Хтось знайомий

Розділ двадцять четвертий

Раннього недільного вечора Карміна виходить на чергову прогулянку районом. Останній тиждень вона говорила про проникнення з усіма, з ким тільки можна. У бакалії. На уроках йоги. Вона засмучена, що більше ніхто не визнав факту проникнення до себе в дім. Карміну турбує, що, схоже, вона була єдина. Можливо, то брехня, що є й інші. Можливо, то була лише вона. Певно, вона стала мішенню, об’єктом якогось розіграшу. Якщо так, то це робить справу більш особистою. Що як, гадає Карміна, це через те, що вона тут новенька? Чужа? Вона як ніколи сповнена рішучості провчити це чудовисько в подобі підлітка.　

І цілком упевнена, що Олівія Шарп — саме та, хто написав ці листи. Але Карміна не піде до неї знову — принаймні не зараз. Вона поговорить з її сином Рейлі. Вона вже розпитала про нього. З усіх відгуків виходить, що він хороша дитина. Віртуоз у комп’ютерах. Минулого літа навіть трохи підробляв, пропонуючи людям послуги з їх ремонту. Цікаво, чи він уже тоді нишпорив у чужих комп’ютерах?　

Карміна стукає у двері будинку номер п’ятдесят на Фінч-стріт, і їй відчиняє похмурий підліток. Вона миттєво впізнає в ньому п’яного хлопця, якого бачила днями в себе на під’їзній дорозі. І з настороженого виразу його обличчя розуміє, що він теж упізнав її. Але Карміна не збирається про це згадувати. У нього темне волосся й очі, і він однозначно нагадує їй Люка в цьому віці. Вона питає, чи не було нещодавно проникнення до них, але хлопець лише дивиться так, наче в неї виросла друга голова. Тож вона змінює тему. Цікавиться, чи знає він когось із місцевих парубків приблизно його віку, хто добре ладнає з комп’ютерами, — у неї зі своїм проблеми. Звісно, він називає Рейлі Шарпа.　

Цієї миті до дверей підходить жінка, витираючи руки рушником для посуду. У неї коротке каштанове волосся, веснянки й приємний вираз обличчя.　

— Вітаю, я можу чимось допомогти? — питає вона, доки хлопець безшумно зникає в домі.　

— Вітаю, мене звати Карміна. — Карміна простягає руку. — Я в цьому районі новенька. Мешкаю в будинку номер тридцять два.　

Жінка всміхається їй, киває й каже:　

— Я Ґленда.　

— Мої діти всі дорослі, — починає Карміна, намагаючись зав’язати розмову. — Гарний у вас хлопчик. — Вона не збирається розповідати, де зустрічала її сина раніше. — Маєте інших дітей?　

— Ні, лише Адама, — каже жінка. Вона явно не охоча до розмови. Мабуть, поспішає повернутися до посуду.　

— Нещодавно хтось удерся до мого будинку, і я ходжу, розмовляю з людьми, кажу їм бути насторожі. Минулого разу, коли я стукала, тут нікого не було.　

— Що ж, до нас ніхто не вдирався, — доволі грубо кидає жінка, і приємний вираз зникає з її обличчя.　

«Пощастило вам», — думає Карміна.　

— Це добре, — тягне вона, приховуючи розчарування. — Жахлива історія з тим убивством, — додає Карміна, гадаючи, що це розговорить жінку. Змовницьки нахиляється вперед. — Здається, люди вважають, що це зробив її чоловік. Ви його знаєте?　

— Ні, не знаю.　

— Я, власне, стукала до нього — лише дізнатися, чи до нього теж хтось проникнув. Не насмілилася заговорити про його дружину. Але ні.　

— Що ж, приємно познайомитись, — каже жінка на ім’я Ґленда й твердо зачиняє двері.　

Лунає дзвінок, порушуючи тишу. Олівія підстрибує. Хапає телефон на кухні, сподіваючись, що це Ґленда.　

— Алло, — каже вона.　

— Місіс Шарп?　

Вона впізнає голос. Це детектив Вебб. Серце миттєво починає калатати.　

— Так?　

— Ваш чоловік удома?　

Без слів вона передає телефон Полу, який стоїть на кухні, спостерігаючи за нею. Він бере слухавку.　

— Що? Зараз? — питає Пол. А потім каже: — Добре. Олівія відчуває моторошний приплив адреналіну. Пол кладе слухавку й обертається до неї.　

— Хочуть, щоб я приїхав до поліційного відділку. Відповів ще на якісь запитання.　

У неї в горлі з’являється кислота.　

— Навіщо?　

— Не сказали.　

Вона дивиться, як він надягає піджак і залишає домівку. Пол не просить Олівію піти з ним, а вона не пропонує.　

Коли він іде, Олівія віддається хвилюванню, схвильовано походжаючи будинком, не в змозі вгамувати свій розум. Про що поліція хоче знову поговорити з Полом?　

— Мамо, що сталося?　

Вона обертається й бачить, як за нею занепокоєно спостерігає Рейлі. Олівія уявляє, який нещасний має вигляд, заскочена зненацька. Усміхається сину.　

— Нічого, любий, — бреше вона. І раптом приймає рішення. — Я лише маю ненадовго піти.　

— Куди ти?　

— Маю відвідати подругу, яка переживає складні часи.　

— О, — каже Рейлі, наче не дуже задоволений такою відповіддю. Він підходить до холодильника й відчиняє дверцята. — 3 тобою все гаразд? — питає він. — Коли повернешся?　

— Усе гаразд. Не знаю, коли саме повернуся, — говорить Олівія, — але точно встигну до вечері.　

Рейлі сидить нагорі в себе в кімнаті, коли дзвонить телефон. Цікаво, хто це. Нікого з батьків немає вдома. Може, хтось із друзів Рейлі дійшов до того, що відшукав їхній домашній номер, адже мобільний йому так і не повернули.　

Він спускається на кухню саме вчасно, щоб схопити слухавку з гачка.　

— Алло, — озивається він.　

— Вітаю.　

Жіночий голос.　

— Я можу поговорити з Рейлі Шарпом?　

— Уже говорите, — підозріливо каже Рейлі.　

— У мене деякі проблеми з комп’ютером, а сусідка сказала, що ви можете допомогти. Ви ж лагодите комп’ютери, чи не так?　

— Так, звісно, — говорить Рейлі, швидко міркуючи. Минулого літа, коли він роздавав свої листівки, клієнтів було не так багато, і він точно не очікував, що хтось зателефонує зараз. Але він радий заробити трохи додаткових грошей і має в розпорядженні час. — У чому проблема?　

— Ну, я не знаю, — каже вона. — Можете прийти й поглянути на нього?　

. — Добре. Зараз?　

— Якщо можете, це було б чудово.　

— Яка ваша адреса?　

— Це ноутбук. Я подумала, ми могли б зустрітись у кав’ярні. Знаєте «Біб»?　

— Так, авжеж. — Зазвичай його туди нічим не заманиш, але можна зробити виняток.　

— Побачимося там за п’ятнадцять хвилин?　

— Гаразд, — каже Рейлі.　

— На мені буде червоний жакет, і, звісно, зі мною буде ноутбук, — говорить жінка.　

Рейлі навіть не подумав спитати, як упізнає її. Але вона виглядатиме його, а хлопці-підлітки зазвичай не зависають у тих кав’ярнях, куди ходять їхні мами зі своїми подругами.　

Тепер, домовившись про зустріч, він трохи нервується. Насправді Рейлі не звик, щоб у нього замовляли послуги, хоча раніше вже виконував кілька дрібних робіт. І ніколи не знає, скільки треба брати за свою працю. Але це має бути доволі просто. Іноді все, чого треба навчитися цим домогосподаркам, це вимкнути комп’ютер, зачекати десять секунд і ввімкнути його знову.　

Він хапає свою куртку і прямує до кав’ярні.　

Вебб дивиться на Пола Шарпа, який сидить навпроти нього за столом для допитів.　

Шарп цілковито нерухомий.　

Не бере води зі столу — може, не хоче, щоб бачили, як у нього трусяться руки.　

— Дякую, що прийшли, — каже Вебб. — Ви тут добровільно, можете піти будь-якої миті.　

— Звісно.　

Вебб не марнує часу. Схиляє голову і з сумнівом дивиться на Пола.　

— Знаєте, я в це не вірю.　

— У що не вірите? — питає Пол. Схрещує руки на грудях, немов захищаючись.　

— Що ввечері тієї п’ятниці ви були у тітки.　

— Що ж, я там був, — уперто заявляє Шарп, — вірите ви в це чи ні.　

— Ми їздили до вашої тітки, — говорить Вебб. Витримує мить. — Вона не змогла підтвердити, що ви були там того вечора.　

— І не дивно. Я ж казав, у неї деменція.

— Ви казали, що повернулися додому досить пізно. Так пізно, що ваша дружина вже спала. Ви зазвичай проводите так багато часу у своєї літньої тітоньки?　

— До чого це? Я підозрюваний? — питає Пол.　

— Ми просто хотіли б прояснити кілька речей. — Вебб перефразує запитання: — Як довго ви зазвичай залишаєтеся у вашої тітки?　

Пол видихає.　

— До неї довго добиратись, і я буваю там нечасто, тож, коли я їжджу до неї, зазвичай лишаюсь на кілька годин. Вона завжди просить мене дещо для неї зробити, полагодити те й се. І це забирає трохи часу.　

— Річ у тому… Боюся, це означає, що ви перебували в місцевості, де знайшли машину Аманди, — каже Вебб, — приблизно в той час, коли її, імовірно, вбили. А оскільки ваш телефон був вимкнений, ми не знаємо, де саме ви були.　

— Я говорив вам, чому вимкнув його. У мене акумулятор сів. Я не мав стосунку до Аманди Пірс.　

— Вас бачили в її машині, як ви сперечалися з нею, лише за кілька днів до її зникнення.　

— Ви знаєте, про що я говорив з нею, — нагадує Шарп. — Я розповів правду. Я не той, хто мав роман з Амандою Пірс.　

Він явно роздратований.　

— Ви знаєте ту місцевість? — питає Вебб. — Ту, де знайшли її авто?　

— Гадаю, так. — Пол вагається, а тоді додає: — У нас хатинка там, на маленькому озері.　

Вебб підіймає брови.　

— Он як?　

— Так.　

— Де саме?　

— Ґаучер-роуд, 12, Спрінггілл.　

Мун записує адресу.　

— Як давно ви володієте цією хатинкою? — цікавиться Вебб.　

Шарп хитає головою, немов демонструючи, яким безглуздим вважає цей напрям допиту.　

— Ми придбали її, щойно одружилися, років двадцять тому.　

— Часто туди їздите? — буденно питає Вебб.　

— Так, на вихідні за доброї погоди. Вона не утеплена для зими.　

— Коли востаннє там були?　

— Ми з дружиною їздили туди кілька тижнів тому, сьомого-восьмого жовтня, щоб закрити її на зиму.　

— Ви не проти, якщо ми оглянемо її?　

Шарп немов застигає на місці.　

— Ви не проти, якщо ми подивимось? — повторює Вебб. Коли тиша затягується, він каже: — Ми завжди можемо отримати ордер.　

Шарп замислюється, з кам’яним обличчям дивлячись на детектива. І нарешті каже:　

— Уперед. Мені немає чого приховувати.　

Коли Пол Шарп іде, навіть більш засмучений, ніж прийшов, Вебб обертається до Мун — та дивиться на нього, піднявши брови.　

— Певно, багато людей має літні хатинки в тій місцевості, — завважує Мун.　

— Упевнений у цьому, — погоджується Вебб, — але хочу поглянути саме на цю.　

Мун киває.　

— Його алібі нікуди не годиться, — каже детектив. — Можливо, він призначив Аманді зустріч у своїй хатині. Родина в ті вихідні приїжджати не збиралася. Шарп вигадав історію для дружини — мовляв, зателефонувала тітка й благала відвідати її. Якщо це правда, чому він поїхав цього разу? Зазвичай він цього не робив. Нащо вимкнув телефон? — І додає: — Та й хата не дуже далеко від того місця, де знайшли жертву. Він знає місцевість. І знав би, де затопити машину.　

— Знав би, — погоджується Мун.　

Вебб замислюється.　

— Разом з тим, покличмо сюди Ларрі Гарріса й спитаймо його щодо цих записів з камер.