий чоловік у формі австро-угорської армії, який одну руку тримав у кишені. Обличчя його було погідним і відкритим: прямий ніс із чуттєвими ніздрями, лукавий погляд з-під довгих вій, підборіддя з ямочкою посередині, дбайливо доглянуті вуса. То було впевнене, самовдоволене обличчя з усмішкою, як у святого Юрія, коли він вбив дракона.

Поряд зі спальнею пана Коваля була моя кімната, третя за розміром. Невеличкий стіл, крісло та ліжко - ось і все вмеблювання. Над ліжком висів образ Матері Божої з немовлям Ісусом на колінах. Ісусик був голий, а його мати мала на собі шовкову сукню із золотою облямівкою. Я знав щонайменші деталі образу, бо я щовечора молився до нього заки йшов спати.

Мені не хотілося зараз бути в своїй кімнаті. Вона видавалась похмурою, а глянувши на образ, я відчув вину, бо не молився від початку війни. Я взяв підручник із біології за минулий рік і пішов до спальні пана Коваля. Там я розсунув штори, вмостився в його «фотель коханців» і взявся за розділ про амеб.

Невдовзі я думав вже лише про амеб. Зрештою вони просочилися з підручника й заповнили всю кімнату. Щоб не задихнутися, я розчахнув вікно і випустив їх на вулицю, в поля.

З вікна добре було видно поле - відкрита рівнина з невеличким озерцем посередині. Частину поля між озером і моєю вулицею називали Болгарськими городами. Болгарська сім’я, яка емігрувала сюди перед Першою світовою, вирощувала там капусту та інші овочі. Поля по той бік озера тягнулися до Кульпарківської вулиці, що вела до божевільні.

Дивлячись на будиночки вздовж Кульпарківської, я помітив якісь невеличкі постаті, що бігли на поле. Я не міг їх розгледіти. Що ближче вони підходили, то більшими ставали. Незабаром десятки, сотні їх заполонили поле.

Я впізнав форму польських солдат. Вони - хто пішки, хто на конях чи на велосипедах, дерли до міста, як несамовиті.

Раптом поле спалахнуло вибухами. Солдати квапились сховатись, але сховатись було ніде. Дехто падав на землю, але більшість продовжувала бігти. Коли кулі гаратали їх із тилу, вони заточувались, кидали рушниці, падали навзнач, розкинувши руки. Самотній автомобіль спалахнув полум’ям.

Вибух поруч із будинком страшенно налякав мене. Опісля другий, третій - забряжчали шибки. Все було всіяно битим склом. Світлина пана Коваля впала зі столу. Я лежав на підлозі, досі стискаючи підручник, а вибухи трощили будинок.

Невдовзі, сливе одночасно всі вибухи припинилися. Тишу порушувало лише цвірінькання горобців. Знайомий церковний дзвін вибив сьому годину вечора. Через бінокль пана Коваля з Першої світової війни я оглянув поле бою: спалене авто, покинута зброя і протигази, кратери, поламані велосипеди, обгорілі трупи. На краю озера плавав обезголовлений солдат і його товариш - кінь, тільки копита стирчали з холодної води. З мого боку поля з коренем вирвало й посікло кулями усю грядку синьої капусти. Вціліли тільки три качани.

Важку тишу розбив якийсь стукіт, наче залізні молоти били по ковадлах. У бінокль я спостерігав, як німецькі танки під’їжджали до божевільні. Вишикувавшись уздовж Кульпарківської, їх контури було чітко окреслено рожевим сонцем. Очевидно, вони були готові вдертися в місто.

Залишатись у спальні пана Коваля було надто небезпечно, тому я взяв рушницю, коц і подушку та пішов до підвалу. Світло від свічки було надто тьмяним, щоб читати, тому від нічого робити я грався рушницею.

Відкрити магазин було нелегко. А коли він таки відкрився, то на моє превелике здивування, звідти вискочила куля. Я вовтузився з рушницею, поки всі кулі не опинилися в мене на долоні. Потім я знову наповнив магазин, знову опорожнив, знову і знову, допоки не заболіли руки.

Широко позіхнувши, я відклав убік рушницю й розстелив коц на холодній, брудній долівці. Коли я заплющив очі, мені в уяві почали поставати образки минулих днів. Згодом я заснув тривожним, неспокійним сном.

«Варшава здається».

Заголовок у Völkischer Beobachter, 9. 28.1939

«Ваше повідомлення про вхід німецьких військ до Варшави отримав. Передайте мої привітання та поздоровлення німецькому урядові».

Молотов, міністр закордонних справ СРСР