Хтось знайомий

Розділ другий

Олівія зважує масштаб ситуації. Таким сердитим Пола вона ще не бачила. Воно й зрозуміло. Ніколи раніше Рейлі навіть близько так не поводився. Вона знає, що значною мірою цей гнів викликаний страхом. Невже вони втрачають контроль над своїм шістнадцятирічним сином?　

Навіщо він це зробив? Йому нічого не бракує. Вони навчили Рейлі відрізняти хороше від поганого. То що відбувається?　

Мати дивиться, як син жалісно схлипує на стільці, а батько мовчки спостерігає за ним, немов вирішуючи, що робити, яке належне покарання обрати.　

Що, питає вона себе, буде коректним, гідним рішенням? Що допоможе Рейлі винести з цього урок? Що пом’якшить її власну провину? Олівія обережно вступає в розмову:　

— Гадаю, Рейлі має піти до цих людей і перепросити. Пол сердито обертається до неї.　

— Що? Ти хочеш, щоб він перепрошував?　

На мить вона обурюється, що він спрямував свій гнів на неї, але вирішує не зважати.　

— Я не кажу, що це все. Очевидно, що Рейлі має відчути наслідки своєї поведінки. Дуже серйозні наслідки. Щонайменше він має лишитися під домашнім　 арештом, якщо ми не можемо йому довіряти. І треба на якийсь час забрати в нього телефон. І обмежити йому перебування в інтернеті домашньою роботою.　

Рейлі з жахом дивиться на матір, наче це занадто суворе покарання для нього.　

Він справді не розуміє, думає вона. Не розуміє всієї тяжкості того, що накоїв. Олівія відчуває, як у серце проникає холод. Як можна в наш час чогось навчити дітей, коли вони бачать навколо стільки негідної поведінки — постійно в новинах, з боку людей при владі? Здається, ніхто більше не поводиться пристойно й не має жодної поваги до чужих кордонів. Не так її виховували. Її навчали перепрошувати й виправляти скоєне.　

— Він не може вибачатися, — твердо каже Пол.　

— Чому ні? — питає Олівія.　

— Він вдирався до чужих будинків. Нишпорив у чужих комп’ютерах. Він порушив закон. Якщо вибачиться, його притягнуть до відповідальності. Ти цього хочеш?　

Її серце стискається від страху.　

— Не знаю, — сердито промовляє вона. — Можливо, на це він і заслуговує.　

Але насправді це лише бравада. Олівія нажахана думкою, що проти Рейлі висунуть обвинувачення, і, вочевидь, її чоловік теж. Вона раптом усвідомлює, що слід зробити все, аби захистити сина.　

— Гадаю, нам краще поговорити з адвокатом, — каже Пол. — Про всяк випадок.　

Наступного ранку, в неділю, Рейлі міцно спить, коли до кімнати заходить мати й струшує його за плече.

— Підйом, негайно, — каже вона.　

І він встає.　

Поводиться якнайкраще.　

Бо хоче, щоб йому повернули телефон і доступ до інтернету. А ще він страшенно боїться йти до адвоката, на чому наполягає батько. Учора за вечерею батько казав: можливо, у віддаленій перспективі буде краще, якщо Рейлі постане перед законом і прийме юридичні наслідки. Не може ж тато й справді змушувати його до цього. Хлопець вважає, що той лише хотів налякати його. І це спрацювало — Рейлі хезає цеглинами від страху.　

Коли він, одягнений, спускається, мати говорить:　

— Ми сідаємо в машину, і ти покажеш мені ті два будинки, у яких побував.　

Він насторожено дивиться на неї.　

— Навіщо?　

— Бо я так сказала, — відрізає вона.　

— Де тато? — нервово питає Рейлі.　

— Поїхав грати в гольф.　

Вони сідають у машину. Навіть не дала йому спочатку поснідати. Він сидить на пасажирському сидінні, у животі гуркає, серце гупає. Певно, батьки поговорили після того, як він ліг спати, і вирішили, що все ж слід вибачитись.　

— Куди? — питає мати.　

Його мозок стигне. Рейлі відчуває, як починає пітніти. Він лише покаже два будинки, до яких проникнув, щоб вона відчепилася. І точно не скаже правди про те, де був того вечора.

Він напружується, коли мати виводить машину заднім ходом з під’їзної дороги й рушає вздовж Сперроу-стріт. Дерева яскраво-золоті, помаранчеві й червоні, і все зовсім як у дитинстві, коли батьки згрібали на газоні велику купу листя, а він стрибав у неї. На розі Рейлі вказує повернути ліворуч, а потім знову ліворуч — на Фінч-стріт, довгу житлову вулицю поруч і паралельно до їхньої.　

Мати повільно веде машину вздовж Фінч-стріт, доки він не вказує на будинок. Номер 32 — гарна двоповерхова споруда, пофарбована у світло-сірий колір, з блакитними віконницями й червоними парадними дверима. Олівія заїжджає на бордюр і паркується, пильно вдивляючись у дім, наче запам’ятовує його. Стоїть сонячний день, і в машині тепло. Серце Рейлі б’ється сильніше, піт проступає на чолі та між лопатками. Він зовсім забув про голод — зараз йому просто зле.　

— Ти впевнений, що саме ця адреса? — уточнює мати.　

Він киває, відводячи очі. Вона й далі роздивляється будинок. Настає жахлива мить, коли Рейлі гадає, що зараз мати вийде з машини, але це минає. Вона просто сидить. Йому починає здаватися, що вони привертають увагу. Що як з будинку хтось вийде? Вона на це чекає?　

— Коли ти вдерся сюди? — цікавиться мати.　

— Не знаю. Якийсь час тому, — мимрить син.　

Вона відвертається і ще трохи роздивляється будинок.　

— Що ми тут робимо, мамо? — нарешті питає він.

Мати мовчить. Знову заводить машину, і Рейлі відчуває, як слабне від полегшення.　

— Де інший? — питає вона.　

Він вказує їй знову повернути ліворуч на перехресті й ще раз ліворуч, доки вони не опиняються на власній вулиці.　

Вона озирається на нього.　

— Серйозно, ти вдерся до наших сусідів? То нам не треба було брати авто?　

Він не відповідає. Мовчки вказує на будинок номер сімдесят дев’ять, двоповерхову білу споруду з еркером попереду, чорними віконницями й подвійним гаражем.　

І знову мати зупиняє машину й неспокійно розглядає дім.　

— Ти впевнений, що вчора ввечері проникнув у цей будинок, Рейлі?　

Він крадькома дивиться на неї, питаючи себе, що вона замислила. Що такого особливого в цьому будинку?　

Немов прочитавши синові думки, мати каже:　

— Від нього нещодавно втекла дружина.　

«Я в цьому не винен», — похмуро думає Рейлі, шкодуючи, що не вказав на інший дім.　

Мати знову заводить машину й виїжджає на дорогу.　

— Ти впевнений, що нічого не брав звідти, Рейлі? Що це були лише пустощі? — питає вона, озираючись на сина. — Кажи мені правду.　

Він бачить, яка вона стурбована, і йому страшенно прикро, що він змусив її так почуватися.　

— Присягаюся, мамо. Я нічого не взяв.

Принаймні це правда. Йому соромно за те, на що він наразив батьків, особливо маму.　

Вчора Рейлі обіцяв батькам, що ніколи більше так не робитиме, й обіцяв щиро.　

Решту шляху додому Олівія веде машину мовчки, подумки перебираючи все, що сталося. Будинки на цих знайомих вулицях зведені десятиліття тому. Вони розташовані далеко один від одного й на чималій відстані від дороги, тож уночі лише тьмяно освітлені ліхтарями. Легко проникнути всередину непоміченим. Вона ніколи раніше над цим не замислювалася. Може, варто встановити охоронну систему. Вона вбачає в цьому іронію — думає про охорону, бо її власний син вдирається до сусідських осель.　

Завтра понеділок. Пол зателефонує до знайомої юридичної фірми й домовиться про зустріч, щоби проконсультуватися щодо цього випадку. Добру частину минулого дня Олівія обшукувала кімнату Рейлі, а той жалісно спостерігав за цим. Не знайшла нічого, чого не мало б там бути. Уночі вони з Полом ще раз обговорили це в ліжку. Після того вона майже не спала.　

Батьківство — така нервова справа, думає вона, скоса поглядаючи на свавільного сина, який розвалився в кріслі біля неї. Намагаєшся зробити якнайкраще, а насправді — який контроль над ними ти маєш, коли вони вже не малюки? І гадки не маєш, що коїться в їхніх головах або чим вони займаються. Що якби вона ніколи не побачила того повідомлення? Як довго це тривало б — доки Рейлі заарештують і в них удома з’являться копи? Він вдирався до будинків, нишпорив у чужих життях, а батьки нічого про це не знали. Якби хтось звинуватив її сина в такому, вона б нізащо не повірила. Ось як мало вона знає його тепер. Але Олівія бачила ті повідомлення на власні очі. Син зізнався. Вона занепокоєно питає себе, чи приховує він ще якісь таємниці. Вона паркує авто на під’їзній доріжці й цікавиться:　

— Рейлі, ти більше нічого не хочеш мені розповісти? Він приголомшено обертається до неї.　

— Що?　

— Ти мене чув. Є ще щось, про що мені варто знати? — Вона дивиться на нього, вагається й додає: — Про це необов'язково розповідати твоєму батькові.　

Рейлі явно здивований, але хитає головою. Тоді вона питає себе, чи слід було це казати. Вони з Полом мали б виступати єдиним фронтом. Нейтральним тоном — що коштує їй справжніх зусиль — Олівія мовить:　

— Скажи мені правду. Ти вживаєш наркотики?　

Він буквально всміхається.　

— Ні, мамо, я не вживаю наркотиків. Це правда, присягаюся. І я більше цього не робитиму. Можеш розслабитись.　

Але вона не може розслабитись. Бо вона його мати й непокоїться, що ці проникнення до чужих домівок — не з жадібності, не для крадіжок, а просто щоб «роздивитися» — можуть означати, що з Рейлі щось не так. Адже це ненормально, хіба ні? А ще її непокоять ті листи, які він надсилав з чужої електронної пошти. Він не каже їй, що в них було. Вона й не допитувалася, бо не впевнена, що хоче знати. Наскільки син зіпсований? Чи треба йому проконсультуватися з кимось? Деякі знайомі їй діти ходять до психотерапевтів з усіма можливими проблемами — тривожність, депресія. В її дитинстві діти до психотерапевтів не ходили. Але зараз інші часи.　

Коли вони заходять додому, Олівія вирушає до кабінету нагорі й зачиняє двері. Знає, що Пол ще кілька годин не повернеться зі своєї гри в гольф. Вона сідає за комп’ютер і набирає листа. Листа з вибаченням, якого не буде підписано. Писати його нелегко. Коли ж вона задоволена результатом, друкує його у двох примірниках і вкладає у два однотонні білі конверти, запечатує, а потім спускається й кладе на дно своєї сумочки. Доведеться дочекатися, доки стемніє, щоб віднести їх. Пізно ввечері вона піде в якій-небудь справі до крамнички на розі. Тоді й заскочить на сусідню вулицю, щоб доправити листи. І не розкаже Полу й Рейлі, що зробила, — уже знає, що вони такого не схвалять. Але їй від цього стає краще.　

Поміркувавши мить, Олівія вертається до комп’ютера й видаляє документ.