Хтось знайомий

Розділ шістнадцятий

У четвер уранці Карміна затримується на подвір’ї, побачивши Зої, яка виходить з дому й прямує до машини.　

— Агов, Зої! — кличе Карміна й рушає до під’їзної дороги сусідки.　

— Привіт, Карміно! — гукає Зої. — Як ви?　

— Добре, — вона дістається цілі. — Чули ще що-небудь про ту вбиту жінку?　

Зої хитає головою.　

— Це надто жахливо, коли вбивають того, хто мешкав так близько. — Її обличчя серйозне. — Упевнена, поліція дізнається, хто це зробив, — додає вона. І зупиняється, тримаючись рукою за двері автівки. — Пощастило знайти того, хто вдерся до вашого будинку?　

— Гадаю, що так, — каже Карміна. — Ви знаєте Шарпів? Зі Сперроу-стріт? У них ще є син-підліток, еге ж?　

— Так, Рейлі. — Зої супиться й примружується, збагнувши сенс її слів. — Ви ж не думаєте, що це він?　

— Чому ні?　

— Ну а звідки такі думки? Він син Олівії й Пола. Він ніколи не зробить нічого подібного. Я знаю Олівію. Вона в моєму книжковому клубі.　

Карміна мовчки дивиться на Зої.　

— Чому ви гадаєте, що це він? — нарешті питає Зої.　

— Я ходила до них учора по обіді, — говорить Карміна. — З її реакції я могла би присягтися — Олівія знала, про що саме йдеться. Вона дуже нервувалася й почувалася винною. Закладаюся на сотню доларів, що це вона написала листа.　

— Я так не думаю, — наїжачується Зої. І робить паузу. — Ми обговорювали це в книжковому клубі, і я нічого не помітила.　

— Може, ви поговорили б з нею? — пропонує Карміна.　

— Що ви маєте на увазі?　

— З’ясували б, чи це був її син і чи вона написала листа.　

— Я не збираюся питати її про це!　

— Гаразд, — каже Карміна, відвертаючись.　

— Стривайте! — гукає Зої. — Що ви збираєтеся робити?　

— Поки що не знаю. — Карміна прямує назад додому.　

Вебб і Мун стоять на ґанку Бекі Гарріс і дзвонять у двері. Обоє відчувають: вона щось замовчує, знає більше, ніж каже.　

Її машина стоїть на під’їзді. Небо затягнуте хмарами й погрожує дощем. Вебб знову тисне на дзвінок, нетерпляче поглядаючи на Мун.　

Нарешті двері відчиняються. На вигляд здається, що Бекі майже не спала. Її волосся стягнуте у хвіст, як ніби вона не хотіла з ним возитися. На ній спортивні штани й безформний светр.　

— Чого вам треба? — питає вона.　

— Можна увійти? — чемно цікавиться Вебб.　

— Навіщо?　

— Ми маємо ще кілька запитань.　

Вона зітхає й неохоче пускає детективів.　

Вебб дивується зміні її настрою. Напередодні вона була заплакана й страшенно боялася викриття, а сьогодні здається стриманою.　

Бекі мала довгу, імовірно, безсонну ніч, щоб усе обміркувати. Можливо, усвідомлює, що її нечесність неодмінно вийде назовні. Вона веде їх до вітальні. Не запрошує сісти й нічого не пропонує — очевидно, що не хоче їх тут бачити. Вебб не може їй дорікати. Вона спала з сусідом, тепер — головним підозрюваним у справі про вбивство.　

Двоє детективів сідають на диван; Бекі нарешті падає в крісло, під кутом розвернене до них.　

— Ми усвідомлюємо, що для вас це нелегко, — починає Вебб.　

Бекі неспокійно дивиться на нього, поглядає на Мун, ніби в пошуку підтримки, а тоді знову на нього.　

— Але, гадаємо, є ще дещо, що ви можете нам розповісти.　

— Я вже все вам розповіла, — каже Бекі. — Я нічого не знаю про вбивство Аманди. — Вона совається в кріслі. — Я говорила вам, я не вірю, що це зробив він. Це мав скоїти хтось інший.　

— Просто ми відчуваємо, що ви щось від нас приховуєте, Бекі, — промовляє Вебб. — Є щось, чого ви нам не кажете.　

Вона сидить з кам’яним, майже сердитим обличчям, але її руки сіпаються на колінах. Він помічає, що шкіра навколо нігтів у неї зідрана.　

— Я говорила з ним учора через паркан, — нарешті зізнається вона.　

Вебб терпляче чекає. Бекі дивиться на свої коліна.　

— Роберт був на вулиці, на задньому подвір'ї. Я побачила його й відчинила двері. Він мене покликав.　

На мить здається, що вона замислилась, ніби вирішуючи, що сказати. Вебб уже не розраховує почути з вуст Бекі правду, лише якусь скориговану її версію.　

— Спитав, чи вважаю я, що він убив Аманду. Я відповіла, що, звісно, ні. Він сказав мені, що не вбивав її, а я запевнила, що вірю йому. Сказала, що вам відомо про нас. Що я непокоюся через мої відбитки в його спальні й що коли мій чоловік дізнається, це може зруйнувати наш шлюб, знищити нашу родину.　

Її очі починають наповнюватися сльозами. Бекі руками затуляє собі рота. Вебб ловить себе на тому, що витріщається на її обдерті кутикули.　

— Він казав ще щось? — допитується детектив, коли вона якийсь час мовчить.　

Бекі хитає головою.　

— Нічого, що я пам’ятала б. — Вона шмигає носом. — Сьогодні мій чоловік повертається додому. Це все стане відомо, так?　

— Правді властиво виходити назовні, — каже Вебб.　

Вона з гіркотою дивиться на нього.　

— Тоді, якщо це станеться, сподіваюся, назовні вийде все. Сподіваюся, ви знайдете справжнього вбивцю й дасте Роберту спокій. Бо я не вірю, що це зробив він.　

Бекі робить паузу, ніби опановуючи себе. Щось у її обличчі змінюється, наче вона приймає якесь рішення.

— Я маю розповісти вам ще дещо.　

Вебб нахиляється вперед, впершись ліктями в коліна, і пильно глядить на неї.　

— Що саме?　

— Я знаю, що Аманда де з ким зустрічалася.　

— Звідки ви це знаєте? — питає Вебб, відчуваючи приплив хвилювання.　

— Я бачила їх разом і зрозуміла. Не хотіла розповідати вам, бо я його знаю й переконана, що він теж не міг убити Аманду. І знаю, що ви просто вчепитесь у нього, як у Роберта, коли її, напевно, убив десь якийсь ненормальний, а не її чоловік і не той, з ким вона зустрічалася, хто, може, і невірний, але мухи не скривдить.　

— Бекі, з ким ви бачили Аманду?　

Вона глибоко, з жалем зітхає.　

— Це був Пол Шарп. Його дружина Олівія — моя подруга. Вони мешкають далі вулицею, — нарешті видає вона, — у будинку номер вісімнадцять.　

— Розкажіть нам, що ви бачили, Бекі, — наполягає детектив Вебб.　

Бекі зле від того, що вона зараз зробить, та вона відчуває, що не має вибору. Як кажуть детективи, правда зрештою вийде назовні. Вона скаже правду зараз, не більше й не менше.　

— Я бачила Пола з Амандою незадовго до її зникнення. Ішов дощ, і вони сиділи в машині Аманди. Була дев’ята вечора, я виходила з кінотеатру в центрі міста. Вони були на стоянці. Там напроти є бар. Я подумала, може, вони ходили до того бару разом.　

— І…　

Бекі замислюється, намагаючись пригадати кожну деталь.　

— Вони були на передніх сидіннях, Аманда за кермом. На стоянці горіли ліхтарі, тож я бачила їх дуже чітко. Я була така приголомшена, що застигла на місці. Хвилину дивилась, але вони були такі зайняті одне одним, що не помітили мене.　

— Ви абсолютно впевнені, що це були вони?　

— Упевнена. Спочатку їхні обличчя були дуже близько одне до одного. Я подумала, що вони цілувалися. Але потім, за хвилину, здалося, що вони сваряться.　

— Продовжуйте.　

— Пол щось говорив, наче сердився, але Аманда розсміялася й відсторонилася, і тоді він схопив її за руку.　

— То ви гадаєте, що вони зустрічалися? — питає Вебб.　

Бекі киває.　

— Принаймні, було схоже на те. Вони здавалися… близькими. Чого б ще їм сидіти там разом? — Вона дивиться на свої коліна. — Мені стало старшенно шкода Олівію. Вона моя добра подруга. Аманда завжди здавалася мені вертихвісткою, та я ніколи не гадала, що Пол зрадить Олівію.　

— Ви могли б точніше назвати дату?　

На мить Бекі заплющує очі, намагаючись пригадати. Нарешті розплющує їх і каже:　

— Це було в середу — певно, двадцятого вересня. — Вона дивиться, як Мун записує.　

— Ви ще колись бачили їх разом?　

Бекі хитає головою.　

— Ні.　

— Чому не розповіли нам раніше? — цікавиться детектив Вебб.　

— Пробачте, — ніяковіє вона. — Але не думаю, що Пол здатен завдати комусь шкоди. АОлівія — моя подруга. Прикро чинити так із нею.　

— Ви колись розповідали про це Роберту Пірсу?　

— Ні, точно ні.　

— Упевнені? — не відстає Вебб.　

— Так, упевнена.　

— Ви часом не знаєте, де працює Пол Шарп? — питає Мун.　

— Знаю. У «Феншоу Фармасьютікалз» — тій самій компанії, де й мій чоловік. У центрі міста, на Вотер-стріт. — Вона дивиться, як Мун записує й це.　

— Є ще щось, про що ви мовчите? — допитується Вебб.　

Бекі чує сарказм у його голосі. Вона дивиться йому в очі й промовляє:　

— Ні, це все.　

— Треба поговорити з Шарпом, — каже Вебб напарниці, стоячи над капотом машини.　

Мун киває.　

Він дивиться на годинник.　

— їдьмо.　

Поїздка назад до ділового центру Ейлесфорда забирає небагато часу — лише десять хвилин. Тут, у центрі, розташоване ціле містечко з новими будівлями, які виділяються на тлі старих. «Феншоу Фармасьюті-калз» — цегляна споруда неподалік від Ейлесфордського мосту.　

Вебб і Мун заходять до будівлі, і їм кажуть, що кабінет Шарпа — на п’ятому поверсі. Там їх вітає секретарка, чиї ідеальні брови злегка підіймаються, коли вони показують жетони.　

— Ми б хотіли поговорити з Полом Шарпом, — каже Вебб.　

— Я покличу його до вас, — відповідає вона.　

Якийсь час Вебб розсіяно роздивляється дорогий прісний декор і думає про Аманду Пірс. Чекають вони недовго. До приймальні виходить чоловік у темно-синьому костюмі. Він високий, гарної статури, з коротким, пересипаним сивиною волоссям, років під п’ятдесят. Тримає себе в тонусі й рухається до них з легкістю людини, яка залишається у формі. Косує на них двох. Він явно занепокоєний, думає Вебб. Детектив демонструє свій жетон, представляє себе й Мун та каже:　

— Ми можемо десь поговорити наодинці?　

— Авжеж, зараз знайду конференц-залу.　

Шарп спирається на велику реєстраційну стійку й говорить із секретаркою.　

— Можете взяти конференц-залу номер три, вона незайнята, — чемно відповідає та.　

— Ходімо зі мною, — запрошує Шарп, і вони йдуть коридором, устеленим килимом, до конференц-зали зі скляними стінами. Ступають усередину.　

Тут є довгий стіл і стільці, вікна виходять на ріку та міст. Вода сьогодні темна й неспокійна. Почався дощ, і ллє як з відра. Шарп зачиняє за ними двері й обертається до детективів.　

— Чим можу вам допомогти? — питає він, жестом пропонуючи їм сісти.　

— Ми розслідуємо вбивство Аманди Пірс, — каже Вебб.　

Шарп киває зі старанно безпристрасним обличчям.　

— Так, я чув про це, звісно. Вона мешкала на нашій вулиці й періодично працювала тут. Жахлива історія. — Він з жалем хитає головою, насупившись. — Чим можу допомогти?　

— Ви знали Аманду Пірс?　

Він знову повільно хитає головою.　

— Ні. Тобто, — швидко виправляється Шарп, — вона іноді підробляла тут, але це велика компанія. Вона ніколи не працювала безпосередньо на мене. Я знав її в обличчя, але не думаю, що колись говорив з нею.　

— Он як, — каже Вебб і чекає.　

Шарп злегка червоніє, явно вагаючись.　

— Ви впевнені, що ніколи не говорили з нею? — уточнює Вебб.　

Шарп дивиться в стіл з таким виразом, ніби зосереджується, намагаючись щось пригадати. Нарешті зізнається:　

— Гадаю, я, так би мовити, зустрічався з нею одного разу, якщо вже ви про це згадали. Кумендно, я й забув. — Він підіймає очі на детективів. — Одного вечора я пішов випити після роботи з кількома друзями, і… Гадаю, Аманда могла приєднатися до нас, але я з нею не говорив. Вона була не біля мене, і, знаєте, було гамірно.　

Вебб киває.　

— Коли це було?　

Шарп опускає очі й знову робить зосереджене обличчя. Вебба цим не проведеш. Але він чекає, що вигадає Шарп.　

— Незадовго до того, як вона зникла. Не пам’ятаю, коли саме.　

— Не можете пригадати конкретніше? Хоч вона й зникла невдовзі після того?　

В очах Шарпа промайнув легкий спалах гніву.　

— Дату не пам’ятаю. Тоді це не здавалося чимось значним. Але це було незадовго до того, як я почув про її зникнення.　

— У якому барі це було?　

— «Роугз», на Мілл-стріт. Ми іноді ходимо туди випити після роботи — нечасто.　

— Хто це — ми? — питає Вебб.　

— Ну, по-різному. Компанія змінюється з тижня на тиждень. Просто люди з офісу — ну, знаєте, хто має бажання.　

— Можете пригадати, хто був там того вечора, коли вона приєдналася до вас за випивкою?　

І знову Шарп робить те саме — на мить опускає очі, супить брови. Поганий актор і невмілий брехун.　

— Даруйте, я не дуже впевнений. Хіба що я, Голлі Джейкобс, Маніт Прашад, Браян Декаррі, Ларрі Гарріс, Майк Рейллі. Це найкраще, на що я здатний.　

Мун зосереджено записує імена.　

— І чому приєдналася до вас? Вона когось знала?　

Він знову хитає головою.　

— Знаєте, я не впевнений. Мабуть, того дня вона працювала в нас і трапилася поряд.　

Вебб киває. А потім нахиляється трохи ближче до Пола Шарпа й пронизує його очима.　

— Знаєте, мені важко вам вірити.　

— Що? — Ось тепер він занепокоєний. — Чому?　

— Чому? — повторює Вебб. — Бо ми маємо свідка, який бачив, як ви вели розмову — близьку розмову — з Амандою. Лише ви удвох, на передньому сидінні її автівки в центрі міста близько дев’ятої вечора. Незадовго до її зникнення. У середу, двадцятого вересня, якщо бути точними.　

Шарп блідне. Його фасад незворушності починає осипатися. Він глитає.　

— Це не те, чим здається.　

— А чим це здається?　

— У мене не було стосунків з Амандою, якщо ви про це думаєте. — Він довго видихає, трохи обм’якає у своєму кріслі. — Я не хотів нічого казати. Може, і варто було… — Шарп проводить рукою по обличчю, і раптом здається, наче з нього спадає маска. — Послухайте, я не знав Аманду по-справжньому. Я говорив з нею лише тоді, в машині. Щоб застерегти. У неї був роман з одним нашим працівником, з мого відділу. Я радив їй триматися від нього подалі. Гадав, через неї будуть проблеми. Не хотів бачити, як руйнується його життя. Може, мене це не обходило. Зараз я шкодую про цей вчинок. Не варто було лізти в чужі справи. — Він додає: — Того вечора, коли ми випивали в барі, — тоді я й говорив з Амандою в її машині. Але дати не пам’ятаю.　

Вебб відкидається на стільці й роздивляється чоловіка перед ним.　

— Тож самі ви не мали роману з Амандою.　

— Боже, ні.　

Ім’я Шарпа в журналі її дзвінків не зустрічалося.　

— Ви маєте незареєстрований телефон? — питає Мун.　

— Ні.　

— Де ви були на вихідних, починаючи з вечора п’ятниці, двадцять дев’ятого вересня, і до наступного ранку? — тисне далі Вебб.　

Шарп обурено дивиться на нього.　

— Ви ж не думаєте серйозно, що я якось пов’язаний з Амандою Пірс — з тим, що з нею сталося, — каже він з тривогою у своїх сіро-блакитних очах.　

— Вас бачили, коли ви сварилися з нею незадовго до її зникнення, — говорить Вебб. — Ми просто викреслюємо можливості. Якщо пригадаєте, де були на тих вихідних, усе буде гаразд.　

— Добре. — Шарп киває. Здається, він розмірковує. — Єдине, що добре пригадую, це що в неділю ми запросили на пізній сніданок батьків Олівії. Вони залишилися до середини дня. Я допоміг дружині приготувати їжу й прибрати опісля. В усьому іншому це були звичайні вихідні, я так гадаю. Зазвичай вечори п’ятниці й суботи ми проводимо вдома. Дивимося що-небудь на «Нетфліксі». Певно, це ми й робили.　

— Гаразд, — промовляє Вебб. — Розкажіть нам про роман, який був в Аманди.　

Шарп неохоче зітхає, але починає говорити.

— Про Аманду завжди пліткували. Вона була розкішна жінка. Може, трохи кокетлива. Подейкували, що вона зраджувала чоловіка, іноді плуталася з хлопцями з роботи. Принаймні, таке розповідали — секс у ліфті, щось подібне. Здебільшого це були, мабуть, байки, але певну репутацію вона заробила. Поспитайте.　

— Неодмінно, — запевняє його Вебб.　

— Коли вона зникла, я гадав, що вона пішла від чоловіка. Ніяких особливих ридань із цього приводу не було, хоча чоловік, очевидно, повідомив про її зникнення. Я думав, мабуть, утекла з кимось іншим. — Шарп вагається й додає: — Як я казав, про неї багато пліткують. Я не знав, правда це чи ні, але потім побачив на власні очі. — Він робить паузу.　

— Хто цей ваш колега, з яким, на вашу думку, у неї був роман? — питає Вебб.　

Шарп важко зітхає.　

— Він би її не скривдив, якщо ви про це думаєте.　

— Ім’я?　

Шарп неохоче вимовляє:　

— Ларрі Гарріс. Він мешкає по сусідству з Амандою й Робертом Пірсами.　

Вебб поглядає на Мун і бачить, як її очі розширюються.　

Цікава новина, думає Вебб. Його не припиняє дивувати те, що вони відкривають у ході кримінальних розслідувань, — таємниці, які приховують люди. Або намагаються приховати.　

— Краще розкажіть нам, що саме бачили.