Хтось знайомий

Розділ тридцять другий

Офіцер просовує голову до кабінету Вебба й каже:　

— Уранці взяли відбитки пальців у Шарпів і Ньюеллів, сер. І спливло дещо дуже цікаве.　

Вебб дивиться у звіт. «Якого дідька син Пола Шарпа робив у будинку Аманди Пірс?»

Олівія сидить на ліжку й роздивляється себе в дзеркалі на комоді. Вона сіра. Телефонували детективи, хочуть бачити її знову. Також просили привести Рейлі.　

Рейлі у себе в кімнаті, не пішов сьогодні до школи. Гленда постійно поряд з Олівією й Рейлі — демонструє всім, що підтримує їх. Олівія почувається краще від того, що Гленда тут. Вона пам’ятає, як зовсім нещодавно під домом Роберта Пірса стояли люди й витріщалися, гадаючи, що Роберт убив свою дружину. А тепер під їхнім будинком стоять люди, гадаючи, що Пол убивця.　

Коли вони з Рейлі знову приїжджають до відділку, їх скеровують до кімнати для допитів, а Рейлі просять лишитися за дверима. Вебб і Мун чекають на неї. Олівія застає їх за розмовою, яку вони різко переривають.　

— Місіс Шарп, — каже Вебб. — Дякую, що прийшли. Просто щоб ви знали, цей допит суто добровільний — ви вільні піти в будь-який час.　

Детектив Мун приносить їй води й дивиться на неї нібито зі співчуттям. «Чоловіки бувають такими покидьками».　

В Олівії сохне в горлі. Вона глитає. їй абсолютно немає чого розповісти їм, так чи так. Вона нічого не знає. Що б не сталося на цьому допиті, це нічого не змінить. Треба просто пройти крізь це.　

— Лабораторні результати підтверджують, що кров, знайдена у вашій літній хатинці, належить Аманді Пірс, — говорить Вебб.　

Від цієї новини в неї все пливе в голові, але Олівія вже очікувала цього. Чия ще кров це могла бути? Детектив чекає, доки вона щось скаже.　

— Я нічого про це не знаю.　

— Ви точно міркували про це, — дорікає їй Вебб.　

— Думаю, хтось інший убив її в нашій хатині.　

— Хто, на вашу думку, це міг бути?　

— Не знаю. — Вона робить паузу й припускає: — Її чоловік, напевно.　

— І що її чоловік робив би у вашій хатині?　

— Не знаю.　

Олівії хочеться плакати, але вона стримується.　

Вона не може цього пояснити. Вона нічого не може пояснити.　

Чому б детективам просто не дати їй спокій? Вони знають, що впіймали його. Нащо катувати її цим? Олівія нічим не в змозі їм допомогти. Хіба не видно, що вона вже достатньо страждає?　

— Є хтось іще, хто мав доступ до вашої хатини, а ми про це не знаємо? — питає Вебб.　

— Ні.　

— Гарріси колись приїжджали туди?　

— Ні, ніколи.　

— Ви колись розповідали їм, де саме вона розташована?　

— Ні.　

— Комусь іще?　

— Ні.　

— Гаразд, дякую. На сьогодні все. Ми б хотіли поговорити з вашим сином. Можете залишитись, якщо бажаєте.　

Приводять Рейлі.　

Він здається схвильованим і дуже юним.　

Сідає біля матері, і вона намагається заспокоїти його поглядом. Хоче обійняти за плечі й стиснути, але підозрює, що йому це не сподобається.　

— Рейлі, я детектив Вебб, а це детектив Мун. Ми б хотіли поставити тобі кілька запитань, якщо ти не проти.　

Рейлі неспокійно дивиться на нього.　

— Гаразд.　

— Річ у тому, Рейлі, що ми знайшли відбитки твоїх пальців у будинку Пірсів. Ти можеш це пояснити?　

Від цього, другого удару Олівія застигає.　

Син стривожено поглядає на неї. Довгу мить усі мовчать.　

Нарешті Рейлі питає:　

— Мені потрібен адвокат?　

— Не знаю. А потрібен? — цікавиться Вебб.　

— Я хочу адвоката, — каже Рейлі, і його голос зривається.　

— Ми знайдемо тобі адвоката, — запевняє Вебб і підводиться зі стільця. — Залишайся на місці.　

Рейлі приватно поспілкувався зі своїм адвокатом — молодим чоловіком на ім’я Дейл Еббот — і матір’ю, і вони вирішили, як діяти. Рейлі кам’яніє. Допит поновлюється. Вебб і Мун по один бік столу, а Рейлі, його адвокат і його мати — по другий.　

— Отже, Рейлі, — починає Вебб, — ти розповіси нам, що роблять твої відбитки пальців у будинку Пірсів?　

Рейлі поглядає на адвоката, який киває йому, і каже: — Я проникнув до їхнього будинку.　

— Коли це було?　

— Десь на початку жовтня. Точно не знаю.　

— До того, як виявили тіло Аманди Пірс?　

— Так.　

— Як ти туди потрапив?　

— Крізь вікно у дверях до підвалу. Воно було незамкнене.　

— І навіщо ти це зробив?　

— Просто… задля розваги.　

Рейлі спробує не зізнаватись у зломі комп’ютера. Зараз ідеться про те, щоб мінімізувати втрати.　

— Розумію. — Вебб відкидається на стільці, поглядає на адвоката. — Це незаконне проникнення, Рейлі.　

Хлопець киває.　

— Ти щось узяв звідти?　

Рейлі хитає головою.　

— Ні.　

— Що ти там робив?　

— Просто… розвідував.　

Вебб замислено киває.　

— Розвідував. Бачив щось цікаве?　

Рейлі піднімає очі.　

— Не зовсім.　

— Бачив десь мобільний телефон? — питає Вебб.　

Рейлі киває.　

— Так. У нижній шухляді столу. Один з тих передоплачених телефонів. Ви, мабуть, його знайшли, коли обшукували будинок.　

— Ні, не знайшли.　

— Я його не брав, присягаюся!　

— Ти зазирав у телефон, Рейлі?　

— Ні, мені було не настільки цікаво.　

— Нестрашно, якщо ти дивився в телефон, Рейлі.　

— Я не дивився.　

— Гаразд. — Вебб знову відкидається на стільці, ніби розчарований. А тоді видає: — Це ти вбив Аманду Пірс?　

Рейлі приголомшено сахається.　

— Ні! Я лише увійшов до них у дім, роззирнувся й пішов.　

Вебб пильно дивиться на нього. І нарешті каже:　

— Боюся, нам доведеться висунути тобі обвинувачення в незаконному проникненні.　

Рейлі трохи розслабляється. Узагалі-то, це полегшення. Він повірити не може яке. Це так приємно, що раптом у нього виривається:　

— Я проникнув до ще одного будинку. Номер тридцять два на Фінч-стріт.　

Він більше не хоче непокоїтися через Карміну. Він зізнається у цих двох правопорушеннях. Вони не зможуть довести, що Рейлі був в останньому домі, — поліція, певно, вже про це знає, але він був у рукавичках. І не збирається визнавати більше, ніж мусить.　

Ґленда готує щось заспокійливе на вечерю. Макарони з сиром. Але вони втрьох лише колупають їжу. Ґленда з тривогою спостерігає за Олівією й Рейлі. Вона теж не має апетиту. Обоє мовчки сидять на своїх місцях з понурими обличчями, кожен поринув у своє особисте пекло. Жоден з них ні словом не обмовився про те, що сталось у поліційному відділку, і, хоч Ґленді аж кортить дізнатися, розпитувати вона не буде.　

Рейлі питає:　

— Мамо, може, тобі краще лягти?　

— Гарна ідея, — погоджується Ґленда.　

Олівія, здається, от-от впаде.　

— Чому б тобі не прилягти у вітальні? Я приберу.　

Вона кутає Олівію в ковдру на дивані й виглядає з вікна на вулицю. Усі вже пішли. Вона гадає, що завтра вони знову будуть тут. Убивство — це завжди гучна новина.　

«Навіщо тільки Роберт і Аманда Пірс приїхали сюди?» — гірко думає вона.　

Олівія засинає на дивані. Нарешті близько дев’ятої Ґленда вирішує піти. Не можна постійно перебувати в Шарпів — вона потрібна Адаму вдома. Ґленда залишає записку, що повернеться вранці, і йде додому. Її кроки гулко лунають у темряві.

Удома Адам каже їй, що в них скінчилося молоко й хліб.　

— Добре, — говорить вона, навіть не знімаючи пальта. — Тоді чому б тобі не піти зі мною до крамниці?　

Він надягає куртку й виходить на вулицю разом з матір’ю.　

— Як у них справи? — питає Адам, явно стурбований.　

— З ними все буде гаразд. Усе буде добре, — запевняє Ґленда. Вона не знає, що ще сказати. Решту шляху вони долають мовчки.　

Дзвіночок на дверях дзенькає, коли вони входять до цілодобової крамниці. Ґленда геть виснажена й хоче лише взяти продукти й піти. Та коли відвертається від холодильника з молоком, й Адам слідом за нею, у проході попереду помічає Карміну. Чорт. Ось із ким точно не хочеться говорити. Ця жінка проноза, а Ґленда не в настрої для цього. Її обурює, як ця жінка скрізь пхає носа з тими проникненнями, цькує Олівію. Краще б дала Рейлі спокій. І вже точно вона не збирається обговорювати арешт Пола — а Карміна тільки про це й базікатиме. Ґленда вже подумує тихо поставити молоко на підлогу й швидко піти. Надто пізно — цієї миті Карміна озирається й бачить їх. На її обличчі з’являється усмішка впізнання. Чорт.　

— Ґленда, так? — питає Карміна, наближаючись до них.　

— Так, — каже Ґленда, уникаючи її очей і хутко простуючи в передню частину крамниці, де лежить хліб. Але Карміна не відстає. Вона явно погано розуміє натяки, думає Ґленда.　

— Привіт, Адаме, — додає Карміна.　

Ґленда помічає, що син теж намагається уникати цієї жінки.　

— Знаєш, ти трохи нагадуєш мені мого сина, — каже Карміна Адаму. — Таке саме темне волосся й очі.　

У Адама такий вигляд, наче він волів би зникнути, і Ґленді кортить послати Карміну під три чорти.　

— Мій Люк був трохи важкою дитиною. Постійно встрягав у якусь халепу. Пив, брав моє авто без дозволу.　

Ґленда пильно дивиться на неї. Але Карміна зосереджує погляд на Адамі й продовжує:　

— Ти казав своїй мамі, що я бачила тебе тієї ночі?　

— Про що ви говорите? — питає Ґленда.　

— А, нічого. Не зважайте, — відповідає Карміна, ніби нарешті зрозуміла натяк. — На добраніч.　

І бреде в інший ряд.　

Ґленда робить свої покупки. їй кортить забратися подалі від Карміни.　

Пізно ввечері Олівія тихо ступає килимом у коридорі, щоб зазирнути до Рейлі. Мовчки відчиняє двері. Мить стоїть у темряві, вдивляючись у ліжко. А тоді з жахом вмикає світло. Сина немає.　

Її серце пришвидшено б’ється, вона розвертається, виходить з його кімнати й крадеться вниз. У кухні, вітальні й комірчині темно. І він не сидить десь там, розмірковуючи в пітьмі, — Олівія вмикає світло, щоб упевнитись. Повертається на кухню й відчиняє двері до прилеглого гаража. Велосипед Рейлі там, де й має бути, шолом висить на кермі.　

Вона повертається нагору й тихо простує до єдиної кімнати, яку не перевірила, — до кабінету в кінці коридору. У кімнаті цілковита темрява, окрім легкого сяйва від комп’ютера. Це комп’ютер її чоловіка, і Рейлі заглиблений у його вміст.　

— Рейлі, що ти робиш? — питає матір.