Хтось знайомий

Розділ десятий

Бекі Гарріс дивиться у вікно доньчиної спальні в бічній стіні будинку, завішене фіранкою. Звідси видно вулицю внизу й дім Пірсів по сусідству. Вона помічає Олівію на прогулянці, яка оминає маленьку юрбу. Бекі нервово обдирає шкіру навколо нігтів — стара звичка, яку вона покинула багато років тому, але нещодавно та з’явилася знову. Вона знову переносить увагу на будинок Пірсів.　

Цікаво, що вони знайшли, якщо знайшли.　

З дому виходить двоє людей. Чоловік і жінка, обоє в темних костюмах.　

Бекі пам’ятає, як бачила вчора цих самих людей, вони підвозили Роберта додому. Детективи, думає вона. Певно, що детективи. Якусь мить вони стоять перед будинком і розмовляють між собою. Вона спостерігає, як чоловік обводить очима вулицю, узад-уперед. Його напарниця згідно киває, й обоє рушають під’їзною дорогою вниз.　

Очевидно, що вони збираються розпочати опитування сусідів.　

Жаннетт споглядає детективів зі свого вікна. Вона знає, що незабаром вони прийдуть до неї. Намагається не зважати на те, як хвилюється. Вона не хоче говорити з поліцією.

Коли нарешті лунає стукіт у двері, Жаннетт трохи підстрибує, хоча й очікувала цього. Підходить до парадних дверей. У неї на ґанку маячать двоє детективів — позаду них відкривається чудовий краєвид на будинок Пірсів, просто через вулицю. Вона відводить очі від детективів.　

Чоловік показує жетон.　

— Я детектив Вебб, а це детектив Мун. Ми розслідуємо вбивство Аманди Пірс, яка мешкала через вулицю від вас. Хотіли б поставити вам кілька запитань.　

— Гаразд, — каже вона, трохи нервуючись.　

— Ваше ім’я?　

— Жаннетт Борот.　

— Як добре ви знаєте Роберта й Аманду Пірс? — питає Вебб.　

— Зовсім не знаю, чесно. Лише в обличчя, — відповідає Жаннетт. — Вони переїхали сюди трохи більше як рік тому. Здебільшого жили закрито.　

— Ви колись бачили, як вони сварилися, чи чули їхні сварки?　

Вона хитає головою.　

— Бачили колись синці в Аманди Пірс, може, підбите око?　

— Ні, нічого такого, — каже Жаннетт.　

— Ви часом не помітили, як Роберт Пірс приходив чи йшов кудись двадцять дев’ятого вересня, того вихідного, коли зникла його дружина?　

Вона взагалі не пам’ятає, щоб бачила Роберта тими днями.　

— Ні.　

— Ви колись бачили, як ще хтось приходив до будинку чи залишав його? — питає Мун.　

Жаннетт мусить відповідати.　

Однак не хоче.　

Нервово кусає губу й промовляє:　

— Не хочу нікому завдати шкоди.　

— Ви не завдаєте шкоди, місіс Борот, — запевняє її детектив Вебб тихим, але твердим голосом. — Ви співпрацюєте з поліційним розслідуванням, і якщо щось знаєте, то мусите поділитися з нами.　

Вона зітхає й зізнається:　

— Так, я декого бачила. їхню сусідку з будинку поряд, Бекі Гарріс. Бачила, як вона виходила з їхніх парадних дверей посеред ночі. Я саме встала випити склянку молока — іноді мені важко заснути — і випадково визирнула з вікна. І побачила її.　

— Коли це було? — питає Вебб.　

Жаннетт не хоче відповідати, але вибору справді не має.　

— Пізно ввечері тієї суботи, коли зникла Аманда.　

Детективи переглядаються.　

— Ви абсолютно впевнені щодо дати? — уточнює Вебб.　

— Так, — жалісно говорить вона. — Упевнена. Бо до вівторка вже пішла чутка, що Аманда не повернулася додому й її оголосили зниклою. — І додає: — Чоловік Бекі багато подорожує у справах. Гадаю, на тих вихідних його не було. Діти в коледжі.　

— Дякую вам, — каже Вебб. — Ви дуже допомогли.　

З важким серцем вона дивиться на нього.　

— Я ніколи б нічого не сказала, якби ви були не з поліції. Ви ж не розповісте їй, звідки про це дізналися, ні? Ми ж сусідки.　

Детектив киває їй на прощання й розвертається, щоб піти, але на запитання не відповідає.　

Жаннетт відступає в дім і зачиняє двері, насупившись. Вона нікому не розповідала проте, що бачила. Якщо Бекі хоче зраджувати чоловіка, то її особиста справа. Але поліція — це інше.　

їм треба говорити правду.　

Вона пригадує Аманду на місцевому пікніку, з її великими, широко розплющеними очима й ідеальною шкірою, як вона відкидала волосся назад, коли сміялася, заворожуючи всіх присутніх чоловіків. Пригадує й Роберта, так само вродливого, але той тихо спостерігав за дружиною. Він міг підкорити будь-яку жінку, яку хотів — якщо хотів.　

То що він знайшов у Бекі Гарріс?　

Рейлі відчиняє шафку після останнього уроку. Він лише хоче взяти свої речі й піти додому. Паскудний видався день. Він завалив тест з математики. Усміхнувся гарненькій дівчинці, а та глянула просто крізь нього, наче його й не було. І все це — частина його паскудного життя.　

— Привіт, — каже Марк, раптом з’являючись у нього за спиною.　

— Привіт, — бурчить Рейлі без ентузіазму.　

Марк нахиляється ближче й питає:　

— Де був учора після школи?　

Рейлі озирається через плече, переконуючись, що ніхто не слухає.　

— Мама забрала мене — треба було їхати до адвоката.　

— Щось надто швидко, — дивується Марк. — То що він каже?　

— Каже, якщо мене колись упіймають, я потраплю до колонії, — тихим голосом відповідає Рейлі.　

— І все?　

— Достатньо.　

Марк фиркає.　

— І скільки твої батьки за це заплатили?　

— Не знаю, і це не смішно, Марку. — Він дивиться другу в очі й промовляє: — Я зав’язав. Більше не збираюся цього робити. Якийсь час це було весело, але я не хочу до в’язниці.　

— Звісно, розумію, — каже Марк.　

— І що це має означати?　

— Нічого.　

— Мені пора, — кидає Рейлі.　

Коли лунає стукіт у двері, Бекі мало не вистрибує зі шкіри. Стоїть на кухні, напруживши плечі, і чекає на них.　

Відчиняє двері й бачить двох детективів. З вікна вони здавалися звичайними людьми. Зблизька ж видаються більш загрозливими. Вона нервово глитає, коли ті представляються.　

— Ваше ім’я? — питає детектив Вебб.　

— Бекі Гарріс.　

У детектива пильний, пронизливий погляд; від того вона нервується ще більше.　

— Ви знали Аманду Пірс? — питає далі він.　

Вона повільно хитає головою, суплячись.　

— Не по-справжньому. Тобто мій чоловік і я випивали з нею та її чоловіком за однієї-двох нагод, просто по-сусідськи. Одного разу запрошували їх до себе, коли вони тільки-но переїхали. А за кілька тижнів вони запросили нас. Але більше ми цього не робили. У нас було не так багато спільного, окрім сусідства.　

Детектив чекає, ніби розраховує почути ще щось. Вона додає:　

— І, гадаю, Аманда іноді виконувала короткострокову роботу в офісі мого чоловіка. Але насправді ми їх ледве знаємо. Те, що сталось з Амандою, просто жахливо.　

— І крім тих двох нагод ви ніколи не проводили час із Робертом Пірсом? — уточнює детектив, пильно приглядаючись до неї.　

Бекі вагається.　

— Раніше я бачила Роберта через паркан, іноді, влітку, коли він сидів на задньому подвір’ї, читав, пив пиво. Іноді ми балакали, просто випадково. Він здається приємним чоловіком. — Вона дивиться на двох детективів і каже: — Він був спустошений, коли його дружина зникла.　

— То ви з ним говорили після зникнення його дружини? — питає Вебб.　

Бекі неспокійно совається.　

— Не по-справжньому. Лише… через паркан. Коли Аманда не прийшла додому, він сказав мені, що повідомив про її зникнення, але не хотів розмовляти. Він має жахливий вигляд.　

Вебб схиляє голову, не зводячи з неї очей, наче над чимось розмірковуючи. А потім видає:　

— Отже, ви не були у Пірса вдома до пізнього вечора тієї суботи, коли зникла його дружина?　

Бекі відчуває, як густо червоніє. Детективи зрозуміють, що вона бреше. Але вона мусить заперечувати.　

— Я… Ні, я не знаю, про що ви говорите. Звідки така думка?　

«Невже Роберт їм розповів?»　

— Упевнені?　

— Авжеж, упевнена, — різко каже вона.　

— Гаразд, — промовляє детектив, явно не переконаний. Простягає їй свою візитівку. — Але якщо вирішите скоригувати свою історію, зв’яжіться з нами. Дякую за ваш час.　

Роберт Пірс споглядає з вікна, як детективи стукають у двері сусідів, одного за одним, і розпитують їх на порозі. Спостерігає, як вони опитують Бекі в сусідньому будинку. Вона хитає головою. Кидає погляд на його дім. Чи бачить вона, як він дивиться з вікна? Він нахиляє голову, щоб не бути помітним.　

На вечерю Олівія приготувала пене з песто й куркою. Пол їсть мовчки, думками явно перебуваючи не тут. Учора, коли вона повернулася з книжкового клубу, вони мали коротку емоційну розмову про Аманду Пірс. Потім, прийшовши з роботи додому, він сказав їй, що новина про Аманду розійшлася по всьому офісу. Олівія питає себе, чи Рейлі вже чув про це чи просто не звертає уваги. Рейлі безмовно ковтає свою їжу. Він похмурий і мовчазний, відколи повернувся зі школи, явно ображається. Олівія відчуває укол роздратування. Чому з ними всіма так важко? Чому саме вона має розпитувати, як у них справи, підтримувати розмову за обіднім столом? Хотіла б вона, щоб Пол зробив хоч спробу. Раніше він не був таким — таким… відстороненим. Але нещодавні проблеми Рейлі темною хмарою нависли над ними всіма.　

— Як сьогодні у школі, Рейлі? — питає вона.　

— Усе гаразд, — бурмоче він з повним ротом, не вдаючись у подробиці.　

— Як пройшов тест з математики?　

— Не знаю. Мабуть, добре.　

— Поліція сьогодні обшукала будинок Пірсів, — каже вона.　

Пол насуплено дивиться на неї. Рейлі підіймає голову. Олівія знає, що хлопці-підлітки здебільшого живуть у бульбашці егоцентризму — й Аманда за межами його інтересів, хоч він і вдерся до неї додому. Вона обертається до сина.　

— Жінка, яка мешкала далі вулицею, Аманда Пірс, зникла кілька тижнів тому. Усі гадали, що вона покинула свого чоловіка.　

— А, так, — кидає Рейлі.　

— Виявляється, її вбили. Вчора знайшли тіло.　

Пол кладе столове приладдя й майже завмирає.　

— Нам справді треба говорити про це за обіднім столом? — цікавиться він.　

— Ну, це в усіх новинах, — повідомляє вона. — Кажуть, її забили до смерті.　

— Де її знайшли? — питає Рейлі.　

— Точно не сказали. Вони взагалі мало що казали. Десь у напрямку Кеннінга, в Катскільських горах, — говорить Олівія.　

— Ви знали її? — питає далі син.　

— Ні, — каже Олівія, поглядаючи на Пола.　

— Ні, ми її не знали, — луною відгукується той.　

Вона дивиться на чоловіка й помічає, як щось мигцем промайнуло на його обличчі, але зникло так швидко, що вона взагалі не впевнена у побаченому. Олівія відводить очі.　

— Надто близько до дому, — завважує вона. — Убивство людини з нашої ж вулиці.　

— Вони знають, хто її вбив? — занепокоєно допитується Рейлі.　

— Гадаю, підозрюють, щодо цього причетний її чоловік, — каже Олівія. — Хай там як, сьогодні обшукували його будинок.　

Вона відсуває від себе тарілку з пастою й поглядає на сина. Той явно стривожений. Раптом Олівія усвідомлює, що може його непокоїти. «Що як у будинку знайшли відбитки Рейлі?»