Поцілунок Лева

МЕНІ Б РУЧНУ ГРАНАТУ!

Ні. Ніколи. Тільки не донощиком. Вона хоче, щоб я доносив на інших. Вдавати із себе друга й обманювати людей! Доносити заради свого «багатого і щасливого майбутнього»? Як плавно вона підвела мене до цього: «Ти розумний юнак... Я хочу, щоб ти стежив за ворогами народу». Не дала навіть можливості відмовитися. А якби й дала, чи стало б мені духу на це?

Ці думки крутилися мені в голові, як зіпсовані платівки пана Коваля. Донощиком я не буду. Але... якщо я не звітуватиму Боцві, то сам стану підозрюваним... ворогом народу.

Виходу немає. Директорка перехитрувала мне, загнала в пастку. Моя мовчанка означала згоду. З плином днів мене почало душити почуття безпорадності. Чому я? Чому вона вирішила, що з мене вийде добрий донощик? Боячись, що мене хтось почує, я подумки лаяв директорку останніми словами.

В мені наростала потреба звіритися комусь, а в тому самому часі, недовіра до всіх і кожного. Спочатку я гадав, що в класі мусить бути бодай один інформатор, але зрештою почав підозрювати всіх, навіть Богдана, свого найліпшого друга.

Богдан останнім часом поводився дивно - здавалось, він уникав мене. Раніше після уроків ми йшли простісінько до нього і там годинами грали в шахи. Коли пан Коваль виїжджав на інспекцію, а ці поїздки ставали дедалі тривалішими і частішими, ми грали допізна і я залишався переночувати. В таких випадках я іноді зустрічав його старшого брата Ігоря, старшокласника з нашої школи. Але ті зустрічі були дуже короткими, бо він завжди кудись поспішав. Він рідко спав вдома. Натомість Богданова мати завжди була в нашому розпорядженні, незважаючи на свій напружений графік роботи. Вона робила нам гарячий чай, а коли я залишався в них, готувала вечерю - кашу, іноді навіть із молоком. Сама вона, мабуть, їла небагато, бо була дуже худою. Богдан казав, що то через хвилювання - вона боялась, що після експропріації будинку її виженуть із квартири і вишлють на примусові роботи до Сибіру. Як дружина адвоката й колишня власниця будинку, в очах влади вона була кандидаткою на ворога народу.

Тепер, через тиждень після зустрічі з директоркою, я ще ні разу не грав із Богданом у шахи, зі школи йшов сам і годинами тинявся містом. На вулиці я почувався трохи вільніше.

Зазвичай, вийшовши зі школи, я прямував на колишню вулицю Сапєґи, тоді звертав на вулицю Технічну, де до визволення працював пан Коваль. Звідти я виходив на вулицю Міцкевича - най-стрімкішу в місті, що бігла вздовж парку. Саме нею ми за своїх «міліційних деньків» спустили «Мерседес» Вандиного батька.

Біля підніжжя простягався центр міста, там я йшов до пасажу Міколяша. Перед війною там безцільно прогулювалось багато людей - від старого до малого, хоча здебільшого молодь. Той пасаж зі скляним дахом був якимсь особливим.

Коли я перетинав його сьогодні, мені пригадався Тарзан та його пригоди в джунглях. Перед війною в пасажі була крамничка коміксів, а поруч із нею продавали морозиво. Я часто заходив сюди з Богданом, щоб купити або обміняти комікси, з’їсти морозива, подивитися тижневик або просто побайдикувати. Тепер тут була крамниця військової книги.

Я зайшов туди, не замислюючись навіщо, й негайно відчув, що я сюди не належу, але й далі прямував до полиць, наче мав якусь певну мету. Полиці по обидва боки кімнати було заставлено книжками в чорних і білих палітурках. У них йшлося про історію воєн, знамениті битви, про полководців і генералів та найбільше впадали в око томи Леніна і Сталіна - вождів пролетарської революції, яких вважали такими ж незамінними для революції, як Тарзан для коміксів.

На полицях на балконі розташувались брошури та книжки на найрізноманітніші військові теми. Мою увагу привернули книжки «Посібник із ручних гранат» і «Військова топографія». Я вирішив купити їх.

Книжку з топографії я обрав, бо любив мапи. Всі в класі знали, що я можу від руки намалювати контури Європи й Азії з усіма головними ріками й гірськими хребтами. А навіщо мені здався «Посібник із ручних гранат», я й не знаю. У кожному випадку, приємно було зайти до книгарні й купити щось, бо у більшості крамниць, особливо в продуктових і крамницях одягу, полицями вітер гуляв.

Коли я йшов до каси, мене зупинила продавщиця. Я вже раніше помітив, що вона за мною спостерігає.

- Ти що тут робиш? - запитала вона.

Я очікував цього запитання, бо я був тут єдиний у цивільному. Інші покупці були у важких зимових черевиках і в шинелях. Більшість із них, судячи з хутряних шапок із червоною зіркою, серпом і молотом, були офіцерами.

- Книжки купую, - відповів я.

- Але ж це військова книгарня, - сказала вона, взяла книжки мені з рук і, оглянувши мене, суворо запитала: - Ти не замалий до таких книжок?!

- Ні, - відповів я, дивуючись із власної сміливості. - Я проходжу курс військової підготовки.

-Де?

- У середній школі № 1.

Нашу школу вважали найліпшою в місті, і я справді мав курс військової підготовки, але він здебільшого полягав у вмінні надавати першу медичну допомогу. Військова топографія, а тим паче ручні гранати не мали до нього жодного стосунку.

- Ти комсомолець?

- Ще ні. Але я - активіст! - відповів я, наголосивши на останньому слові, адже бути активістом - необхідна передумова, щоб стати членом Комуністичного союзу молоді.

- Хто твій директор?

- Товариш Валерія Боцва, - відповів я, сливе торжественно, наче пишаючись, що маю таку директорку.

- О, Валерія, мій товариш по партії... - її обличчя зм’якло.

Я заплатив 6 рублів 45 копійок - менше, ніж одна десята ціни за кілограм цукру на чорному ринку.

Коли я виходив, продавщиця усміхалась мені, хоч усмішка на її обличчі виглядала не дуже природно.

Повернувшись додому, я застав пана Коваля вже в ліжку, хоч він ще не спав. Він зле себе почував - радикулітні болі. Квартиру пронизав запах саліцилової мазі. Мені було шкода пана Коваля. В нього була добра робота, а з інспекцій він завжди привозив трохи масла, сала, домашнього хліба й ділився зі мною. Однак після визволення його життя цілковито змінилося. Він став самітником. Ніяких кралечок, жодного чаю з ромом, яким він так любив їх пригощати. Для нього залишилась хіба пані Шебець з її довгою тонкою шиєю й витрішкуватими очима за пенсне.

Перед тим як побажати доброї ночі, я зробив для пана Коваля склянку гарячого чаю й повідомив, що ще декілька годин перед сном робитиму уроки. Насправді ж я взявся за книжки з військової книгарні. Мою уяву повністю захопив «Посібник із ручних гранат». Я читав і перечитував його сторінки, вивчав рисунки і облишив лише, коли нафта у лампі вигоріла і світло почало скажено мерехтіти, а тоді й зовсім згасло.

На диво, наступного дня на уроках мені зовсім не хотілося спати, але відтоді я вже не міг серйозно ставитися до своїх учителів. Усі вони, думав я, - донощики. Єдине, що мене цікавило, - ручні гранати. Я чітко уявляв собі кожну деталь усіх трьох типів ручних гранат, які використовує Червона армія. По думки я розбирав їх, складав, заряджав, ставив на таймер, підривав. Бракувало тільки справжньої гранати.

«Є людина - є проблема. Нема людини - нема проблеми».

Сталін

«Забрати життя однієї людини - це вбивство.

Забрати життя мільйонів - це статистика».

Сталін

«Що ти за людина!» - вигукнув Сталін, коли Мілован Джіляс відхилив його пропозицію випити по чарочці.