Поцілунок Лева

ВІН ДОСЛУХАВСЯ ДО ЗВУКУ МОЇХ КРОКІВ

Воші змінили все в Монтелюпі. Не було більше ні уряду, ні лекцій, ні візуального контакту з навколишнім світом. Щілину в дошці на вікні забили, позбавивши нас втіхи бачити людей на вокзалі, а зокрема мого «друга» - жебрака, що сидів ліворуч від входу. Раніше я мало не щодня спостерігав за ним.

Часто вночі із заплющеними очима я бачив себе поруч із ним, на волі, дивлячись із зовні на дошками забиті вікна нашої камери. З плином часу він став для мене не просто жебраком у лахмітті чи далеким знайомим - він став моїм другом, найліпшим другом у Кракові. Тепер щілини в дошці немає, отже, я більше його не побачу.

Змінилося також ставлення вартових. Вони стали не такими суворими, якими були до тифу. Мабуть, смерть Франца засвідчила їм, що воші сильніші за в’язничну владу. Ще однією приємною зміною була смерть колишнього кухаря «членососа», як ми його називали. Роздаючи суп, він наливав густого навару з дна своїм улюбленцям, а іншим давав хіба водянисту «люру» зверху. Для нового кухаря всі були рівні. Він перемішував суп перед розливом.

Не змінився хіба наш старший, Професор. Він був одним із небагатьох, що не хворіли тифом. Поводився, як завжди, методично. Тепер він єдиний робив гімнастику. Казав, що хоче бути фізично здоровим перед переведенням до Аушвіцу.

Глянувши на дванадцять маленьких хрестів, викарбуваних на стіні, я тішився, що вижив. Однак, дивлячись на зморені обличчя довкола, я не був певен, чи варто жити. Це почуття посилювали зойки в’язнів на поверсі понизу. Відколи зняли карантин, до Монтелюпи почали привозити нових арештантів, поляків.

Все йшло за тим самим сценарієм. В’язня брали до порожньої кімнати, ніби щиро переймаючись його долею; питали, за що його заарештували; він розповідав звичну історію: непорозуміння, помилкове впізнання, нещасливий збіг обставин. Після того, коли він все розповів, гадаючи, що переконав їх, вони вимагали «правди» й вибивали її кулаками.

Я похолов, коли одного дня по полудні, до нашої камери увійшов вартовий, а за ним - два гестапівці. Вищий із них був схожий на того, що допитував мене. Він вийняв якийсь аркуш і зачитав із нього п’ять імен, серед них і моє.

Нас відвели на перший поверх до келії, де був лише стіл, два крісла та електрична жарівка на стелі. То була, увіч, кімната для допитів. Того разу я був певен, що не витримаю побиття, зізнаюсь ще до того, як мене зачнуть допитувати. Годинник на стіні показував чверть на четверту.

Вищий з гестапівців витягнув паку паперів зі своєї течки. Він про щось порадився зі своїм колегою. Я вже з усім змирився. Єдине, що було мені на гадці - це зупа, яку я не отримаю, якщо пропущу вечерю. Виголошували наші імена, а ми мали підіймати руку для впізнання.

Вищий встав. Барабанячи пальцями по столу, він виглядав урочисто, немов суддя, який збирається виголосити рішення про смертну кару. Вирок: «Вас звільнено, кожен має підписати папери, що після повернення додому, негайно замельдується на місцевій поліційній станції!»

Наступний підступ? Ми переглянулися. Мені було байдуже. Я був готовий підписати що завгодно, навіть фальшиве зізнання.

Невдовзі після того як ми поставили свої підписи, нас відвели до маленької камери без вікон із іншого боку зали. Ми сиділи на підлозі в тенетах пітьми, не знаючи, чого очікувати. «Обман, - повторював я про себе. - Я підписав собі смертний вирок».

Коли за деякий час двері нашої темниці відчинили, ми скочили нарівні ноги. Двоє вартових наказали нам вийти і провели до камери на горішньому поверсі. Ми й уявити собі не могли, що очікує нас там на столі - купа одягу від Червоного Хреста. Кожному сказали взяти собі по парі взуття та по жакету.

Згодом ми були вже надворі, прямували до залізної брами під проводом двох вартових. Один із них відімкнув бічну хвіртку.

«Ідіть!» - сухо сказав інший, так наче наша відсутність його турбуватиме.

Завагавшись хвилю, ми щодуху повискакували на вулицю, як миші з дивом відчиненої мишоловки.

Ми бігли вздовж стіни до найближчого перехрестя і лише там озирнулися, щоби впевнитися, що вартові не переслідують нас. Падав сніг. Я зупинився і стояв би, поки сніг повністю не вкриє мені обличчя, якби не бажання опинитися якомога далі від Монтелюпи.

Вулиці були порожні, та невдовзі ми побачили трамвай. Водій дозволив нам їхати безкоштовно, коли дізнався, що ми з Монтелюпи. Пасажири здивовано розглядали нас - ми, мабуть, були схожі на зграю брудних голомозих щурів. Наче не вірячи, один з них сором’язливо запитав: «Невже вас справді випустили з Монтелюпи?» Водій порадив нам звернутися до комітету Червоного Хреста за їжею та місцем для ночівлі. Для цього нам треба було їхати з ним до залізничної станції, а там пересісти на інший трамвай.

Прибувши на залізничний вокзал, я не чекав іншого трамвая. Не сказавши ні слова, я покинув своїх і попрямував до входу на станцію. Ось він - жебрак, - як завжди, ліворуч від входу. Нечіткі обриси його попелясто-сірої постаті виднілися здалеку. Я махнув йому рукою, але він не відповів. Він не міг бачити мене, адже я виходив із пітьми.

За декілька кроків від нього я зупинився. Від різкого білого світла ліхтаря над входом тінь обшарпаного капелюха густою павутиною сповила його всіяне зморшками обличчя, наїжачене густою щетиною. Його темні сонячні окуляри захищали його очі, як непроникні стіни, немов хотіли сказати, що він не хоче мати нічого спільного зі зовнішнім світом. Однією рукою він притримував невеличке цинове горнятко, що стояло на його коліні.

Дивився просто на мене. Вивчав мене.

Я привітав його:

- Добрий вечір, пане!

Він здригнувся від несподіванки. В горнятку задзвеніла монетка.

- Ви сказали «Добрий вечір, пане»? - він наголосив слово «пане».

- Так, добрий вечір. Як ся маєте? - сказав я.

- Господи, хто ви ? Я вас не знаю, - він поставив горнятко на землю. - Дайте-но глянути, - сказав він і простягнув руки, намагаючись доторкнутися до мене, та я стояв задалеко. Його руки майнули в повітрі, як крила зраненого птаха.

- Ніхто ніколи не називав мене паном... Як же це? Ви ж навіть не знаєте мене.

- Та ні, знаю, дуже добре знаю. Я не раз бачив вас.

Я підійшов ближче. Він стис губи і ніби примружив очі, намагаючись згадати, чи бачив мене коли.

- То якого дідька ви раніше зі мною не говорили? - сердито огризнувся він.

- Я бачив вас здалеку, ген звідтіля, - відповів я, вказуючи рукою на фрагмент Монтелюпи, який було видно з місця, де я стояв.

- Он там, праворуч, над дахами будинків - бачите забите вікно на горішньому поверсі?

- «Бачите»? - він закусив нижню губу. Гірко розсміявся. Тремтячими руками зняв окуляри проти сонця. Дві порожні, темні заглибини, як порожні гнізда, визивно дивились на мене, над однією з них навіть брови не було. Я здригнувся.

- Робота осколка більшовицького снаряда під час Першої світової, коли я боровся за незалежність Польщі, - пояснив він, знову одягаючи окуляри.

- Мені дуже прикро, - сказав я. Несподівано вражений його сліпотою, я не знав, що ще сказати, тому повторив те «Мені дуже прикро». Відразу відчув, що йому мій жаль не потрібен, що те «мені прикро» стосується радше мене.

- Та ну, що ви! Мені не так вже й зле, - він немов намагався розрадити мене. - Живу собі у власному світі, в собі, нікому не належу, ніщо не належить мені. Ніщо не може мені зашкодити, - змовк і випростав спину. Склав руки перед собою, горнятко поставив на коліна, голову тримав зверхньо. В скельцях його окулярів мигтіли відображення подорожніх.

- Так, я втратив очі, але я можу бачити людей за їхніми голосами. Ти ще зовсім молодий хлопчина, хіба ні?

- Так, мені буде сімнадцять у квітні.

- Судячи з вимови, ти нетутешній. Що ти робиш у Кракові?

- Властиво, нічого. Я рік відсидів у Монтелюпі.

- Господи, в Монтелюпі - в тій в’язниці на пагорбі?

- Так, мене щойно годину тому випустили.

- Випустили? З Монтелюпи?.. годину тому і ти прийшов до мене...

- Так, я бачив вас чи не щодня через дірку в дошці, якою було забито вікно нашої камери. Ви єдиний, кого я знаю в Кракові. Ви мій друг. Я мусив вас побачити.

Він усміхнувся.

- Такого зі мною ще не було... ніколи... ти прийшов побачитися зі мною...

Ми обидва змовкли. Повітря розітнув пронизливий свист потяга, що прибував на станцію. Жінки та чоловіки з клунками поквапом рушили до нього, щоб не спізнитися.

Він двома долонями взяв мене за руку. Довго тримав її, так наче то був його єдиний зв’язок зі світом, якого йому не судилося бачити. Як часто я прагнув бути поруч із ним! Бути ним. Мріяв сидіти на тому дерев’яному ящику. Заздрив йому. Лише тепер, коли він взяв мене за руку, я відчув, що я вже не в’язень. Я вільний.

- А куди ти прямуєш?

- Додому, до Львова.

- У тебе є квиток?

-Ні.

- А як ти збираєшся втрапити до потяга? У німців з цим дуже строго.

Мені так запаморочилася голова від свободи, що я й не подумав про це.

- Не знаю, спробую... - відповів я, переступаючи з ноги на ногу.

- Зачекай...

Він вовтузився з ґудзиками свого плаща. Спостерігаючи, як він розщіпає той обшарпаний плащ, потім щось подібне до збляклого військового піджака і нарешті сягає рукою під широченний светр, я раптом відчув холод. Я не був одягнений на зиму. Штани та сорочка, непрані з дня арешту, пройшли безконечну кількість газувань проти вошей і тепер були зношеними й зашкарублими.

Спідню білизну давно з’їли воші. Втім я принаймні мав жакет від Червоного Хреста. Підняв його комір і притримував рукою.

Після ретельних пошуків він витягнув з-під светра невеличкий пакунок, загорнутий в стару газету, а звідти вийняв маленький коричневий конверт. Трохи попорпавшись у конверті, він простягнув мені два папірці, які виявились якимись невідомими мені грошима.

- Ось тобі два ґоралі - нова німецька окупаційна валюта. Вони не багато варті, та на квиток вистачить ще й решта залишиться.

Він запхав гроші мені в долоню.

Я подякував. Ми потисли руки. В ту мить мені здалося, що я бачу його очі, однак то був просто відбиток моїх очей у скельцях його окулярів. Я поквапився до каси. Озирнувшись, побачив, як він дослухається до зникаючого звуку моїх кроків...