Хтось знайомий

Розділ двадцятий

Увечері в п’ятницю Бекі неспокійно блукає будинком, чекаючи на повернення Ларрі з роботи. Зважаючи, як усе склалося вчора, він може бути не в гуморі, коли прийде додому. Він попереджав, що, можливо, спізниться, — завжди має багато надолужувати після відрядження.　

Вночі вона спала в гостьовій кімнаті. Бекі не знає, як вони удвох переживуть це. Можливо, ніяк. Можливо, їхньому шлюбу кінець і лишається знайти спосіб сказати про це дітям та визначитися з розділом майна. Попри стійкі заперечення перед Олівією, вона багато часу проводить у сумнівах: чи можливо, що твердження Ларрі, буцімто між ним й Амандою не було нічого суттєвого, — правда.　

День видався довгий — увесь тиждень був довгий, відколи знайшли тіло Аманди Пірс, — і Вебб це відчуває. Очі пече, кінцівки втомлені. Він розчарований відсутністю просування у справі. Однак картина починає вимальовуватись. Закінчивши з Полом Шарпом, вони поговорили з іншими людьми з «Феншоу Фарма-сьютікалз» і склали чіткіше уявлення про те, ким була Аманда Пірс. Вебб питав себе, наскільки чутки про неї правдиві. Але ж Ларрі Гарріс визнав інцидент у його кабінеті. Тож принаймні деякі з них були правдою.

І зараз Мун везе їх назад з курортного готелю «Дірфілдз», де Гарріс відвідував конференцію на вихідних, коли було вбито Аманду Пірс. Вебб дивиться у вікно на вечірній краєвид, обмірковуючи те, що вони дізналися.　

Ларрі Гарріс точно був на конференції з вечора п’ятниці до середини неділі. Багато людей серед персоналу готелю це підтвердили. Він заселився у п’ятницю о третій дня. Але після того — провал. Бармени й офіціанти пам’ятали його, але жоден не пригадував напевне, чи бачив Гарріса на бенкеті до дев’ятої вечора. Усі погодилися, що він одним з останніх покинув захід і рушив до себе в номер близько одинадцятої. Не було вечері як такої, де хтось міг його запам’ятати, — лише випивка й товчія в бальній залі. Гарріс міг прийти на бенкет із запізненням, і це давало йому кілька годин, щоб зустріти — і, можливо, убити — Аманду Пірс. А найпаскудніше те, що її машину затопили в озері неподалік від готелю.　

Події решти вихідних начебто вдалося відновити. Гарріс реєструвався на різні засідання, і його бачили там упродовж двох днів. Але ж є цей дражливий інтервал у п’ятницю.　

Вебб указує пальцем:　

— Поверни тут.　

Мун звертає з автостради й виїжджає на гравійну дорогу. Уже майже темно. День був похмурий, сирий, але в машині тепло й затишно.　

Детективи повертаються на місце, де було знайдене тіло Аманди. Вебб планував це, відколи вони поїхали з готелю. Мун веде машину трохи зашвидко для гравійної дороги.　

— Сповільнися. Швидкість можемо вирахувати пізніше, — каже їй Вебб.　

Вона відпускає педаль газу.　

Дорога темна й в’юнка. Фари автівки вихоплюють повороти на шляху; обабіч височать дерева. Деякі вже майже безлисті — погода змінилась, і здається, що минуло більше, ніж кілька днів, відколи затоплене авто підняли з холодного озера.　

— Ти впевнений, що зможеш упізнати те місце в пітьмі? — питає Мун, їдучи повільніше. — Я от не впевнена. Я міська дівчинка.　

— Сподіваюся, що зможу, — відповідає Вебб, пильно вдивляючись у темний краєвид за лобовим склом. — Здається, ми наближаємось. Пригальмуй.　

Вона скидає швидкість на повороті, а він каже:　

— Ось. Гадаю, це тут. Зупиняй.　

Вебб упізнає поворот на дорозі, схил, що веде до пляжу, край озера. Мун гальмує й зупиняє машину. Глушить мотор. Вебб поглядає на годинник, що блищить у темряві.　

— Двадцять хвилин.　

Мун дивиться на нього, киває.　

— Час мінімальний.　

Мить вони сидять у тиші, а потім виходять з теплої автівки в холод ночі. Вебб стоїть біля дверцят машини, збираючись із думками, пригадує ранок минулого понеділка, коли вони зробили свою моторошну знахідку.　

— Де знаряддя вбивства? — питає себе Вебб.　

Він спускається до краю води й дивиться поверх озера. З-за темних хмар з’являється півмісяць, різкий та яскравий. Вебб намагається уявити, що тут відбувалося. Хто опустив вікна? Хто б це не зробив, він був у рукавичках, адже на віконних кнопках відбитків не знайшли, окрім відбитків самої Аманди. Хто запхав її тіло до багажника, вивів машину на схил і загнав у воду?　

Вебб вважає, що вбивця, цілком імовірно, один з тих, кого вони вже зустрічали. Він обертається до Мун — її очі світяться в пітьмі.　

— Хто б її не вбив, він розраховував, що її авто — і тіло — взагалі ніколи не знайдуть, — промовляє Вебб. Він знову дивиться через темне озеро. — Усі гадали, що вона покинула свого чоловіка. А вирок без тіла ухвалити дуже важко.　

Він знову поглядає на Мун.　

— Певно, хтось зараз нервується. Для когось усе пішло не за планом.　

Незабаром по дев’ятій вечора Бекі чує, як відчиняються двері внизу. Вона нагорі в ліжку. Підіймає голову, прислухаючись. Утомившись чекати на Ларрі, вона повечеряла й пішла з книжкою нагору. І зараз слухає, як він блукає. За кілька хвилин Бекі відкладає книжку, натягує халат і виходить зі спальні.　

Зупиняється нагорі сходів, побачивши, що чоловік стоїть унизу й дивиться на неї. їхні очі зустрічаються, але якусь мить обоє мовчать.　

А тоді вона питає:　

— Де ти був?　

Навряд чи він так надовго затримався в офісі.　

Він не відповідає. Нарешті каже:　

— Нам треба поговорити.　

Бекі повільно спускається сходами.　

Ларрі різко кидає:　

— Мені треба випити.　

Простує до бару у вітальні й наливає собі добрячу порцію бурбону.　

— Можеш мені також налити, — говорить Бекі.　

Підходить до нього, і він подає їй келих. Кожен робить ковток. У її думках вирує все, що він може зараз сказати.　

Бекі питає себе, як мав почуватися Ларрі, коли зникла Аманда — а потім знайшли її тіло. Чи непокоївся він, що поліція дізнається про їхні стосунки? Як вона сама хвилювалася, що вони дізнаються про неї та Роберта?　

Ларрі заспокійливо поглядає на дружину.　

— Я ніяк не причетний до того, що сталося з Амандою. І ти це знаєш.　

— Невже? — питає вона.　

Він відверто приголомшений.　

— Ти ж не можеш серйозно вважати… — Ларрі дивиться на неї, наче не може дібрати слів.　

— Я не знаю, як мені вважати, — холодно каже Бекі. — І якщо я не до кінця тобі вірю, що, по-твоєму, думає поліція?　

І, стоячи перед цим чоловіком, з яким одружена двадцять три роки, вона вперше дозволяє собі по-справжньому замислитись, чи міг Ларрі вбити Аманду Пірс. Від цього її пробирає мороз.　

— Ти ж це не серйозно! — І тут він сміється — коротким удаваним сміхом. — О, я розумію. Ми вже обговорюємо розлучення, так? Відчула, що маєш чим на мене натиснути, і хочеш скористатися цим.　

Вона не думала про це під таким кутом, але зараз, коли він це озвучив, вона бачить можливості. Насправді Бекі не вірить, що Ларрі завдав якоїсь шкоди Аманді. Але якщо він гадає, ніби вона в це вірить, то нехай. Вона покинула кар’єру. Найкращі роки присвятила домогосподарству й вихованню дітей заради цього чоловіка, доки він заробляв на життя. Бекі мусить прийняти те, що буде далі. І не хоче бути ошуканою.　

— Ти кінчене стерво, — кидає він.　

Вона аж підстрибує від його тону. Це так на нього несхоже. А тоді каже м’яким голосом:　

— Я не збираюсь ускладнювати тобі життя, Ларрі, доки ти граєш зі мною чесно.　

— Та невже? — дратується він.　

Підходить ближче й дивиться на неї згори вниз — вона відчуває його подих у себе на обличчі, запах алкоголю.　

— Я ніяк не причетний до її… зникнення.　

Він наче не може цього вимовити. Не може сказати «смерті».　

Вона непохитна.　

— Але ти з нею зустрічався? — питає Бекі. — Скажи мені правду. Це було не лише раз у тебе в кабінеті, еге ж?　

Вона його знає. Знає, що він хотів би більшого. Ларрі здатен бути жадібним.　

Ларрі падає на диван і раптом видається дуже втомленим. Його плечі опадають.　

— Так, — визнає він. — Ми зустрічалися кілька тижнів. Це почалося в липні.　

Він допиває чарку одним довгим ковтком. Вона відчуває, як усе її тіло холоне.　

— Де?　

— Ми їздили до готелю на трасі за межами Ейлесфорда.　

Бекі дивиться на чоловіка, не вірячи власним вухам. Її розпирає від гніву.　

— Ти ідіот, — шепоче вона. — Поліція дізнається.　

— Ні, не дізнається, — вперто каже він, зиркає на дружину, а тоді знову відводить очі, зустрівши недовіру та лють.　

— Авжеж, дізнається! Вони обійдуть усі готелі й мотелі з фотографіями вас двох й опитають персонал!　

«Як він може думати, що вони не дізнаються?»

Від страху їй робиться зле, і це змушує усвідомити, що їй не байдуже. Людей постійно заарештовують за те, чого вони не скоювали. Бекі настільки не байдуже, що вона не хоче бачити свого чоловіка втягнутим у розслідування вбивства. Вона не може дозволити, щоб це сталося з нею й дітьми. Вона дивилася «Сходовий майданчик» на «Нетфліксі» — бачила, як це вплинуло на ту родину. З її родиною цього не станеться. Бекі міркує швидко.　

— Можливо, варто було розповісти поліції, коли вони приходили. Буде гірше, коли вони дізнаються і не від тебе.

— Я боявся їм розповідати! Я не міг думати. Це все було таким шоком. — Ларрі робить глибокий вдих. — Може, вони й не дізнаються, — каже він. Підіймає на неї очі, заражений її тривогою. — Я ніяк не причетний до того, що з нею сталося. Не думав, що наші невимушені зустрічі щось означають. Гадав, вона покинула чоловіка.　

— Байдуже, — кидає Бекі, змушуючи себе заспокоїтись. Видно, що Ларрі починає втрачати самовладання, — вона має залишатися спокійною. їй треба подумати.　

— Ти не міг цього зробити — у тебе надійне алібі. — Бекі сідає на диван поряд із чоловіком. — Ти їздив на конференцію.　

Коли тут були детективи, їй на мить стало зле — вона усвідомила, що конференція, яку відвідував Ларрі, проходила неподалік від місця, де знайшли тіло Аманди. Але він сказав детективам, що від самої п’ятниці залишався в готелі, і її це обнадіяло. Звісно, там були люди, які це підтвердять. Але зараз Бекі бачить, як його обличчя набуває страшенно блідого кольору, і відчуває, як щось обривається в животі.　

— У чому річ, Ларрі? Чого ти мені не розповідаєш?　

— Я її не вбивав, присягаюся.　

Але в його очах паніка. Вона трохи відсувається.　

— Ларрі, ти мене лякаєш.　

— Але це неважливо, — наполягає вона. — Якщо ти весь час був у готелі.　

Аж тут їй спадає на думку: що як він вислизнув на годину-дві? Що як домовився зустрітися з нею? Чи міг би він убити її тоді? Чи міг? Бекі стає лячно від усвідомлення, що вона не знає відповіді.　

— Але що як люди не пам’ятають, що бачили мене? — каже Ларрі, роззираючись у кімнаті. Ніби не хоче поглянути дружині в очі.　

— Ларрі, що ти таке кажеш?　

Він нарешті дивиться на неї в страху, благально, наче вона може якось йому допомогти. Але вона боїться, що не зможе нічим зарадити.　

— Ларрі, — тривожно питає вона, — ти полишав готель?　

— Ні.　

— То в чому проблема?　

— У п’ятницю я зареєструвався там і пішов до себе в номер. Не мав бажання ні з ким говорити. Я… я посварився з Амандою за день до того — вона сказала, що більше не хоче мене бачити, — і був засмучений та втомлений. Тож я залишився в номері, трохи попрацював, а потім… заснув. І прокинувся аж близько дев’ятої. Проспав більшу частину бенкету з нагоди відкриття.　

Вона зиркає на нього з недовірою й гнівом. Секунди тягнуться, у кімнаті стоїть цілковита тиша, і чути лише калатання її серця. А тоді Бекі питає:　

— Ти кажеш мені правду?　

— Так, присягаюся.　

— Її машину знайшли неподалік від готелю, — нервово каже він.　

Як же він уникає цих слів, думає вона. «Її машину», а не «її тіло». Наче не в змозі визнати цього. Бекі викидає тривожну думку з голови.　

— Навіть мені важко в це повірити, — каже вона. Й усвідомлює, що він узагалі не має алібі. — Де ти посварився з Амандою? — У неї в горлі наростає хрип. — Тебе хтось бачив?　

— Ми говорили телефоном.　

— Яким телефоном?　

Ларрі потайливо відводить очі.　

— Ми користались одноразовими мобільними.　

Вона повірити в це не може — її чоловік, батько її дітей, з одноразовим мобільним.　

— Що сталося з телефоном? — розлючено питає Бекі.　

— Я викинув його з мосту в річку.　

— З якого саме мосту? Коли? Дідько! Ти ж знаєш, там могли бути камери.　

Ларрі дивиться на неї, смертельно блідий.　

— Міст Скайвей. У неділю, дорогою з готелю додому. Вона розірвала стосунки — я вирішив, що мобільний мені більше не потрібен.　

— Тупий сучий сину, — сичить Бекі та йде геть.