Хтось знайомий

Розділ восьмий

Олівія виходить за двері слідом за Ґлендою. Надворі холодно, і вона радіє, що вже стемніло, коли інші жінки розходяться. Ґленда чекає на неї. Вони тихо розмовляють, стоячи на під’їзній дорозі й кутаючись у куртки.　

Олівія вичікує, доки поряд не залишиться чужих вух, а тоді сумно промовляє:　

— Дякую, що нічого не сказала.　

— Навіщо мені щось казати? — відповідає Ґленда. — У мене твоя таємниця в безпеці. — Вона пирхає: — Надзвичайно зверхньо з боку Зої, як на мене. У неї дві дівчинки й ніяких хлопців. Вона й гадки не має, як це. — А тоді питає: — Як усе пройшло з адвокатом?　

Подруги повертають на тротуар до будинку Ґленди. Олівія розповідає їй про візит до адвоката. І схвильовано додає:　

— Не треба було писати ті листи.　

— Ти мені про них не розповідала.　

— Знаю. — Вона поглядає на Ґленду. — Полу й Рейлі я теж не розповіла. Обіцяй мені, що мовчатимеш. Якщо Пол дізнається, він розлютиться. Не треба було взагалі надсилати їх. Тепер усі намагатимуться дізнатися, хто їх написав.　

— Скільки їх?　

— Лише два. Рейлі казав, що проникнув лише до двох будинків. Я змусила його показати, до яких саме.

— А інший будинок чий?　

Олівія вагається.　

— Пірсів.　

— Серйозно?　

Олівія киває. Від цього їй стає зле. «Що як Роберт Пірс убивця?»　

— Ти йому віриш? — за мить питає Ґленда.　

— Вірила. Правду кажучи, більше не знаю. Може, Зої має рацію й він не про все мені розповів. Ніколи б не подумала, що Рейлі на таке здатен.　

Вони мовчки йдуть тротуаром у темряві.　

Олівія уявляє, як Сюзанна, Бекі, Жаннетт і Зої за першої ж можливості кидаються до своїх комп’ютерів і перевіряють вихідну пошту, шукаючи листи, яких ніколи не писали.　

Незабаром Ґленда питає:　

— Гадаєш, Роберт Пірс убив свою дружину?　

Олівія неспокійно поглядає на неї.　

— Не знаю, — каже вона. — А ти як гадаєш?　

— Теж не знаю.　

— Я навіть не була знайома з нею, — говорить Олівія, — але вона була сусідкою — однією з нас. Це якось страшенно близько.　

Карміна Торрес вирішує пройтися вулицею від будинку до будинку, розповідаючи сусідам, що до неї проникли, і демонструючи листа. Уранці вона ще раз коротко поспілкувалася з сусідкою Зої, яка сказала, що вчора ввечері була в книжковому клубі й там ніхто про це не чув. Потім, звісно, вони обговорили те, що було в новинах: жінку з їхнього наче як тихого району — лише через вулицю — знайшли жорстоко вбитою.　

Також Карміна планує пройтися взад-уперед уздовж Сперроу-стріт, на якій мешкала вбита, і спробувати щось дізнатися про цю жінку в багажнику. Карміна обожнює добрі плітки.　

Перш ніж піти, вона неспокійно обходить оселю, торкаючись речей, роздивляючись їх, поправляючи світлини. Зазирає всередину медичної шафки. Що- небудь пересували? Напевне й не скажеш. Зараз Карміна почувається наляканою, покинутою у власному домі, чого ніколи не траплялося раніше. Вона ненавидить бути вдовою, це так самотньо. І ненавидить саму думку, як хтось — навіть хлопчисько-підліток — копирсається в її речах. Читає те, що в неї на комп’ютері. Не те щоб там було щось зайве. Яка дитина таке вчинить? З хлопцем явно щось негаразд.　

Ранком у вівторок Рейлі ловить себе на тому, що уникає Марка в школі. Не хоче розповідати йому про зустріч з адвокатом. Він вирішив, що все — більше не вдиратиметься до будинків. Ніколи.　

Вебб і Мун повернулися до офісу судмедексперта по результати розтину Аманди Пірс. Велика кімната нещодавно пофарбована, і природне світло щедро заливає приміщення крізь широкі вікна на пів стіни. Проте запах досі неприємний. Вебб смокче льодяник, із тих, що принесла Мун. Його черевики риплять на чистих блискучих кахлях. Уздовж стіни під вікнами тягнеться довга робоча поверхня з раковинами й охайно розкладеними стерильними інструментами. Над столом висять аптечні ваги — зовсім як у супермаркеті, де можна зважити паперовий пакет грибів, думає Вебб.　

Джон Лафферті, старший патологоанатом, каже:　

— Причина смерті — удар тупим предметом. Судячи з вигляду, її кілька разів ударили по голові чимось найбільше схожим на молоток.　

Вебб зосереджується на тілі, яке лежить на металевому столі. Простирадло відкинуте. Моторошне видовище. Тіло, що розкладається, здулось, і шкіра набула зловісного зеленуватого відтінку. Вигляд у нього набагато гірший, ніж був день тому.　

— Даруйте за сморід, але тілам властиво швидко розкладатися, коли їх дістають з води, — пояснює Лафферті.　

Вебба це не зупиняє, і він підходить ближче, щоб роздивитися труп. Розтин завершено, органи оглянуто й зважено, і покійницю зашили знову. Її голова — криваве місиво. Одне око вичавлене.　

— Оцінити час смерті за таких обставин майже неможливо, — веде далі патологоанатом. — На заваді стають посмертні зміни, що відбулися протягом більш як сімдесяти двох годин після загибелі, і той факт, що тіло пробуло стільки часу у воді. Вибачте.　

Вебб киває.　

— Зрозуміло.　

— Очевидних ознак сексуального насильства або інших поранень немає, — продовжує патологоанатом. — Вона точно була мертва до того, як потрапила у воду. Захисних ран немає, під нігтями нічого. Очевидні ознаки боротьби відсутні, хоча схоже, що її вдарили спереду. Можливо, жертва знала свого вбивцю. Найімовірніше, перший удар став для неї несподіванкою та знерухомив її. Жертву вдарили кілька разів, з великою силою. Перші удари, імовірно, виявилися смертельними для неї. Повторні удари свідчать про неконтрольовану лють.　

— Отже, це було особисте.　

— Схоже на те. Вона здорова жінка, — додає Лафферті, — жодних ознак старих переломів, що могли б свідчити про тривале домашнє насильство.　

— Гаразд. Ще щось? — питає Вебб.　

— Вона була вагітна. Приблизно десять тижнів. Десь так.　

— Дякую, — каже Вебб, і вони з Мун ідуть геть.　

— Ми знаємо, що в п’ятницю, двадцять дев’ятого вересня, вона була жива, — розмірковує Вебб. — Певно, її вбили десь на вихідних. Імовірно, вона була жива на той час, як чоловік повідомив про її зникнення в понеділок.　

Детективи йдуть до машини, обоє глибоко вдихають свіже повітря.　

— Не кожен чоловік щасливий дізнатися, що стане батьком, — зазначає Мун.　

— Убивство — трохи радикальний хід, ти так не вважаєш? — заперечує Вебб.　

Вона знизує плечима.　

— Ми лише зі слів Пірса знаємо, що вона казала йому про свої плани поїхати з Керолайн, — зауважує Мун. — Ніхто цього не підтвердив — на роботі Аманда нікому не говорила, що збирається поїхати на вихідні.　

Вебб киває.　

— Можливо, вона нікуди й не збиралася. Може, він вигадав це після того, як убив її. Ми не знайшли жодного запису про те, що вона бронювала готель.　

— Він міг убити її, спакувати сумки, затопити авто й сподіватися, що її ніколи не знайдуть. Щоб було схоже, ніби вона збиралася піти від нього.　

— Краще нам поговорити з Керолайн Лу, — каже Вебб.　

Тиждень в Олівії видався непродуктивний. Вона винуватить Рейлі — і приголомшливу новину про Аманду Пірс — у своїй нездатності зосередитись. Ранній вечір вівторка, а вона ще майже нічого не досягла. Відвернувшись від розгорнутого на екрані файлу, вона встає й спускається сходами, щоб випити свіжої кави. У будинку тихо — Пол на роботі, а Рейлі у школі. Але вона не може не думати про дещо інше, окрім свого теперішнього проекту. Вона непокоїться за Рейлі.　

Що як Рейлі каже не все? Олівії не сподобалось, як він відвів очі, коли вона спитала його. Син здавався щирим, коли запевняв, що не вживає наркотиків, та вона досі відчуває, що він щось приховує.　

І — Олівія не може чітко пояснити чому, та вона ніяк не позбудеться відчуття, що й Пол має секрети. Останні кілька тижнів він наче має на думці щось таке, чим не ділиться з нею. Коли вона порушила це питання, чоловік відмахнувся від неї, кинувши, що надто завантажений на роботі. Звісно, тепер він теж засмучений через Рейлі.　

Занепокоєна, Олівія бере до рук газету «Ейлесфорд Рекорд» і йде з нею до розкладного стільця перед розсувними скляними дверима, що ведуть на заднє подвір’я. Вона вже читала її й стежила за цією історією в мережі. Але відставляє каву на маленьку тумбочку й знову розгортає газету. На сторінці 3 розміщені світлина й заголовок.　

«ЗНИКЛА ЖІНКА ЗНАЙДЕНА МЕРТВОЮ»　

На світлині — Аманда Пірс, усміхнена й гарна, без жодного натяку на трагедію, що спіткала її. Так само гарна, як і на торішньому пікніку, де всі були біля її ніг.　

Олівія пильно роздивляється світлину, пригадуючи вчорашню розмову в книжковому клубі. Перечитує статтю. Фактів небагато. Учора рано вранці з озера дістали її тіло й машину. Сказано, що тіло знайдено в багажнику. Олівія питає себе, як померла ця жінка. Решта інформації вкрай скупа. Поліція тримає рота на замку, каже лише, що «розслідування триває».　

Вона відкладає газету. Вирішує піти на прогулянку й зашнуровує черевики. Можливо, прогулянка допоможе їй провітрити мізки й тоді вдасться доробити щось до кінця.　

Жахливо, думає Олівія, покидаючи домівку. Убили жінку, яка мешкала на їхній вулиці. Вона не в змозі викинути це з голови.