Поцілунок Лева

Я КИНУВ СНІЖКУ В ПОВІТРЯ

Все почалося з гарячого чаю та хліба з маслом у день мого приходу до пані Боцюрків. Далі був курячий бульйон, котлети з картоплею та капустою, квашена капуста з ковбасою, гуляш, віденський шніцель, деруни. Наприкінці другого тижня моє обличчя набуло людського вигляду. Все моє старе, смердюче шмаття, за винятком піджака, пішло на смітник. Пані Боцюрків дала мені одяг свого старшого сина, Ігоря, який загинув у Лонцькі. Вона казала, щоб я і піджак викинув, але він здавався зовсім новим, а ще мені подобалася тканина. З подібної тканини були костюми пана Коваля. Опріч того мені припала до душі шовкова коричнева етикетка у внутрішній кишеньці. Там срібними літерами було написано «Made in the USA». Як той піджак втрапив зі Штатів до Червоного Хреста в Кракові, а згодом до Монтелюпи - було загадкою. Мені хотілося вірити, що так визначила доля. Він був призначений для мене. В нім був якийсь захований знак, якого я ще не міг розгадати.

Пані Боцюрків була просто клубком енергії. Тепер вона мешкала сама в чотирикімнатній квартирі й піклувалася про все, готувала і прибирала власноруч. Вона була невеличка, худенька, зі жвавими чорними очима і густим, кучерявим, подекуди сивим волоссям до плечей. Зараз у домашній сукні вона мало чим відрізнялась від зображення на світлині, яка стояла в неї на полиці. Там вона виглядала хіба трохи величніше - у широкополому капелюшку, білій блузці зі стоячим комірцем і довгій спідниці.

її цікавило все, що стосувалося Богдана. Я мусив розповідати найменші дрібниці про Лонцькі й Монтелюпу. Вона знала, що Богдан приєднався до похідних груп. Чула, що німці їх арештовують.

Чула також, що деякі діячі Тимчасового уряду Бандери сидять у Лонцькі, але й подумати не могла, що там можемо бути й ми з Богданом. «Ті німці, - казала вона, - ми очікували, що вони визволять нас від росіян, а вони виявилися просто зграєю паскуд. Хто б від них такого чекав! А ще європейці! Ситуація на фронті погіршується, і вони стають дедалі прикрішими».

В її голосі не вчувалося гіркоти, вона вже звикла до несподіванок. Лихо могло прийти щомиті без попередження. її чоловіка адвоката вбили польські екстремісти, старшого сина замордували росіяни, а Богдан й досі в німецькій в’язниці. Я намагався запевнити її, що ім’я Богдана було у списку шести звільнених і невдовзі він буде вдома, адже його ускладнення після тифу були не дуже серйозними. Однак, коли минув третій тиждень, а він ще не з’явився, вона почала переживати. Я також захвилювався, бо насправді не знав, наскільки серйозними були ускладнення. Мені відомо було лише, що того дня, коли читали список у шпиталі, Богдан навіть не чув свого імені, він наче марив. Я пройшов повз його ліжко, але він мене навіть не помітив.

Я був цікавий, звідки в пані Боцюрків гроші на їжу, адже вона не працювала, а чоловік її давно помер. Продовольчих карток, які не-німці одержували раз у місяць, ледве вистачало на чотири дні. Поміж тим вона готувала хорошу їжу й казала, щоб я їв досхочу, бо «мені потрібна сила, щоб почати нове життя».

Виявилося, що вона продає старі речі на чорному ринку. Вона збирала одяг і взуття, якого мала купу на горищі й несла на Краківську площу. За старі речі, казала вона, можна добре вторгувати, бо для не-німців крамниць не було й нічого нового купити було неможливо.

Одного разу вона занедужала, і я згодився піти продати плащ і мешти її давно померлого батька. Мені просто кортіло вийти з будинку й побачити місто, адже дотепер я був надворі лише декілька разів - відгортав сніг із тротуару.

На вулиці мої легені заповнило морозяне лютневе повітря. Я зупинився, глибоко вдихнув, зробив сніжку й пожбурив її у повітря. Перетнувши парк біля собору св. Юра і зійшовши вниз Городоць-кою, я невдовзі вже був на чорному ринку за Оперним театром.

Як і колись, майдан був заюрмлений. Закутані селяни продавали хліб, масло і м’ясо. Містяни торгували одягом, сигаретами, горілкою та взуттям. Були там і торгівці всілякими сумнівними товарами, старці, картярі, гармоністи. їх пронизливі мелодії зігрівали юрбу. Шахраї і праведники, розумні й легковажні знаходили тут спільну мову. А для злодіїв той майдан була справжнісіньким Клондайком. Не було хіба що ковтачів вогню, ведмедів-танцюристів, циганок-ворожок і євреїв. Натомість кругом вештались молодики в чорному вбранні, схожому на дешеві уніформи. Я дізнався, що то допоміжні поліцаї для німців - українці та поляки, яких називають «чорними». Вони продавали годинники, фотоапарати, золото - речі, які було, як мені казали, конфісковано в євреїв.

Пані Боцюрків дуже втішилася, що мені вдалося спродати плащ і мешти дорожче, ніж вона сподівалася. Коли я давав їй гроші, почувся стукіт у двері. «Це він!» - скрикнула вона і прожогом кинулася до дверей, впустивши гроші долі. Це справді був «він»

- Богдан чи, радше, те, що від нього залишилося. Легенька усмішка торкнула його вуста, коли мати обійняла його. Вона цілувала його очі, щоки, чоло, а потім, дивлячись на його змарніле обличчя, пестила його обома руками, як найцінніший в світі скарб.

Мені сльози наверталися на очі, коли я бачив Богдана в обіймах його мами. Однак я не хотів би, щоб моя мати бачила мене в такому стані. Звісно, вона втішилася б, хоч яким би я прийшов, аби тільки живий, але могла пожалкувати, що послала мене «в світ, щоб стати мужчиною», як вона казала, вперше відводячи мене до потяга на Львів. Світ, який вона мала на думці, відрізнявся від того, в якому я жив.

Тієї миті я уявив собі маму з сусідками на вечірках у великій кімнаті. В нашому селі був звичай - зимовими вечорами жінки збиралися і пряли разом. Чоловіки при цьому не були присутні, а ми, діти, раювали. Жінки, кожна тримаючи свою куделю, сиділи довкола теплої пічки, моя мама посередині, й пряли.

Вони пряли у тьмяному світлі нафтової лампи і співали. Сумних пісень вони виводили так, що аж за душу брало, радісних - весело, але не голосно. Коли мені було років шість-сім, мене дуже вразила пісня про сирітку, з якої знущалася мачуха, а потім прилетіли янголи і забрали її на небо до мами. Я уявив собі, як та сирітка летить поруч із двома янголами і зникає на небесах. Я тішився за неї і був щасливий, що моя мама - поруч. Я насолоджувався, дивлячись, як вона сидить на лаві, притулившись спиною до печі, пряде нитку, повертаючи веретено, і співає. її голос зливався із голосами інших жінок у мелодії печалі й радості, любові й жалю, янгольської ніжності.

Пригадуючи це, я був щасливий за Богдана і водночас мізкував, коли б мені поїхати до Явори, до мами. Найліпше, мабуть, на Великдень. На ту пору моє волосся вже відросте, сховавши сліди Лонцькі й Монтелюпи.

Богдан повільно відживав. Спочатку він тільки спав і їв. За два тижні він вже брався за шахи. Коли ми розставляли фігури, він розповідав про події після мого від’їзду.

Отямившись у шпиталі, він із подивом дізнався, що мене звільнили і його ім’я також було в списку звільнених. Повернувшись до Монтелюпи, він побачив у нашій камері нових в’язнів, звинувачених у членстві в АК¹³ - польській підпільній організації. Наших за декілька днів перед тим перевели до Аушвіцу. Єдине, що залишилося в камері на згадку про нас, - це Полковникова Мадонна. її звабливі форми не могли пройти повз увагу нових в’язнів.

Як і мене, Богдана одного дня викликали на перший поверх, до кімнати для допитів, щоб підписати папери, що, повернувшись до Львова, він одразу ж відзвітується у місцевому поліційному відділку. Вийшовши з Монтелюпи, він знайшов Комітет Червоного Хреста. Там йому дали зимовий одяг, їжу й гроші на квиток.

Якось Богдан запитав мене про Сенатора. Ми розреготались, згадавши свої безуспішні спроби розгледіти його таємничий «жіночий орган». Як і чимало інших дивовижних історій людства, той «жіночий орган» став феноменом, розгадку якого знають хіба воші.