Поцілунок Лева

БУКЕТ ТРОЯНД

Жовтень 1942 року був не за сезоном холодним. Крізь щілину в дошці ми бачили густі тумани над дахами, одного разу навіть сніжинки грайливо кружляли. Люди на вокзалі були закутані, як взимку. Жебрак біля входу до станції скидався на купу лахміття. Сидіти цілий день на дерев’яному ящику, на холоді й протягах було нелегко, але я йому заздрив. Я залюбки приєднався б до нього.

У нашій камері цьогоріч також було холодно, холодніше, ніж торік взимку. В’язницю опалювали лише годину вранці. Дехто припускав, що війна ще досі триває і німцям потрібні паливні матеріали для армії. Однак нам принаймні дозволяли користуватися коцами. Загорнуті в них, ми були схожі на якихось двоголових почвар, бо коц мали один на двох. Через холод у нас було менше лекцій і більше фізичних занять. Ми ходили шеренгою: десять кроків вперед, десять назад - більше нам не дозволяли розміри камери.

Нещодавно ми пережили ще одну навалу вошей. Мабуть, через холод - їх приваблювало тепло наших тіл. А може, й з інших причин. Ми більше не одержували додаткової порції хліба, а отже, й не мали стимулу винищувати їх так, як колись. Наш одяг частіше брали на відвошивлення, але воші вже, певне, набули імунітет. Після кожного відвошивлення вони хіба швидше розмножувалися.

До того ж, у нас з’явилися «троянди» - на грудях декого з наших повикидало червоні цятки схожі на маленькі троянди. Через два дні під час переклички старший у камері доповів вартовому: «Камера № 59: п’ятдесят чотири в’язні, присутні всі, дев’ять хворі, не можуть стояти в шерензі».

Спочатку вартовий запідозрив їх у симуляції, але побачивши їх груди, зі стурбованим виразом обличчя пішов геть. За декілька днів прибула медкомісія із чотирьох лікарів. В бездоганно чистих офіцерських уніформах, наґлянцованих чорних чоботах, вони були як опереткові персонажі. З коридору, щоб не заразитися, вони розпитували про симптоми. Двох хворих привели до дверей. Витягнувши шиї, лікарі здалеку оглядали їх.

Тим часом наш вартовий стояв спиною до мене десь на півкроку попереду. То був Франц, новий вартовий, Volksdeutscher із Румунії. Декілька днів тому він дав ляпаса нашому старшому за те, що той зауважив, що навіть у в’язниці люди мають обличчя, а не рила - це слово вартовий вживав щодо нас. Тоді мені здалося, що Франц за це ще дорого заплатить.

І ось, здається, настала слушна мить. Під час «вошиної години» я зловив дві велетенські воші - чоловічої і жіночої статі. Я не вбив їх, бо хотів подивитися, як вони розмножуються. Коли прибула медкомісія, я ще тримав їх у руці. Бачачи спину Франца перед собою, я вирішив випустити тих вошей на нього. Спочатку вони ніби розгубилися, але скоро щезли в нього під плащем. Я уявив собі, як вони залізуть до нього у пах, кохатимуться, потім зголодніють, вгризуться у його світлу шкіру й оп’яніють його кров’ю. Дивно, подумалось мені, вошам національність неважлива.

Одного погляду на обличчя членів медкомісії було досить, щоб зрозуміти, що то не було просто нездужання. Вирок не забарився

- Fleckfieber, плямистий тиф - хвороба, яку переносять воші.

Того ж дня, після заходу сонця хворих забрали з камери. Усіх турбувало одне питання: куди їх відправлять?

Ніч тяглась, мов впертий віл. Іноді наша камера була справжнісінькою хропівнею. Сьогодні ж не хропів ніхто - один-два пуки, хрипле дихання, стогін і все. Зазвичай, отакими безсонними ночами я у мріях подорожував світом, щонайдалі від Монтелюпи. Я відвідував хатинку вуйка Тома, разом із Тарзаном шукав пригод у джунглях, губився з Берном у далеких експедиціях. Іноді я плавав морями з піратами, хоч не дуже добре чуюся у воді. Часто допомагав мамі по господарству або ходив із нею до Кропивника за малиною та горіхами. Одного разу я цілу ніч розмірковував про

Вовка - дідового собаку, що загубився поблизу Києва, але за рік віднайшов шлях додому. Я крок за кроком намагався простежити його складний шлях.

Сьогодні я не мав настрою йти на нічні пригоди. Я й у камері не зле чувся. Якось ніщо мене не турбувало - ані жарівка, ані пустий шлунок. Тіло було немов невагоме, але гаряче. Мій зір був спрямований на стелю, але перед очима стояла фотографія кольору сепія, на ній був дворічний я. Моя мама дуже любила те фото. Його зробили у Львові, під час її візиту до пана Коваля.

Там я стою на високому стільці, а очі аж круглі від подиву, руки по швах, кулачки стиснуті, гейби яку таємницю в них тримав. Мама розповідала, що дала мені свої сережки, щоб я спокійно стояв.

Хлопчина на тій кольору сепія знимці зачудовано і благоговійно вдививлявся в мене, аж поки я не заснув. Вранці, я глянув на свої груди - там трояндовим букетом розцвіли червоні цятки. Богдан розстібнув сорочку і ми порівняли свої троянди - його були більші й червоніші.

Наступного дня наш старший шукав олівець, що таємниче щез у нього, і виявив молитву написану олівцем на стіні, там де ми мочилися. Усі з’юрмилися довкола. Лише ми з Богданом й далі сиділи. Ми знали ту молитву напам’ять.

Отче наш, творець землі, неба, тюрм і пекла, чоловіка, жінки і вошей.

Збудись і подивись, що ти наробив.

Те, що Ти створив, збагнути може тільки Люцифер.

Збудись із недільної дрімоти і подивись на злочинні дії твої замість карати нас.

Чи це є твоє бажання, щоб тиф і воші їли нас?

Чому ти призначив одних бути тюремщиками, а других їх пішаками?

Наш всемогутній батьку, де Ти є?

Чому не відізвешся?

Чи не встид тобі бути з тюремщиками за панібрата?

Ми не хочем багато: тільки хліба і тепла, а ти даєш нам тиф і воші.

Боже!

Прийди до нас, до низу,

побудь у келії нашій місяць або два.

Якщо не прийдеш, наш висновок буде:

Ти є Люцифер у масці Божества.

Букети дедалі більше розросталися. Наприкінці тижня Богданові й мої груди вже було повністю поцятковано. Вони ані не свербіли, ані не боліли. Однак тіло кидало то в жар, то в холод, то морозило. Мені чомусь до всього було байдуже. Мною оволоділи апатія та заціпеніння.

Коли за декілька днів вартовий наказав Богданові, мені й ще чотирьом в’язням йти за ним, я навіть не замислювався, куди він нас поведе. Просто пішов...