Поцілунок Лева

ТАНЕЦЬ ЛАСТІВОК

- Куди це ти так рано?

Я почув голос пані Шебець, увійшовши на веранду. Вона стояла в прочинених дверях своєї кімнати. Мабуть, вона щойно прокинулася, бо вийшла босоніж, в нічній сорочці. Волосся мала розтріпане, а обличчя - біле як сніг. Такий вигляд був би пану Ковалеві не дуже до вподоби. В його товаристві вона видавалась зовсім іншою людиною - волосся бездоганно вкладене, щоки підрум’янені, на губах - помада, яку вона зберегла ще, напевне, зі старих часів.

- До Явори, - коротко відповів я, не готовий до її ранкових розпитувань. Крім того я боявся спізнитися. Потяг до Явори йшов один раз на день і я був впевнений, що мама мене зустрічатиме. Я написав їй, що приїду 22 червня.

- Ти на все літо залишишся в Яворі? - знову почала пані Шебець.

- Ні, на все життя, - саркастично відповів я, затраскуючи двері веранди, навіть не прощаючись.

Я добре знав, чому вона питає, на скільки я їду - сподівалася, що не повернуся. Вона вважала мене перешкодою її шлюбові з паном Ковалем. Я часто чув, як вона казала: «Я так хочу бути з тобою, довіку, тільки ти і я, Іване, ми вдвох і більше нікого» або «Чому б тобі не відіслати Михася до матері? Він і так надто довго пробув із тобою. Він досить сильний - нехай допомагає матері в полі. Вона, напевно, потребує помічника».

Чомусь таке піклування пані Шебець про мою матір не справило на пана Коваля враження. Може, я й помилявся, але не думав, що я був винний у відмові пана Коваля одружуватися з нею. Пан Коваль був самовпевнений і над усе цінував свою самостійність. Так, він любив жінок, але не хотів бути зв’язаним ними. Якщо б не його «бабійство», як пані Щебець казала, він був би здібний жити як аскет або, навіть, стати ченцем на горі Афон.

Пані Шебець не знала, що я був не певен, чи хочу повертатися до Львова після канікул. Однак невпевненість та не мала нічого спільного ані з нею, ані з паном Ковалем.

Якщо я повернуся до школи, то сутички з директоркою не уникнути. Вона не дурна. Прийти до неї з порожніми руками просто неймовірно бо, якщо вірити пресі, вороги народу не сплять. Вона виснувала б, що мені (та й Богданові також) не можна довіряти. Наслідки очевидні. Останніми місяцями навіть місцевих «старих комуністів» критикували, публічно звинувачуючи в «ідеалізмі», називали «замаскованими буржуазними націоналістами», відправляли на заслання. Партія «чистила свої лави» від «плевелів» і заміняла їх прибульцями з центральної Росії. Сестрі пані Шебець Уляні, яка вірила в комунізм, як відданий християнин вірить в Ісуса, судилась доля перших християн. Василь, наш колишній сторож, який після визволення став членом виконкому міста Львова, також зник. Колись його світлини нерідко з’являлися в газетах. Його називали «справжнім пролетарем» і «відданим будівником комунізму», але після чистки про нього не було жодної звістки.

Я був на роздоріжжі й не знав, яким шляхом йти. Всі вони, здавалось, вели у безвихідь. Найпривабливішою була втеча на Захід. Це було ризиковано, особливо влітку, але я був готовий до небезпеки. Мене турбувало одне - що на це скаже мама.

Я вирішив на все літо залишитись у Яворі, допомагати матері. Наприкінці літа я сказав би їй, що повертаюсь до школи. Вона провела б мене до станції. Проте, замість того, щоб їхати до Львова, я вистрибнув би з потяга там, де він найближче підходить до кордону. А там дорогу я вже знав.

Я розповів про таку можливість Богданові. Спочатку він знавіснів, звинувачував мене в зраді Організації, та потім погодився, що я маю рацію.

Готуючись до переходу кордону, я вирішив взяти з собою револьвер. Я сховав його в Марксовому «Капіталі». Ця книжка мала якраз відповідні розміри. Я поклав револьвер на сторінку 77 (щасливий номер), обмалював його контури, а тоді одну по одній витинав сторінки. То була повільна марудна робота. Мені доводилося постійно заточувати лезо ножа. Нарешті виріз був досить глибоким - револьвер увійшов туди, як рука в рукавичку.

В неділю 22 червня 1941 року дорогою до станції, я ніс його в наплічнику разом із декількома ще книжками, брудними сорочками, білизною й зимовими шкарпетками, які мама наказала привезти, щоб вона їх зацерувала.

Я міг би сісти на трамвай, але тому що вони ходили дуже нерегулярно й мені довелося б робити дві пересадки, я вирішив йти пішки. Так було швидше й безпечніше.

Був світанок - час, коли команди «чорних воронів» вже спали, а пекарі прокидалися і ставали до праці. Обабіч вулиці, якою я йшов до станції, вишикувалися одноповерхові будиночки, всі однакового розміру, по два вікна біля вхідних дверей, уніформно забарвлені фасади. То були дешеві «залізничні будинки», зведені на початку сторіччя для залізничників.

Зараз їхні мешканці ще спали. У декого було прочинено вікна

- було чути хропіння. Крім цього звуку, чутно було хіба ще ластівок. Вони літали над дахами, немов танцювали в потоках вітру, падали долі, іноді проносилися мені над головою, немов припрошуючи до своєї забави.

Вулиця Залізнична зливалась із Городоцькою. За трохи я вийшов на перехрестя, там звернув на Привокзальну - широку вулицю викладену бруківкою. Посеред неї тяглися дві трамвайні колії, а узбіччя було облямовано каштанами й витіюватими газовими ліхтарями. Вулиця виходила на широкий майдан, за яким розташовувалась головна залізнична станція, побудована у другій половині XIX сторіччя, за Франца-Иосифа. Як і всі інші будівлі, зведені за його імператорства, станція була меншою копією Віденського оригіналу, однак досить великою, щоб задовольнити імператорову пиху. Тепер над великою аркою входу висіли портрети Леніна та Сталіна, а під ними - плакат із гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»

Я вийшов на майдан якраз, коли пішохідний рух зупинили, бо вулицею їхала військова колона - дивна мішанина Т-34, кавалерії та піхоти. Вони прямували до вантажного депо. Біля Цитаделі я бачив розмаїті військові утворення, але такої комбінації, як-от, зараз - ніколи. Щось тут було не так. Здавалось, там панував поспіх, сливе безлад.

По той бік майдану величезний годинник над входом до станції показував за чверть до шостої. Сонце щойно зійшло над дахами будинків, заливши вулицю теплим світлом. Заглиблений у власні роздуми, я уявляв собі, як мама встає і готується до мого приїзду. За чотири години вона зустрічатиме мене на станції Волосянка. Звідти було тридцять хвилин ходу до села. Вдома вона приготує сніданок: гаряче какао, яєчню, хліб із маслом або деруни, може, навіть смажене куряче стегенце, які вона так часто готувала для наших гостей влітку. Водночас я усвідомлював, що мрія про такий сніданок зовсім примарна, бо тепер не було ні какао, ні яєць, ні масла, а я був такий голодний, що зрадів би й склянці молока з куском хліба.

Військові загони все їхали і їхали, а поруч збиралося дедалі більше людей, що хотіли перейти на той бік майдану. Я мав відчуття, наче стою серед жалібників - ніхто й словом не перекинеться, кожен, як і я, замкнувшись у собі, вдивлявся поперед себе невидющим поглядом. Мені з уяви зник навіть образ яєчні з смаженою картоплею.

Порожнечу раптом заповнило дедалі гучніше деркотання. Я звів очі догори й побачив три літаки. Я подумав, що то радянські ІЛ-2. Вони були схожі на хрести, що бдзижчать у повітрі. На диво, коли вони пролітали над станцією, звук їхніх двигунів нараз стих - так наче вони зависли у повітрі. Потім один за одним вони нахилили носи й опадали донизу, як ластівки.

Оглушливий рев розірвав тишу. За мить пролунав вибух. У повітря здійнялася хмара диму й уламків. Солдати шукали сховку. Схарапуджені коні іржали й ставали на диби, гейби скажені. Танки зайнялися. Пішоходи розбігалися. Я сховався під припаркованим трамваєм.

Невдовзі станцією прокотилася друга, а згодом і третя хвиля вибухів. Не в змозі боротися з цікавістю, я вистромив голову, щоб глянути на літаки, що відлітали. Мені здалось, що в них на крилах зображено чорні хрести.

«Ніщо не вічне, крім змін».

Геракліт