Хтось знайомий

Розділ двадцять третій

Коли детективи повертаються до відділку, на них чекають новини.　

— Є дещо, — каже молодий офіцер, наближаючись до них. Один з поліціянтів у формі, яких відрядили прочісувати місто й околиці. — Ми знайшли готель, де один з клерків упізнав за світлиною Аманду. Вона періодично приїжджала туди з тим самим чоловіком. А потім ми переглянули записи з камер спостереження.　

— І? — питає Вебб, відчуваючи приплив хвилювання.　

— Ви маєте це побачити, — говорить офіцер і підводить їх до комп’ютера.　

Усі дивляться на екран.　

Якість доволі добра. Спочатку Вебб бачить Аманду, яка відкидає волосся через плече. Потім до кадру входить її супутник. Дістає кредитну картку біля стійки, а потім обертається, і камера чітко ловить його обличчя. Ларрі Гарріс.　

— Ну-ну, — каже Вебб. Він поглядає на Мун. — Подивимось, чи потрапили вони ще на камеру — ми маємо знати, чи авто Ларрі Гарріса полишало територію готелю.　

Рейлі більше не під домашнім арештом. Мати не витримала того, як він тиняється будинком без свого телефона та інтернету, не знаючи, чим зайнятися, тож, принаймні, йому знову дозволили виходити, і не лише до школи та на тренування. Він їде кататися на велосипеді, кружляє районом, намагаючись трохи зігнати стрес. Без інтернету вдома майже немає чого робити. До того ж він мав утекти з напруженої атмосфери. Він їде житловими вулицями, повз будинки, до яких проникав.　

Учора ввечері його мало не впіймали. Ось і все — стоп. Це більше не вартує ризику. Проникнення до житла. Злом чужих комп’ютерів. Хоч він фактично не краде даних чиїхось облікових записів, не поширює вірусів, порно чи ще чогось — Рейлі не зловмисник, — те, що він робить, є злочином. Поліції байдуже, що він займається цим лише для розваги.　

Він повільно їде повз будинок Пірсів, мимохідь поглядаючи на нього. Рейлі пам’ятає, як був у цьому домі, який він чистий, який охайний. Може, тому, що в ньому явно немає дітей. Сидячи за комп’ютером, Рейлі проглянув шухляди в столі й знайшов на дні мобільний телефон. На вигляд дешевий і незареєстрований. Певно, старий або зайвий. Рейлі увімкнув пристрій — акумулятор був заряджений, — але по-справжньому телефон його не цікавив, тож він знову вимкнув його й жбурнув назад до шухляди, а незабаром пішов.　

Згодом, уже коли дізнався, що жінку з цього дому вбили, він холонув, згадуючи про цей випадок. Поліція, мабуть, знайшла телефон, ксли обшукувала будинок. Єдиним клопотом Рейлі тепер були відбитки його пальців на тому мобільному й у домі. Він пришвидшується, занепокоєно згадуючи ту жінку, Карміну, і листи.

Рейлі починає розуміти, що таємниці має кожен — він бачив те, що зберігають деякі люди на своїх комп’ютерах. Більше його ніщо не дивує по-справжньому. Рейлі має свої секрети, а його батьки, очевидно, мають свої. Можливо, йому варто було б понишпорити у власному домі.　

Суботній день, і напруга в родині доводить Олівію до сказу. Пол нагорі в кабінеті. Рейлі пішов до себе в кімнату. Олівія намагається відмовити себе від прямої розмови з Бекі. Її турбує, що саме могла сказати Бекі про Пола. Чи знає вона більше, ніж зізналась Олівії? Чи щось вигадала, аби відвести увагу від власного чоловіка? Чи була Бекі абсолютно чесною з нею? Урешті-решт вона не в змозі спинитися. Бере куртку й виходить з дому, нікому не кажучи, куди йде.　

Дорогою Олівія переживає кризу впевненості й майже сподівається, що Бекі немає вдома. Але не зупиняється, хоч їй гидко від того, що вона покинула свій дім і прямує вивідувати інформацію про власного чоловіка.　

Останнім часом Олівія відчуває, що все, що вона сприймала як належне, — свого хорошого сина, свого вірного чоловіка — варто переоцінити.　

Проходячи повз резиденцію Пірсів, вона важко позирає на будинок. Жалюзі опущені, надаючи дому схожості з пустим обличчям. Олівія питає себе, чи Роберт Пірс там, за цими жалюзі. І раптом відчуває ненависть до нього й до Аманди за те, що вони приїхали до їхнього тихого району й розхитали його до самих підвалин.

Він, імовірно, убив свою дружину, гірко думає Олівія, а страждають через це вони всі.　

Наближаючись під’їзною дорогою до дверей будинку Гаррісів — гарної споруди з мансардними вікнами, — вона на мить із жахом усвідомлює, що Ларрі може бути вдома. Не працюватиме ж він в офісі у вихідні. А вона не хоче його бачити.　

Олівія дзвонить у двері й нервово чекає. Нарешті чує кроки, і двері відчиняються. Це Бекі. Вона явно не очікувала гостей — на ній спортивні штани й довга футболка, у якій вона, схоже, спала.　

— Привіт, — каже Олівія.　

Бекі мовчить.　

— Можна увійти?　

Бекі наче розмірковує, а тоді широко відчиняє двері. Нерви Олівії палахкотять, коли вона переступає поріг.　

— Ларрі тут? — питає вона.　

— Ти хотіла поговорити з ним? — дивується Бекі.　

— Ні, — каже Олівія. — Лише хочу знати, чи ми самі.　

— Його немає.　

Олівія киває, сідає за кухонний стіл. Бекі не пропонує зробити кави. Просто стоїть, склавши руки на грудях.　

— Нам треба поговорити, — починає Олівія.　

Бекі просто дивиться на неї й чекає.　

— Мені треба знати, чи ти мені все розповіла.　

— Ти про що?　

— Ти натякала, що в Пола роман з Амандою. Ти бачила його в її машині.　

Бекі киває.　

— Це правда, присягаюся.　

— Є ще щось, що ти знаєш або бачила, а мені не кажеш? Щось, що ти розповіла поліції? Мені треба знати, — напосідає Олівія.　

Бекі глибоко вдихає й видихає.　

— Олівіє, ми довго були подругами. Я завжди була чесна з тобою. Це все, що я знаю. Лише те, що того вечора вони були вдвох у машині, сварилися. Я гадала, що в них роман, бо чому б іще вони сиділи там о такій порі? І ти знаєш, якою… сиреною вона була. Може, я помилилася. Це все, що мені відомо. І все, що я розповіла детективам.　

Олівія голосно видихає й затуляє очі руками, відчуваючи, як підступають сльози. Вона киває.　

— Хочеш кави? — питає Бекі.　

Олівія шмигає, підіймає очі й киває знову, раптом не в змозі говорити. Вона така рада, що вони не стануть ворогами. Доки Бекі готує каву, Олівія витирає рукою сльози й цікавиться:　

— Ти чула щось іще про розслідування? Знаєш, що відбувається?　

Вона не хоче прямо питати про Ларрі. Чекає, чи довіриться їй Бекі.　

Бекі завершує поратися з кавоваркою, обертається й притуляється до кухонної поверхні.　

Хитає головою.　

— Ні, я нічого не знаю. Вони небагато кажуть, так? У новинах теж нічого немає.　

— Сподіваюся, вони скоро все з’ясують, — каже Олівія. — І тоді все скінчиться.　

Бекі наливає кави, ставить кухлі на стіл і сідає.　

— Олівіє, я не намагаюся переконати детективів, що між Полом й Амандою щось відбувалося. Я розповіла їм те, що бачила. Це вже детективи мають установити правду. Я не прагну зруйнувати твоє життя, щоб захистити власне. Я б так не вчинила.　

Олівія вдячно поглядає на неї.　

— Чому ти так непокоїшся за Пола? — питає Бекі.　

Олівія злегка червоніє й промовляє:　

— Сьогодні вранці вони приходили до нас, ті двоє детективів.　

— Справді?　

Олівія киває.　

— Хотіли знати, чи має Пол алібі.　

Бекі ошелешено дивиться на подругу.　

— А він має?　

— Ні, насправді ні, — зізнається Олівія. — Він відвідував літню тітку — і вона точно цього не пригадає й не зможе за нього поручитись. — І нервово додає: — У неї деменція. Вона не згадає, що тієї п’ятниці мобільний телефон Пола був вимкнений.　

— Схоже, ми ніби як в одному човні, — каже Бекі. — Ларрі теж не має алібі.　

Олівія глипає на неї, очікуючи більшого.　

— На тих вихідних він був на конференції в готелі «Дірфілдз». — Бекі вагається, а потім питає: — Знаєш, де це?　

Олівія киває.　

— Але тієї п’ятниці він пішов до себе в номер і трохи попрацював, а потім заснув і проспав більшу частину бенкету. Тож за нього теж ніхто не може поручитися.

З настанням вечора Роберт Пірс неспокійно походжає будинком.　

Він думає про Ларрі Гарріса, свого сусіда. Чи тужить він за Амандою так само, як Роберт? Він відчуває холодну, жорстку ненависть до Гарріса. Цікаво, що відчув Ларрі, коли дізнався, що його дружина спала із сусідом? Роберт уже знає, як це. І цікаво, як почувається Ларрі, коли навколо рискає поліція, ставлячи запитання. Це відчуття Роберту теж знайоме.　

Ще Пірс думає про чоловіка, з яким зустрічалась Аманда. Чи поліція вже з’ясувала, хто це?　

А ще думає про шкета, який вдерся до нього в дім. Його непокоїть, чи справді Карміна піде через це в поліцію.　

У сусідньому будинку на кухні Бекі дивиться місцеві новини по телевізору, готуючи вечерю. Вона чує ім’я Аманди Пірс і відчуває, що втягує голову в плечі, — усе її тіло в такій напрузі, що його ломить. Вона глибоко вдихає й свідомо опускає плечі. Так далі не можна. Бекі вимикає звук.　

За останні кілька днів вона змінилася. Вона згадує себе тиждень тому, яка дурна вона була — з її дівчачими фантазіями про сусіда. Зараз Бекі вже не така дурепа. Аманда мертва, жорстоко вбита, і, як вона розуміє, двоє найімовірніших підозрюваних — це Роберт Пірс та її власний чоловік Ларрі.　

Закоханість, яку вона відчувала, згасла, відколи Пірс охолонув до неї й відколи Бекі збагнула, що Роберт міг використати її — переспати з нею, лише щоб помститися Ларрі. Чи знав він? А якщо так, то звідки? Аманда розповіла? Може, вона дражнила його цим? А може, він стежив за дружиною й заскочив її з Ларрі? Чи приваблювала вона сама Роберта хоч колись?　

Зараз, думаючи про Роберта, Бекі не згадує його сексуальну усмішку або який він був у ліжку. Натомість пригадує, як він говорив з нею востаннє, через паркан, — як гладко розповідав, що не підозрював Аманду в невірності. Але він брехав, і вони обоє це знають. Роберт знав, що в Аманди був роман. І, на думку Бекі, цей спритний покидьок знав, з ким саме в неї був роман. Просто хотів упевнитися, що Бекі не розповість поліції. Може, і варто було б.　

Вона забагато втратить, якщо її чоловіка тягатимуть крізь систему кримінального судочинства. Треба думати про дітей. Не можна дозволити, щоб це знищило їх усіх.　

Вечір суботи, звичайні чвари. Ґленда метушиться, відчуваючи, що зі шкіри пнеться. Сьогодні вона намагалася втримати Адама вдома й нікуди не відпускати. Боялася, що він знову нап’ється й скоїть щось імпульсивне, про що вони всі шкодуватимуть.　

Ґленда звернулася по допомогу до Кіта, але той виявився так само неефективним, як і вона. Адам більше жодного з батьків не слухає. Кіт уникає дружини, і вона блукає мовчазними кімнатами, з нетерпінням чекаючи, коли Адам повернеться додому.　

Недільного ранку Вебб і Мун працюють у відділку, коли один з офіцерів підходить до Вебба й каже:

— Сер, тут до вас Бекі Гарріс. Каже, це важливо.　

Вони супроводжують Бекі до кімнати для допитів. Вебб помічає в ній зміну: коли вона вперше прийшла до відділку, то була знервована й заплакана, боялася, що хтось дізнається про її подружню невірність.　

Зараз же вона видається радше стриманою, настороженою.　

Наче розуміє, що може втратити набагато більше. Або ж має чим торгуватися.　

— Я можу запропонувати вам що-небудь? — питає Мун.　

Бекі хитає головою.　

— Ні, дякую.　

— Що привело вас сюди? — цікавиться Вебб, коли всі сідають.　

На мить Бекі стає ніяково, але вона дивиться йому в очі й каже:　

— Минулого разу я вам дечого не розповіла.　

— Чого саме? — Детектив пригадує все інше, чого Гарріс не розповіла їм раніше. Що вони з Робертом Пірсом були коханцями. Що вона бачила, як Аманда сварилася з Полом Шарпом. Що на черзі сьогодні?　

— Це щодо Роберта Пірса. — Бекі нервово поглядає на нього й на Мун.　

— Продовжуйте.　

— Тієї ночі, коли ми були разом, — тієї суботи, коли зникла Аманда, — він розповів мені, що вважає, ніби в його дружини роман.　

— Чому ми маємо вам вірити? — питає Вебб.

Вона явно приголомшена його тоном. А чого очікувала з її «послужним списком»?　

— Тому що я кажу правду! — вигукує Бекі.　

— Раніше ви теж запевняли, що кажете правду, — зазначає Вебб, — коли стверджували, наче Пірс ні словом не згадував про те, що підозрює свою дружину. Що змінилося?　

Мабуть, гадає Вебб, її чоловік зізнався у відвідинах готелю з гарненькою сусідкою.　

Бекі ображено поглядає на нього й глибоко вдихає.　

— Він просив не розповідати вам. І поводився доволі загрозливо.　

— Розумію.　

— Пірс узяв з мене обіцянку не розповідати. Це звучало… більше як погроза. — Вона нахиляється вперед. — Тож, як бачите, він думав, що вона зраджувала. Він мав мотив.　

— Ви ж начебто говорили, що не вважаєте його здатним убити дружину, що він не та людина, — завважує Мун.　

— Це було до того, як він мені погрожував, — пояснює Бекі, відсуваючись на стільці й поглядаючи на Мун. — Я побачила його з іншого боку. Він був… інакший. Налякав мене.　

— Щось іще? — питає Вебб.　

Вона переводить погляд між ним і Мун.　

— Він хоча б цікавить вас як підозрюваний?　

— Нас багато хто цікавить, — каже Вебб, — включно з вашим чоловіком.　

— Це безглуздя, — наїжачується Бекі.　

— Насправді ні. Бачте, ми маємо записи з камер спостереження, на яких ваш чоловік винаймає номер у готелі з Амандою Пірс, і неодноразово.　

Спотикаючись, Бекі виходить з поліційного відділку. Хвилину не може згадати, де припарковане її авто. Нарешті знаходить його за допомогою брелока. Сідає до машини, ховаючись від вітру, і замикає двері. Дивиться крізь вікно, нічого не бачачи перед собою, і швидко дихає.　

Поліція має відео з її чоловіком й Амандою Пірс у готелі. Бекі знала, що це станеться, тільки-но він розповів їй. Детективи не ідіоти. Але той дурний покидьок, з яким вона одружена, точно ідіот.　

Вона має дізнатися правду. Вона мусить знати, так чи так, що сталося з Амандою. А потім вирішить, що робити.　

Сидячи за кермом, Бекі придушує схлип. Як вона в це потрапила? Вона лише пересічна жінка з передмістя, заміжня, з двома майже дорослими дітьми. Повірити не можна, що вона застрягла в цьому… кошмарі. Жінку, яку вона майже не знала, убив або її власний чоловік, або чоловік Бекі. Якщо це був Роберт, їй уже байдуже. Ні — вона сподівається, що його схоплять і засудять, цього негідника. Якщо ж це її чоловік Ларрі… Зараз Бекі навіть думати про це не в змозі.