Хтось знайомий

Розділ тридцять дев’ятий

Мене так сильно тіпає, що це видно всім. Відчуваю нудоту, та не лише від випитого.　

Детективи ведуть мене до кімнати з камерою, націленою на мене з кутка стелі. Я знаю, що батьки обоє десь тут, в інших кімнатах, схожих на цю. Жінка-детектив приносить бляшанку мінералки. Вони представляються як детектив Вебб і детектив Мун. Інша присутня жінка — адвокат.　

Детектив Вебб пояснює процедуру, але я майже нічого не можу второпати. Він вмикає диктофон. Каже:　

— Адаме, твоя мати зізналася в тому, що вбила Аманду Пірс.　

Я дивлюся на нього, не в змозі говорити, хитаю головою. Борюся з позивом до блювоти, ковтаю жовч. Мати наказала нізащо не зізнаватися в тому, що я скоїв. Та не говорила, що візьме все на себе. Хотів би я, щоб зараз вона була тут, зі мною, і порадила, що робити. Облизую пересохлі губи.　

— Вона розповіла нам, що поїхала до хатини й забила Аманду на смерть молотком, а тіло скинула в озеро.　

Я починаю плакати. Незабаром усе ж вимовляю:　

— Ні. Це я вбив Аманду Пірс.　

Таке полегшення сказати це вголос. Воно, наче монстр, засіло в мене в голові й криком кричало, намагаючись звільнитися. Знаю, мати боялася, що я нап’юся й просто вибовкаю все де-небудь. Я теж цього боявся. Що ж, більше їй немає про що непокоїтись.　

Детективи знову дивляться на мене й чекають. Я мушу розповісти їм усе.　

— Мій тато спав з Амандою Пірс.　

— Звідки ти взнав? — питає Вебб.　

— Він тримає всі свої логіни й паролі в блокноті, глибоко в столі. Я заліз у комп’ютер і знайшов його приватну електронну пошту. Він приховав її. Він завжди видаляє історію браузера, тому його пошта не світиться. Я бачив ті листи. Знав, що він з кимось зустрічається, але не знав з ким, бо вони використовували вигадані імена в імейлах. Вона була вагітна. Я гадав, тато покине маму й заведе собі іншу сім’ю, з нею. Мама нічого про це не знала.　

Я глитаю й зупиняюся. Питаю себе, наскільки інакше могло все скластися, якби я розповів матері те, що знав, замість того, щоб їхати до тієї хати.　

— Що сталось, Адаме? — м’яко питає жінка-детектив, Мун.　

Я продовжую белькотіти свою історію.　

— Я знав, що він мав зустрітися з нею того вечора в літній хатинці Шарпів. Підслухав, як він говорив з нею телефоном. Хотів подивитися, хто вона, ось і все. Я не збирався її вбивати.　

Це правда, і я дивлюся на всіх трьох — чи вірять вони мені, та не можу знати, що в них на думці.　

— Я взяв мамине авто. Я ще не маю водійських прав, але навчався їздити на її машині й не раз бував у тій хаті з батьками, тож дорогу знаю. Тато казав нам, що ввечері повернеться близько дев’ятої. Я хотів приїхати туди, коли тато піде, дізнатися, хто вона, і сказати їй, щоб ішла до біса. Сказати, що розповім про неї матері.　

На мить замовкаю, набираючись сміливості для наступної частини.　

— О котрій це було, Адаме? — цікавиться Вебб.　

— За чверть на дев’яту, здається. Може, о дев’ятій. Я не зовсім упевнений. — Я глибоко вдихаю. — Я залишив машину на дорозі, пішов до хати й зазирнув у переднє вікно. Я впізнав її. Я знав, хто вона така. Бачив її в нашому районі. Тоді я думав піти. Краще б пішов. Але — замість того відчинив двері. Вона стояла в глибині кухні й дивилася крізь вікна на озеро. Крутнулася… — На мить заплющую очі, пригадуючи. Мене знову тіпає. Мої очі різко розплющуються. — Вона всміхалася, мабуть, очікуючи мого батька. Але побачила, що це я. Не думаю, що вона взагалі знала, хто я. На кухонній поверхні лежав молоток. Я помітив його й узяв, навіть не думаючи. Я був такий розлючений — на неї, на батька. Мене просто накрило. Цим… гнівом. Я просто… кинувся на неї й ударив по голові молотком.　

Я замовкаю, і всі вони дивляться на мене, наче не можуть очей відвести. Відчуваю, як сльози збігають по обличчю, та мені байдуже, і я продовжую говорити крізь схлипи.　

— Я просто бив і бив її та навіть не переймався, що вбиваю її…　

— Скільки разів ти її вдарив? — за мить питає детектив Вебб.　

— Не пам’ятаю. — Витираю шмарклі рукавом. — Я просто гамселив її, доки вона не вмерла.　

Знову замовкаю. Не маю сил розповісти їм решту. Я хочу додому й спати.　

Але знаю, що не зможу піти додому. Здається, мовчання затягується надовго.　

— Що ти зробив потім, Адаме? — запитує детектив Мун.　

Я з жахом поглядаю на неї.　

— Якийсь час я сидів там на підлозі. Коли шок минув, я не міг повірити в те, що зробив. Я був весь у крові. Не знав, що робити. — Я глитаю. — Тож зателефонував матері.　

Детектив Мун співчутливо всміхається мені. Я вирішую звертатися лише до неї. Вона начебто добра, а я такий наляканий, але маю продовжувати. Решту розповіді дивлюся їй в очі й більше ні на кого.　

— Я розповів мамі, що зробив. Попросив допомогти. — Я знову починаю схлипувати. — Вона під’їхала до хати на батьковій машині. Коли вона дісталася туди й побачила мене, я гадав, що вона обніме мене, пообіцяє, що все буде добре, і зателефонує 911. Але вона цього не зробила.　

Я вже так сильно плачу, що мушу зупинитися на хвилину. Незабаром продовжую:　

— Вона не стала обіймати мене, але сказала: «Я люблю тебе, Адаме, хай там що. Я допоможу тобі, але ти маєш робити так, як я кажу». На ній були рукавички, і мені вона теж подала рукавички. Дала великий чорний сміттєвий пакет і сказала натягнути на себе через голову, щоб жодні часточки не потрапили мені на тіло, а потім наказала взяти Аманду й покласти до багажника її машини. Принесла мені змінний одяг і багато пластикових пакетів. Коли я переніс Аманду до машини, мати сказала піти до озера, скинути з себе весь одяг, покласти до пакета і скупатися в озері. Вода була крижана.　

Я вже говорю монотонним голосом:　

— Я одягнув речі, які вона дала. Мати віддраїла весь будинок, доки той не став таким, як раніше. Доки вона прибирала, я вийшов на веслах на озеро. Було дуже темно. Посеред озера я викинув молоток, набив пакет з моїм одягом важким камінням, міцно зав’язав його й викинув в іншій частині озера, як вона казала. Коли все було прибрано, мама сіла до машини Аманди й повела її, а я їхав слідом на її машині. На повороті вона зупинилася. На той час було дуже пізно, по опівночі. Я залишив її машину трохи подалі, а тоді підійшов до мами. Вона опустила всі вікна, і ми вдвох зіштовхнули машину у воду. Вона одразу потонула. Мама сказала мені, що ніхто ніколи її не знайде. Що, доки я не зірвуся й не бовкну зайвого, ніхто ні про що не дізнається. А потім ми поїхали назад до хати, щоб усе перевірити й забрати татову автівку. Відтак поїхали додому. Я вів її машину, а вона їхала слідом за мною на татовій. Коли ми повернулися додому, тато вже ліг спати. Бо мама сказала йому, що йде до своєї подруги Діани, а я на вечірці. Він начебто не засумнівався в цьому, але насправді я не знаю. Не знаю, чи помітив він, що тієї ночі обох машин не було. Знаю лише, що наступного дня він, мабуть, повернувся до тієї хати, як і планував. Я весь день просидів у себе в кімнаті, хворий і наляканий. Він приїхав додому й поводився так, ніби все гаразд, але я бачив, що він напружений. Ми всі поводилися так, ніби все гаразд. Але я вбив її, і моя мама знала, і, думаю… думаю, тато міг здогадатися.　

Я дивлюся на Мун і кажу:　

— Мама її не вбивала. Лише допомогла прибрати за мною безлад. Це була моя провина. І тієї — Аманди. Мої батьки були цілком щасливі, доки не з’явилась вона.　

— Твоя мати — співучасниця вбивства, — говорить детектив Вебб.　

— Ні, — заперечую я. — Вона ніяк до цього не причетна.　

Геть виснажений, я обм’якаю на стільці. Дивлюся на Мун. Надто боюся поглянути на Вебба або на адвокатесу.　

— Що зі мною буде? — питаю я.　

Мун насуплено дивиться на мене, але в її насупленості — сувора доброта, а в очах сум.　

— Я не знаю, — вона поглядає на мою адвокатесу. — Але тобі лише шістнадцять. Усе владнається.　

Вебб відкидається на стільці й мовчки дивиться, як Мун утішає Адама, і на адвокатесу поряд із ним.　

— Ти знаєш Карміну Торрес? — питає він.　

Обличчя Адама розпухло й пішло плямами. Здається, це запитання його дивує. Вебб упевнений: хлопець гадки не мав, що його мати її вбила.　

Він шмигає носом.　

— Так, я знаю, хто це.　

— Звідки ти її знаєш? — цікавиться Мун.　

— Вона приходила до нас, говорила про проникнення до будинків. І я бачив її поблизу.　

— Вона мертва, — прямо каже Вебб.　

Здається, Адам спантеличений.　

— Я бачив поліцію у неї в домі…　

— Її вбили.　

Адам поглядає на свою адвокатесу, явно розгублений.　

Вебб мусить розповісти йому.　

— Твоя мати вбила її. Щоб захистити тебе.　

Ґленда підіймає очі, коли відчиняються двері й до кімнати знову входять Вебб і Мун. Вона, мабуть, годинами тут стирчить. їй викликали адвоката, який тепер сидить біля неї.　

Детективи влаштовуються напроти, і з того, як вони поводяться, Ґленда розуміє, що щось змінилося. Вона збирається з силами перед тим, що буде далі. Вебб не поспішає розповідати їй.　

— Адам зізнався.　

Вона намагається зберігати спокій на випадок, якщо це спроба обдурити її, але він розповідає детально, у подробицях, які міг розкрити лише Адам. Ґленда починає мовчки плакати. Сльози котяться по її щоках, а вона дивиться у стіл перед собою. Нарешті, приїхавши тієї ночі до хатини Шарпів, вона зрозуміла причину пияцтва Адама — він почав пити, бо дізнався про свого батька й Аманду.　

— Він неповнолітній, — каже Вебб. — Убивство Аманди було імпульсивним, незумисним. На той час, коли йому виповниться вісімнадцять, він уже вийде на волю.　

Вона дивиться на нього, відчуваючи боязку надію.　

— Але ви пробудете у в’язниці набагато довше.　

Її тіло обм’якає. Тепер Ґленда не знає, як протистояти цьому, як витримати й не зламатися. Як вона взагалі могла вважати, що Адам із цим упорається? Авжеж, він зізнався. Вона згадує жахливий тягар таємниці, приховування скоєного від чоловіка й своє повільне усвідомлення, що він міг уже здогадатися. Свій страх, що Адам нап’ється й розповість кому-небудь, що вони зробили. Своє осяяння, що вона скоїла жахливу помилку.　

Ґленда в розпачі дивиться на детектива.　

— Я лише хотіла захистити свого сина.　

— Було б краще для всіх, — каже Вебб, — якби ви просто зателефонували 911.