Хтось знайомий

Розділ двадцять сьомий

Бекі Гарріс виглядає крізь скляні двері на заднє подвір’я. Хотіла б вона супроводити Ларрі до поліційного відділку, коли детективи прийшли забрати його на допит, але він наполіг, щоб вона залишилася тут. Бекі бачила, що він непокоївся.　

Вони обоє неабияк стурбовані.　

Коли вона повернулася з поліції й розповіла Ларрі про відео з камер спостереження, на яких був він у готелі «Парадиз», чоловік так запанікував, що вона навіть не потурбувалася докинути: «А я тобі що говорила, ідіоте?». Натомість сказала:　

— Вони викличуть тебе на допит. — Довелося опанувати себе, щоб припинити тремтіти. — Ларрі, — мовила Бекі, — скажи мені правду. Це ти її вбив?　

Він глянув на неї з виразом шоку на виснаженому обличчі.　

— Як ти можеш навіть думати…　

— Як я можу думати?! — зірвалася вона. — Докази, Ларрі! їх проти тебе все більше. У тебе був з нею роман — і це є на відео. Ти був неподалік від озера, де знайшли її тіло, і не можеш пояснити, де саме перебував. Боронь боже вони дізнаються, що ти сварився з Амандою за день до її зникнення. А потім ти їдеш з готелю й дорогою жбурляєш свій телефон з мосту Скайвей рано ввечері в неділю, коли ніхто ще не знав, що вона зникла. Хай що я думаю, Ларрі, але ти страшенно схожий на винного!　

— Я не знав, що вона мертва, коли викинув телефон, — заперечив він. А тоді схопив її за плечі і сказав: — Бекі, я до цього ніяк не причетний. Ти маєш мені вірити. Знаю, який кепський це має вигляд. Але я її пальцем не торкнувся. Певно, це Роберт. Він знав, що Аманда його зраджує. Він знайшов її другий телефон. Він телефонував мені з нього, і я відповів. Роберт уже знав про нас з Амандою. Сказав: «Привіт, Ларрі», не встиг я відкрити рота. Певно, це він її вбив.　

Отже, Роберт знав. Бекі повільно кивнула.　

— Певно, що так, — погодилась вона. І змусила себе глибоко дихати.　

Коли ж глянула на чоловіка, то не повірила, навіть перед лицем непрямих доказів, що він справді здатний когось убити. Що міг забити жінку до смерті.　

— Коли говоритимеш з поліцією, ти маєш усе їм розповісти, — нарешті промовила Бекі. — Але кажи, що викинув телефон у річку десь із берега, на випадок, якщо на мосту є камери. Бо вони можуть перевірити їх і побачити, коли ти це зробив. Скажи їм, що це сталося за кілька днів після її зникнення, а не того самого вихідного.　

Ларрі кивнув у відповідь, очевидно наляканий, покладаючись на допомогу дружини. Вона міркувала ясніше за нього.　

— І, хай там що, не кажи, що посварився з Амандою за день до її зникнення, — наставляла Бекі, — і що вона порвала з тобою.　

Потім приїхали детективи, щоб забрати його до відділку на допит, а вона не тямилася від сумнівів і страху.　

Бекі не вважає Ларрі здатним спланувати холоднокровне вбивство. Якби він таке міг, то не втрапив би в таку халепу. Але напад неконтрольованого гніву? Чи міг він у гніві вдарити Аманду, не маючи наміру її вбити?　

Вона боїться, що могло статися саме це й що Ларрі досі бреше їй з остраху за своє життя.　

Її думки неспокійно перемикаються на інцидент, що стався кілька років тому. їхню доньку Крісті переслідував хлопець-підліток, з яким вона відмовлялася зустрічатись. Він дошкуляв їй у школі, а потім припустився помилки, з’явившись під їхній дім й обзиваючи Крісті різними словами. Ларрі вилетів надвір і гепнув хлопця об стіну так швидко, що в Бекі голова пішла обертом. Вона досі пам’ятає страх і шок на обличчі хлопця. І який вигляд мав Ларрі, коли лівою рукою схопив того за комір, а праву заніс так, наче збирався щосили вдарити підлітка в обличчя. Позаду неї в домі кричала Крісті. Але щось зупинило Ларрі. Він штовхнув хлопця на під’їзну дорогу й наказав дати доньці спокій. Бекі боялася, що той подасть до суду, але вони ніколи більше про нього не чули. І зараз вона змушує себе викинути той інцидент з голови, повернувшись до сьогодення.　

Роберт — ось хто холоднокровний тип. Зараз вона гадає, що він цілком здатен — вистачає і розуму, і розважливості — спланувати вбивство й здійснити його. І якщо так, то Бекі впевнена: Пірс знав би, як скоїти це й ніколи не попастися.　

Вона мусить знати, хто вбив Аманду — Роберт чи її чоловік.　

Керуючись імпульсом, Бекі виходить з дому, перетинає галявину й стукає в парадні двері Роберта. Чекаючи, нервово поглядає через плече, питаючи себе, чи хтось із сусідів дивиться. Вона знає, що він удома. Бачила раніше, як він проходив під вікнами, та й машина його стоїть на під’їзній дорозі.　

Бекі вже готова розвернутися й піти ні з чим, але тут двері відчиняються. Він стоїть і зиркає на неї. Його рот уже не вигинається в чарівній усмішці. З усім цим покінчено.　

— Можна увійти? — питає вона.　

— Навіщо?　

— Мені треба з тобою поговорити.　

Він наче замислюється на мить — а йому що з того? — але вона бачить, що цікавість бере гору. Роберт відступає й відчиняє двері ширше. Лише коли він зачиняє їх за нею, Бекі усвідомлює, що, мабуть, учинила дурість. Вона трохи боїться. Не думає, що він справді зашкодить їй, — не насмілиться за таких обставин. Але що вона очікує почути? Навряд чи він скаже правду. І одразу ж їй відбирає мову — Бекі не знає, з чого почати.　

— Про що ти хотіла поговорити? — питає Пірс, схрещуючи руки на грудях і дивлячись на неї згори вниз. Він набагато вищий за неї. Вони досі стоять у передпокої.　

— Ларрі в поліційному відділку, — каже Бекі. — Схоже, вони вважають, що він убив Аманду.　

Вона намагається говорити прямо, але голос при цьому тремтить.　

— Тому що він мав з нею роман, — буденно завважує Роберт.　

Бекі повільно киває.　

— Тому ти спав зі мною, еге ж? Знав, що Ларрі весь цей час спав з Амандою, тому спав зі мною.　

— Так, — каже він. І всміхається. Явно задоволений собою.　

Як вона могла так спокуситися ним? Немає більше ні сліду того тепла, того хлоп’яцтва, яке зачарувало її. Але це неважливо. Для неї це вже позаду.　

Здається, йому байдуже, що Бекі знає. Якщо він убив свою дружину, то, мабуть, цілком упевнений, що його не схоплять.　

— Ларрі скаже поліції, — мовить вона, — що ти про них знав. Він розповів мені про одноразовий мобільний і що ти телефонував йому на нього.　

— Мене це не турбує, — пхекає Роберт. — Ларрі не має доказів. Його слово — і твоє — проти мого.　

Вона поглядає на нього знизу вгору. Пірс ніби нависає над нею. Бекі почувається такою маленькою — він міг би зламати їй шию голими руками, якби хотів.　

— Ларрі її не вбивав, — заявляє вона.　

— Ти цього знати не можеш, — каже він. — Власне, гадаю, ти боїшся, що він справді Ті вбив.　

— Гадаю, це був ти, — не втримавшись, шепоче вона.　

— Можеш думати що забажаєш, — веде далі Роберт, — і розповідати поліції що хочеш, але вони знають, що ти скажеш усе, аби захистити свого чоловіка.

— Ти маєш алібі? — розпачливо питає Бекі.　

— Не зовсім, — визнає він.　

— Ти її вбив, — нестямно промовляє Бекі, наче, якщо повторити, це стане правдою.　

Роберт нахиляється ближче, і його обличчя опиняється за лічені сантиметри від її.　

— Що ж, імовірно, це один з нас, — крижаним тоном каже він, — і ти не знаєш, хто саме. Здається, в тебе проблема, чи не так?　

Мить Бекі з жахом дивиться на Роберта, а тоді кидається повз нього, ривком відчиняє двері й тікає назад до себе.