Хтось знайомий

Розділ четвертий

У понеділок Карміна Торрес прокидається рано вранці. Крізь вікна й дверний отвір уже починає сочитися сонце, коли вона спускається сходами в передчутті своєї першої чашки кави. Вона вже на півдорозі, коли бачить його. Білий конверт лежить сам-один на дерев'яній підлозі під вхідними дверима. Як дивно. Учора ввечері, коли вона пішла спати, його не було. Певно, рекламна розсилка, думає Карміна, попри знак «НІЯКОЇ РЕКЛАМИ», який вона виставила надворі. Але рекламну розсипку зазвичай не приносять пізно вночі.　

Вона підходить до конверта й підбирає його. Жодних написів на ньому немає. Карміна вже подумує жбурнути його в смітник, не розгортаючи, але їй цікаво, і вона буденно розриває конверт, прямуючи на кухню.　

Але, щойно їй на очі потрапляє лист усередині, вона зупиняється й завмирає на місці. Вона читає:

Карміна підіймає очі від аркуша, обурена. Хтось удерся до неї додому? Нічогеньке привітання від сусідів. Вона мешкає тут лише два місяці — досі звикає до місця, намагається знайти друзів.　

І цей лист анітрохи не тішить. Він її непокоїть. Жахливо думати, що хтось був у її будинку, никав довкола, порпався в її речах, вліз у комп’ютер, а вона й не знала. Карміна озирається й переконується, що нічого　 не зникло, — вона не має наміру вірити цій жінці на слово. І краще перевірити комп’ютер на наявність відісланих листів, яких вона не писала. Що більше Карміна про це думає, то більше її це засмучує. Вона відчуває, що її кордони порушено.　

Карміна простує на кухню й починає варити каву. Яка б засмучена вона не була, проте не може не співчувати жінці, яка написала цього листа. Який жах для матері, думає вона. Але їй дуже кортить дізнатися, хто це був.　

Роберт Пірс зупиняється біля підніжжя сходів, приголомшено дивлячись на однотонний білий конверт на підлозі передпокою. Мабуть, хтось проштовхнув його крізь щілину вночі, доки він спав нагорі.　

Він повільно крокує вперед, безшумно ступаючи босими ногами по дерев’яній підлозі. Тягнеться донизу й підбирає конверт, перегортає його. На конверті геть нічого не написано.　

Роберт відкриває його й дістає єдиний аркуш паперу, а тоді читає листа, не вірячи власним очам. Підпису немає. Дійшовши до кінця, він дивиться вгору й нічого не бачить. Хтось побував у нього вдома.　

Присівши на нижню сходинку, він перечитує лист. Якийсь підліток бешкетує. Роберт не в змозі повірити. Він довго сидить, міркуючи про те, що, здається, у нього проблема.　

У понеділок уранці Рейлі йде до школи, покидаючи дім з відчуттям полегшення.　

А ще він почувається цілковито відірваним від життя — не був в інтернеті всі вихідні. Почувається майже сліпим без свого мобільного телефона. Ні з ким не може зв’язатися, щоби щось запланувати, дізнатися, що відбувається. Почувається кажаном без радару. Чи сонару. Чи як там його. Лишається сподіватися заскочити Марка в фоє чи в кафетерії, адже спільних уроків у них сьогодні немає.　

Але потім Рейлі бачить, що Марк чекає біля його шафки. Авжеж, Марк про все вже здогадався.　

— Батьки забрали телефон? — питає Марк, доки Рейлі відмикає шафку.　

— Так.　

Гнів на дурість друга трохи відступив, коли Рейлі згадав, що, мабуть, сам надсилав йому не менш тупі повідомлення. До того ж просто зараз йому потрібен друг.　

— Чому? Що ти зробив?　

Рейлі нахиляється ближче до нього.　

— Ті повідомлення, які ти надіслав, — їх побачила мама. Вони знають.　

Марк помітно лякається.　

— Чорт! Пробач.　

Зараз Рейлі дуже шкодує, що колись, у мить самовдоволення, розповів Маркові, чим займається. Він хизувався. Але зараз гадає, що краще б тримав рота на замку.　

Рейлі озирається через плече — чи, бува, їх не чують. Понижує голос.　

— І тепер вони ведуть мене до адвоката, щоб вирішити, що робити. Мої власні батьки думають здати мене!　

— Бути не може. Вони цього не зроблять. Вони ж твої батьки.　

— Ну, так, але вони добряче розізлилися.　

Рейлі скидає з плечей ранець.　

— Побачимося після школи? — питає Марк, явно занепокоєний.　

— Звісно. Зустрінь мене після останнього уроку. — Він бере свої книжки. — Ненавиджу, бляха, без телефона сидіти.　

Олівія має роботу, але не може зосередитись. Вона працює вдома редакторкою навчальних посібників. У неї достатньо роботи, щоби бути помірно зайнятою, але не надміру, тож вона має час піклуватися про дім і родину. Такий розпорядок влаштовує її, та не дає особливого відчуття реалізованості. Іноді вона мріє займатися чимось зовсім іншим. Може, стати агенткою з продажу нерухомості або влаштуватися до садівничого магазину. Вона гадки не має, але думка про зміни вабить її.　

Олівія не могла працювати — надто відволікало очікування, що зателефонує Пол і скаже, коли в них зустріч з адвокатом. І тепер, дізнавшись, що зустріч відбудеться сьогодні, ні про що інше думати вона вже не здатна. Вона вагається, а тоді бере телефон і набирає Ґленду Ньюелл.　

Ґленда відповідає після другого дзвінка. Вона теж працює вдома — збирає вишукані подарункові кошики для місцевої компанії кілька годин на тиждень. І зазвичай погоджується випити разом кави, коли телефонує Олівія.　

— Не бажаєш зустрітись у «Бобі» на каву? — питає Олівія. Вона чує напругу у власному голосі, хоч і намагається говорити безтурботно. — Мені не завадить поговорити.　

— Звісно, я залюбки, — каже Ґленда. — Усе гаразд? Олівія ще не вирішила, як багато розповідати Ґленді. — Так. За п’ятнадцять хвилин?　

— Чудово.　

Коли Олівія прибуває до місцевої кав’ярні, Ґленда вже там. «Біб» — затишний заклад зі старомодним кавовим баром, неоднаковими столами й стільцями та стінами, укритими екстравагантним розписом удусі благодійної крамнички. Не мережева, дуже популярна серед місцевих жителів кав’ярня в районі, де, здається, багато людей працюють удома.　

Ґленда знайшла столик у глибині приміщення, де можна трохи усамітнитись.　

Олівія замовляє на барі американо й підсідає за столик до Ґленди.　

— Що сталося? — питає Ґленда. — Вигляд у тебе не дуже.　

— Я недобре спала останні дві ночі, — зізнається Олівія, дивлячись на подругу.　

Їй справді треба комусь звіритись. Вони з Ґлендою близькі впродовж шістнадцяти років — познайомилися в групі для матусь, коли Рейлі й син Ґленди Адам були немовлятами. їхні чоловіки так само швидко потоваришували. Вони часто збираються разом; саме Ґленда та її чоловік Кіт приходили до них на вечерю в п’ятницю, коли Рейлі шукав собі неприємностей.

Ґленді можна розповісти. Ґленда зрозуміє. У наш час матері страшенно конкурують між собою, але вони з Ґлендою ніколи такими не були. Завжди чесні й підтримують одна одну, коли йдеться про дітей. Олівія знає, що Адам має власні проблеми. У свої шістнадцять він уже двічі повертався додому такий п’яний, що проводив ніч, зігнувшись над унітазом або валяючись на підлозі у ванній. Ґленда мусила вартувати над ним, стежачи, щоб він не захлинувся власним блювотинням. Батьківство — це важко; Олівія не знає, що робила б, якби Ґленда не підтримувала її весь цей час. І знає, що Ґленда теж їй вдячна.　

— Ти не повіриш, — тихо каже Олівія, нахиляючись уперед.　

— У що? — питає Ґленда.　

Олівія мигцем озирається, переконуючись, що їх не підслухають, і говорить, ще більше понижуючи голос:　

— Виявляється, Рейлі вдирався до чужих будинків.　

Шок на обличчі Ґленди каже про все. Раптом на очах в Олівії проступають сльози, і вона боїться, що зараз остаточно розклеїться просто тут, за столиком у кав’ярні. Ґленда нахиляється до подруги й заспокійливо кладе руку їй на плече, доки Олівія намацує паперову серветку й притуляє до очей.　

Дівчина-офіціантка користується нагодою, щоби принести Олівії кави, поставити на стіл і швидко ретируватися, вдаючи, що не помітила її сліз.　

— Ох, Олівіє, — каже Ґленда, і шок на її обличчі змінюється співчуттям. — Що сталося? Його впіймала поліція?　

Олівія хитає головою й намагається віднайти самовладання.　

— Це було ввечері у п’ятницю, коли ви приходили до нас на вечерю.　

Вона думала тоді попросити Рейлі лишитися на вечерю з гостями. Та він уже мав плани піти з другом у кіно — принаймні так він сказав. Олівія могла наполягти, щоб син зостався вдома. Колись він товаришував з Адамом, але віддалився від нього тієї весни, коли Адам почав пити. У глибині душі вона не бажала, щоб Рейлі був поряд з Адамом. Боялася, що той матиме на нього поганий вплив, — не хотіла, щоб і Рейлі став заглядати в чарку.　

Звісно, Ґленді вона цього не казала. Натомість повідомила їй, що Рейлі вже має плани, і Ґленду це влаштовувало. Адам знайшов собі інші справи. А тепер виявляється, що її власний син теж знайшов для себе дещо інше. Олівія розповідає Ґленді всю ганебну історію. Окрім тієї частини, в якій писала листи з вибаченнями, — це вона залишає при собі.　

— Навіщо Рейлі так чинити? — у щирому подиві питає Ґленда. — Він завжди був такою доброю дитиною.　

— Не знаю, — зізнається Олівія. — Це здається… — Вона не в змозі продовжити. Не хоче викладати це словами, втілювати свої тривоги в життя.　

— Чим здається?　

— Дивним. Нащо йому никати отак чужими будинками? Це ненормально! Чи він якийсь… підглядач? Гадаєш, мені треба знайти для нього якусь допомогу?　

Ґленда відсувається й закушує губу.　

— Не думаю, що тобі варто гарячкувати з цим. Він підліток. А підлітки дурні. Вони не думають. Роблять усе, що здається їм слушною ідеєю в будь-який окремий момент. Діти постійно це роблять.　

— Невже? — стривожено питає Олівія. — Але хіба вони зазвичай при цьому щось не крадуть? Він нічого не взяв.　

— Ти впевнена? Може, взяв лише пляшку спиртного, а може, випив трохи алкоголю з пляшки, а потім долив туди води. Люди роблять таке лайно. Повір мені, я знаю. — Обличчя Ґленди стає похмурим.　

— Можливо, — каже Олівія, розмірковуючи про це.　

Певно, так усе й було. Вона не перевіряла подих Рейлі, коли той спав. І наступного дня не знала, чи щось не так. Мабуть, варто приглядати за винним баром удома.　

— Хай там як, — розповідає вона далі, — після обіду в нас зустріч з адвокатом. Побачимо, що він скаже. Здебільшого ми робимо це, щоб налякати Рейлі.　

Ґленда киває.　

— Можливо, це непогана ідея.　

Вони сьорбають каву. А тоді Ґленда змінює тему.　

— Ти все ж ідеш сьогодні до книжкового клубу? — питає вона.　

— Так. Мені потрібно розвіятись, — промовляє Олівія з похмурим обличчям. — Нікому про це не розповідай, гаразд? Це суто між нами.　

— Авжеж, — запевняє Ґленда. — І… сказати чесно? Чудово, що ти так рано про все дізналася. Придуши це в зародку. Нехай адвокат налякає його до чортиків.　

Доки він не зробить цього знову, все гаразд. Ніякої шкоди не завдано.　

Ґленда Ньюелл прямує додому з «Боба», а її думки зайняті тим, що щойно розповіла подруга. Бідолашна Олівія — Рейлі вдирається до чужих будинків! І все ж її заспокоює, що в інших родинах теж є проблеми. Від цього їй трохи легше сприймати власне становище.　

Сама вона страшенно хвилюється за Адама — через його імпульсивність, неспроможність контролювати свою поведінку. Ночами Ґленда майже не спить через тривогу за сина. І непокоїться, що в нього є ген залежності. Він узявся пити з приголомшливим ентузіазмом. Що далі? Думка про всі ті наркотики вганяє її в паніку. Один Бог відає, що принесуть подальші кілька років, — останній уже налякав її достатньо. Іноді вона не знає, чи переживе це.　

Кіт останнім часом наче голову в пісок заховав. Чи то не хоче поглянути правді в очі, чи то щиро не бачить нічого поганого в пияцтві в шістнадцять років. Але, зрештою, Кіт не з тих, хто хвилюється. Такий гарний, з цією його напускною самовпевненістю й невимушеною чарівністю, він завжди вважає, що все обернеться на краще. Він каже Ґленді, що вона занадто непокоїться. Можливо, його правда. Але вона — мати. Це її робота — непокоїтись.