Хтось знайомий

Розділ двадцять п’ятий

Олівія міцно стискає кермо, їдучи мостом, що веде за місто. Вона збирається відвідати чоловіковутітку Маргарет. Знає, де та мешкає. І не бачилася з нею доволі давно.　

Рейлі лінивою ходою наближається до дверей «Боба», намагаючись справляти враження технаря, що прямує до клієнта. Але почувається підлітком, який іде на зустріч із чиєюсь матусею. Він украй невпевнений. Йому лише шістнадцять. Рейлі нагадує собі, що, мабуть, зуміє полагодити комп’ютер і вшитися звідти за п’ятнадцять хвилин. А потім можна похвалитися матері — вона зрадіє, що син зробив щось корисне, і тоді, напевно, варто буде заговорити на тему повернення телефона.　

Він входить усередину й одразу бачить, як йому махає немолода білява жінка в червоному жакеті. Ух. Якось ніяково. Він швидко підходить і сідає напроти неї. Роздивляється ноутбук — це «Делл Інспірон», доволі простий.　

— Привіт, Рейлі, — каже жінка. — Приємно тебе бачити.　

Він ніяково киває.　

— Вітаю.　

— Я місіс Торрес, — представляється вона.

Уважніше придивившись до неї, Рейлі бачить, що вона старша за його матір.　

— Що з ним? — питає він, указуючи на ноутбук.　

— Мені більше не вдається під’єднатись до інтернету. — Вона засмучено показує пристрій.　

Рейлі підсуває ноутбук ближче до себе й дивиться на нього. Швидко помічає, що той у режимі «У літаку». Натискає клавішу з маленьким літачком. Комп’ютер автоматично під’єднується до вайфай-мережі кав’ярні.　

— У вас був увімкнений режим «У літаку», — каже він, придушуючи посмішку.　

«Господи, — думає Рейлі, — це наче відібрати цукерку в малюка».　

— О боже мій, і це все? — вражається жінка.　

— Це все, — запевняє Рейлі, відчуваючи водночас полегшення й розчарування, що інших несправностей в ноутбуку немає. Навряд чи є сенс очікувати на оплату за це.　

— Постривай-но хвилинку, Рейлі, — просить жінка.　

Він помічає миттєву зміну в її голосі й одразу губиться. Вона тримає в руці двадцятку, але не пропонує йому. Натомість нахиляється ближче. Усмішка досі при ній, але вже інша, нещира. Вона понижує голос і каже:　

— Ти вдерся до мого будинку.　

Рейлі відчуває, як палає обличчя. У роті пересохло. Це не може бути та жінка з немовлям. Надто стара. Він не знає, що робити. Минає довга мить, а тоді він усвідомлює, що має заперечувати.　

— Що? — Його голос лунає сухим кумканням. Він кашляє. — Ні, неправда. Не знаю, про що ви говорите.　

Але Рейлі знає, що це звучить непереконливо. Вигляд у нього страшенно винуватий. Бо він і є страшенно винуватий.　

— Ні, правда. Ти проникнув до будинку й нишпорив у моєму домі та в моєму комп’ютері, і мені це не подобається.　

— Нащо мені це? Чому ви вважаєте, що це я? Я ніколи не був у вашому дурнуватому будинку, — белькоче він, мов перелякана дитина. Він і є перелякана дитина.　

— Гадки не маю. Ти мені скажи. Що саме ти шукав? Він хитає головою.　

— Це не я. Я такого не роблю.　

— Можеш усе заперечувати, якщо хочеш, але я знаю, що це був ти, Рейлі.　

Нехай знає, яку велику проблему собі нажив.　

— Може, хтось і вдерся до вашого будинку, леді. Але чому ви вважаєте, що це був я? — випалює Рейлі, намагаючись говорити тихо.　

— Бо знаю, що твоя мати написала ті листи.　

Які листи? Він швидко міркує.　

— Листи з вибаченням, які написала твоя мама після того, як ти вдерся до наших домівок. Один з них отримала я. Тож знаю, що це був ти.　

Рейлі охоплює страх. Певно, це вона говорила з матір’ю. Його відбитки — по всьому її дому. І він щойно возився з її ноугбуком. Чорт. З раптовою відчайдушною бравадою він нахиляється до неї через стіл і дуже чітко промовляє:　

— Я ніколи не був у вашому будинку. Ніколи. Ви цього не доведете. Тож геть від мене і тримайтеся подалі.　

Рейлі повірити не може, що щойно говорив отак з дорослою людиною. Він підводиться.　

— Я йду.　

— Це ще не кінець! — гукає жінка йому вслід.　

Прямуючи до виходу з кав’ярні, він відчуває на собі спантеличені погляди інших і ще дужче шаріється.　

До будинку тітки Маргарет близько години їзди, із заторами — довше. Але зараз неділя, і дороги здебільшого вільні. їдучи, Олівія думає, яка, мабуть, безглузда ця поїздка. Маргарет не згадає, чи відвідував її Пол того вечора. Вона майже готова розвернутись і поїхати додому.　

Але щось спонукає її й далі гнати трасою в Катскільські гори, і незабаром вона прибуває до Бервіка. Будинок Маргарет — це маленьке бунгало, не таке охайне, як колись, але Маргарет тепер мало на що спроможна. Олівія паркується на порожньому під’їзді (своєї машини Маргарет позбулася кілька років тому), помічає вицвілу фарбу й твердо стукає в парадні двері. Питає себе, чи є тут іще хтось.　

Довгий час нічого не відбувається. Вона дзвонить і стукає знову. Перед очима постає жахливе видіння: напевно, Маргарет лежить на підлозі зі зламаним стегном, не в змозі підійти до дверей. Олівії раптом стає соромно, що вона так мало цікавилась добробутом тітки Пола, така зайнята власним життям. Як часто люди приходять їй допомогти?　

Чи має вона хоча б тривожну кнопку, щоб скористатися нею, якщо впаде?　

Нарешті двері відчиняються — на порозі стоїть Маргарет і дивиться на неї, кліпаючи від сонця.　

— Олівія, — слабким, тремким голосом промовляє вона. Її обличчя розпливається в повільній здивованій усмішці. — Я… не… очікувала… на тебе… — каже Маргарет, задихана від зусиль, яких їй коштувало дійти до дверей.　

Певно, сьогодні добрий день, думає Олівія. Вона знає, що деменція приходить і йде, що в деякі дні голова в неї ясніша, ніж в інші.　

— Подумала, ви будете раді приємному товариству, — каже Олівія, входячи всередину. — Пол хотів приїхати, але сьогодні не зміг, — додає вона.　

Літня жінка чимчикує до вітальні й повільно опускається у крісло-гойдалку. Телевізор працює тихо, внизу екрана пробігають титри. Жінка важко тягнеться по дистанційний пульт і вимикає його. Тепер, коли вона тут, Олівію поглинає сум. Від того, що життя врештірешт зводиться до цього. Цієї самотності, цього чекання — на вечерю, на гостя, на смерть. Олівія сідає на диван обличчям до Маргарет. Повітря затхле, їй кортить відчинити вікна, але навряд чи Маргарет сподобається протяг.　

— Можна я зроблю вам чаю? — пропонує вона.　

— Це… було б… гарно… — відповідає стара.　

Олівія прямує на кухню й риється довкола, шукаючи все, що потрібно для чаю. Це забирає небагато часу. Чайник на плиті, чайні пакетики на стільниці, а кухлі вона знаходить у першій шафці, яку відчиняє. У холодильнику є картонка молока. Вона нюхає його — начебто нормальне. Власне, холодильник здається відносно добре наповненим.　

Коли чай готовий, вона відносить його до вітальні.　

— Скажіть мені, хто приходить вам допомагати, — просить Олівія. І терпляче слухає, коли Маргарет розповідає їй про свої домовленості й про те, як сподівається незабаром отримати соціальну допомогу.　

— Гадаю, вам подобається, коли до вас приходять, — каже Олівія.　

— Кілька гостей буває. — Маргарет називає кількох друзів, які регулярно приходять, якщо можуть.　

— А ще Пол вас відвідує іноді, — завважує Олівія, відчуваючи укол провини за те, що робить.　

— Не дуже часто, — похмуро каже Маргарет — перший натяк на її дратівливу натуру. — Я дзвоню йому, але він ніколи не приходить.　

— Упевнена, він приїжджає так часто, як може, — заспокоює Олівія.　

— Поліція приходила.　

— Он як? — насторожується Олівія. — Чого вони хотіли?　

— Не пам’ятаю.　

Вона сьорбає чай.　

— Тобі варто приїжджати частіше, — промовляє Маргарет. — Ти добре товариство.　

— Ви, мабуть, не пам’ятаєте, коли востаннє Пол був тут, — припускає Олівія.　

— Ні, — визнає жінка. — Моя пам’ять не дуже добра, ти ж знаєш.　

Серце Олівії падає.

— Тому я веду щоденник, — повільно продовжує Маргарет. — Потроху пишу щодня, щоб зберігати гостроту розуму. Лікар каже, мені це на користь. — Вона вказує на шкіряний записник, що виглядає з-під газети на кавовому столику. — Щодня туди щось записую: погоду, хто приходив.　

Олівія відчуває, як її серце починає болісно битися.　

— Яка слушна ідея. Коли ви почали його вести?　

— Деякий час тому.　

— Можна поглянути?　

Олівії потрібно бачити, що записала жінка 29 вересня. Маргарет киває, і вона гортає сторінки, сподіваючись відшукати потрібну дату. Але в щоденнику панує безлад. Здебільшого він порожній, слова виведені тремкою рукою посеред сторінки, з якимись випадковими датами, і всі вони видаються безглуздими. Майже жодного зв’язного речення ніде немає.　

— Можеш принести нам ще чаю, Рубі, дорогенька? — питає стара.