Хтось знайомий

Розділ тридцять восьмий

Ґленда дивиться на детективів, не знаючи, як поводитись, що робити. У кімнаті для допитів немає нічого, окрім столу й стільців. Це лякає. Ось де її чоловік провів стільки часу. Усі ці години, коли вона не уявляла собі, що відбувається у відділку — а тепер починає уявляти. Він досі десь тут, в іншій кімнаті для допитів, можливо, такій самій, як ця. Що він розповів детективам? Про що вони думають? Чи розкажуть їй? Чи лише ставитимуть нескінченні запитання, намагаючись змусити її виказати Кіта?　

— Місіс Ньюелл, — починає Вебб.　

Ґленда дивиться на нього неприязно. Вона зла на нього, зла й налякана. Вона проситиме адвоката, якщо вирішить, що в цьому є необхідність, — та поки що вважає, що може з цим упоратись.　

— Ви знали, що у вашого чоловіка був роман з Амандою Пірс?　

— Ні.　

— Він зізнався в цьому, — прямо каже детектив. Вона дивиться на нього й повторює:　

— Я не знала.　

— Ви знайомі з літньою хатинкою Шарпів, чи не так? — питає Вебб.　

— Так. Шарпи — наші добрі друзі. — Ґленда робить паузу. — Ми були там у червні цього року й ще раз у липні.　

— Вам відомо, де вони тримають запасні ключі? — питає далі детектив.　

Вона завмирає.　

— Перепрошую?　

Вебб дивиться на неї пильніше, і це її нервує.　

— Вам відомо, де тримають запасні ключі від хатини? — повторює він.　

— Запасні ключі? Я не знаю про запасні ключі, — каже Ґленда.　

Вебб не зводить з неї очей.　

— Ваш чоловік розповів нам, що ви знали, де зберігають запасні ключі.　

Ґленда відчуває, як під пахвами проступає піт. Тут спекотно. Забагато тіл у тісноті. Вона совається на місці.　

— Він помилився. Сама не знаю, чому він вам так сказав.　

— Це важливий момент, — наполягає Вебб.　

Вона не відповідає. Раптом голова стає легкою. Важливий момент. Ґленда це знає. Очевидно, вони знають теж. Що розповів їм Кіт? І тут вона — надто пізно — усвідомлює, що треба було сказати Кіту правду. Але вона цього не зробила, і тепер їх у різних кімнатах допитують детективи. Слід було узгодити їхні історії. Вони могли захистити одне одного. Але в тому й річ — Ґленда ніколи не розповідала Кіту правду, бо не була впевнена, що він захистить її.　

Вебб каже:　

— Ваш чоловік стверджує, що, коли поїхав з хати близько восьмої вечора, Аманда була жива, та коли наступного ранку приїхав близько десятої, її машини　не було, а вхідні двері виявилися замкнені. Він визнає, що забрав ключі з їхньої звичної схованки, під каністрою в сараї.　

Детектив нахиляється ближче до неї.　

— Той, хто вбив Аманду, у вечір п’ятниці все прибрав і повернув ключі до сховку. Неважко припуститися цієї помилки, — завважує Вебб, — у такий напружений момент.　

Жодної відповіді не спадає Ґленді на думку. Це був такий дурний промах.　

— Місіс Ньюелл? — не відстає детектив.　

Але вона ігнорує його. Думки перечіпляються одна через одну, перед очима пропливають спогади з тієї жахливої ночі. Як вона драїла кухонну підлогу, протирала стіни, використовуючи мийні засоби, привезені з дому. Гнала машину Аманди до повороту дороги в темряві й свідомо топила її. Усе перевірила, упевнюючись, що в приміщенні бездоганно чисто й охайно. На той час, як замикала двері, вона була така виснажена, що не замислюючись поклала ключі до схованки.　

Лише коли наступного дня повернувся Кіт, такий стривожений, вона усвідомила свою помилку. Збагнула, що він шукав ключі й зрозумів, що там побував хтось, хто знав, де їх тримали.　

Лишалося сподіватися, що авто з понівеченим тілом у багажнику ніколи не знайдуть, що всі — особливо Кіт — вважатимуть, що Аманда просто втекла. Кіт вирішить, що або Пол — або, більш імовірно, Ґленда — були тут і зіткнулися з Амандою, і та вирішила зникнути й покинути їх усіх назавжди.　

Кіт ніколи ні слова їй про це не казав — мабуть, надто боявся того, що могло статися насправді. Під фасадом упевненості від завжди був боягузом. Але потім знайшли автівку. Тіло. І відтоді це завжди стояло між ними. Її знання, його страх.　

Якби тільки ніколи не знайшли автівку, глухо думає Ґленда. Якби Бекі не побачила Пола в машині з Амандою того вечора, детективи б не мали причин придивлятися до Пола, не обшукали б хатину, не знайшли кров. Ніщо не привело б їх до цієї хатини — до Пола, до Кіта, до неї.　

— Місіс Ньюелл? — знову каже Вебб.　

— Так?　

Треба зосередитись. Що він говорить? Не можна ні в чому зізнаватися. Ще має бути можливість повернути все навспак. Увесь цей час Ґленда так віддано намагалася захистити близьких. Вона потрібна Адаму. Йому не настільки необхідний батько, як матір. Може, вона ще має шанс якось повісити це на Кіта. Так йому й треба, зрадливому покидьку. Вона подбала про все, окрім ключів.　

— Не знаю я ні про які запасні ключі, — твердо промовляє Ґленда. — Не знаю, чому мій чоловік вам це сказав, — повторює вона.　

— Сер.　

— Так, у чому річ? — різко питає Вебб. Наразі він дуже зайнятий.　

— Надійшло повідомлення про вбивство.　

Вебб здивовано підіймає очі.　

— Де?　

— На Фінч-стріт. Будинок номер тридцять два. Убиту знайшла сусідка. Зателефонувала 911. Жертва… — Офіцер звіряється зі своїми нотатками, — жінка на ім’я Карміна Торрес. Поліція вже на місці, сер.　

— Краще нам поїхати туди. Пришли до мене Мун, добре?　

— Так, сер.　

Вебб хапає куртку й дорогою до виходу зустрічає Мун.　

— Що ми маємо? — питає Мун.　

— Дізнаємось, коли прибудемо на місце, — каже Вебб.　

Вони паркуються на вулиці перед симпатичним сірим будинком з блакитними віконницями й червоними дверима. Через ґанок тягнеться жовта поліційна стрічка, і на варті стоїть офіцер у формі з патрульної служби.　

— Команда криміналістів вже їде, сер, — доповідає офіцер.　

Вебб помічає жінку, яка стоїть осторонь, на під’їзді, і яку заспокоює інший офіцер. Мабуть, це вона знайшла тіло.　

Детектив переступає поріг. Жертва розпростерта на підлозі. На жінці рожевий махровий халат, а під ним нічна сорочка. З помітних синців на шиї очевидно, що її задушили якоюсь мотузкою або шнуром. Не настільки тонким, щоб порізати шкіру.　

— Ми маємо те, чим її задушили?　

— Ні, сер.　

— Якісь ознаки силового проникнення до будинку?　

— Ні, сер. Ми перевірили будинок і двір. Схоже, вона впустила свого вбивцю через парадні двері, а той зробив це, щойно вона повернулася до нього спиною.　

— Вона в піжамі, — зазначає Вебб. — Мабуть, знала вбивцю.　

Він нахиляється нижче.　

Схоже, вона померла вже деякий час тому — принаймні день, а може, більше.　

— Судмедексперт уже їде.　

Вебб киває.　

— Хто знайшов її — та жінка надворі?　

Офіцер киває.　

— Сусідка.　

Вебб переглядається з Мун, і вони удвох прямують на вулицю. Підходять до жінки, яка стоїть на під’їзді. Вона не плаче, але схоже, що шокована.　

— Я детектив Вебб, — представляється він. — Можете назвати своє ім’я, будь ласка?　

— Зої Путілло, — каже жінка.　

— Ви знайшли тіло?　

Жінка киває.　

— Карміна жила сама. Я не бачила її кілька днів. Помітила, що вона не підбирала газети. Тож я постукала у двері. Вона не відчинила. Я посмикала двері, вони були незамкнені, тож я увійшла — і побачила її там. — Зої здригається. — Повірити не можу. Вона була новенька в цьому районі, хотіла знайти друзів.　

— Ви дуже добре її знали? — питає Вебб.　

— Не по-справжньому. Лише розмовляли, — каже Зої й додає: — До неї нещодавно вдерлись, і вона зі шкіри пнулася, намагаючись з’ясувати, хто це був.

І тоді Вебб пригадує, що Рейлі Шарп зізнався у проникненні до цього будинку. Він пам’ятає адресу — Фінч-стріт, тридцять два.　

— Правду кажучи, вона завдавала незручностей, розповідаючи людям, що до них могли вдертися без їхнього відома, — розповідає далі Зої. — Змушувала всіх непокоїтись. — Вона хитає головою, явно знервована. — Це жахливо, те, що з нею сталося. Раніше тут ніколи такого не бувало.　

— Ви бачили, щоб хтось заходив до неї додому чи виходив за останні кілька днів?　

Зої дивиться на детектива з раптовим переляком, наче щось тільки-но спало їй на думку. Стурбовано каже:　

— Власне, зараз, коли ви про це спитали, я згадала, що декого бачила.　

Ґленда здригається й підіймає очі, коли детективи Вебб і Мун знову входять до кімнати для допитів, їх довго не було, а її залишили тут маринуватись у страху й хвилюванні.　

Вебб зачитує їй права.　

— Мені не потрібен адвокат, — налякано каже Ґленда.　

— Ви впевнені? — питає Вебб.　

— Я нічого не знала про ті ключі.　

— Дуже добре, — рівно говорить Вебб. А тоді додає: — Убили Карміну Торрес.　

Вона відчуває, як кров відливає від голови. Боїться, що зараз зомліє. Хапається за край столу.　

Вебб нахиляється ближче.　

— Ми гадаємо, що це ви її вбили.　

Ґленда блідне. Хитає головою.　

— Я її не вбивала.　

— Вас бачили, — прямо каже Вебб. — Карміна Торрес з’ясувала, що ви зробили — вбили Аманду Пірс.　

Довгу мить він дивиться на неї, просто їй в очі. Нарешті Ґленда відводить погляд.　

Відчуває, що розпадається на шматки. Виходу немає. Ще одна помилка, за яку вона дорого заплатить. Не треба було вбивати Карміну, це пронирливе стерво. Мабуть, вона була не при тямі, засліплена страхом. Діяла на інстинктах. Не продумала все заздалегідь.　

Нарешті Ґленда підіймає голову, дивиться на детективів і насилу вимовляє:　

— Так, я її вбила. Боялася, що вона про все довідалась. — Вона відводить очі й зізнається: — Я вбила Аманду Пірс. Вона крутила роман з моїм чоловіком.　

Вебб і Мун виходять з кімнати для допитів і тихо радяться в коридорі.　

— Що скажеш? — цікавиться Вебб.　

— Ти не віриш їй? — питає Мун.　

— Я вірю, що вона вбила Карміну Торрес. Але, гадаю, збрехала, коли сказала, що вбила й Аманду Пірс. У цей момент у неї очі забігали. Змінилася мова тіла. Вона когось захищає.　

— Свого чоловіка?　

— Не думаю, що вона зізналася б у вбивстві, щоб захистити чоловіка, а ти?