Хтось знайомий

Розділ тридцять п’ятий

Наступного ранку Ґленда дивується, побачивши Олівію в себе на порозі.　

— Що сталося? — швидко питає Ґленда. — У чому річ?　

Олівія завжди телефонує, а не з’являється ось так, без попередження. Учора вона надіслала повідомлення, що Пола відпускають, і попросила не приходити. Її чоловіка відпустили без обвинувачень — чому вона здається такою засмученою?　

— Ти сама? — нервово озирається Олівія.　

— Так, вони вже пішли. Заходь, — каже Ґленда.　

— Я маю з тобою поговорити про дещо, — говорить Олівія, не дивлячись подрузі в очі.　

Ґленда починає побоюватись.　

— Гаразд.　

Вони сідають у кухні.　

— Кави хочеш? — питає Ґленда.　

— Ні.　

— Олівіє, що сталося? Ти мене лякаєш.　

— Детективи співставили відбитки пальців Рейлі з тими, які знайшли в будинку Пірсів, — промовляє Олівія. — Його обвинуватили в проникненні на приватну територію.　

— О ні, — зітхає Ґленда.　

— Але я тут не тому. Учора Рейлі нам дещо розповів. — Олівія вагається, а тоді каже як є: — Розповів, що вдерся до вас додому. Того вечора, коли ви з Кітом приходили до нас на вечерю.　

Ґленда приголомшена. Її настрій різко змінюється.　

— Навіщо він це зробив? — сердиться вона.　

— Мені дуже, дуже шкода, Ґлендо.　

Все в Олівії благає про прощення. Вигляд у неї жалюгідний. Але Ґленда почувається зрадженою, скривдженою. Вона гадки не мала, що Рейлі міг влізти до їхнього будинку. Це інше. Усі легкі, гладенькі запевнення відпадають. Тепер вона думає: «Як він насмілився?». Вона не каже: «О, все гаразд, Олівіє. Я знаю, як це, мабуть, тебе засмучує. Будь ласка, не турбуйся про це». Не намагається втішати. Нічого не говорить. Вона схрещує руки не грудях, навіть не усвідомлюючи, яким захисним жестом це видається.　

— Я не знаю, навіщо він це зробив, — нітиться Олівія. — Просто підліткова дурість, гадаю, — ти сама це казала. Підлітки коять дурниці.　

Подруги сидять за кухонним столом, одна напроти одної. Почуваються ніяково, хоча вже сиділи тут разом сотні разів.　

— Гаразд, дякую, що розповіла, — нарешті каже Ґленда. — Гадаю, ніякої справжньої шкоди це не заподіяло, так?　

Вона промовляє це доволі неохоче й цілком упевнена: Олівія знає, що Ґленда відчуває насправді.　

Але щось в обличчі Олівії підказує, що це ще не кінець. Що Олівія боїться розповісти? Адже вона здається наляканою до смерті.　

— Є ще щось, еге ж? — питає Ґленда.　

Олівія киває. Її обличчя бліде, губи тремтять, і вигляд у неї такий нещасний, що Ґленда майже пробачає їй заздалегідь. Що б там не було, це не може бути аж так погано, думає Ґленда.　

— Ти ж знаєш, що Рейлі лазив у чужих комп’ютерах, — починає Олівія.　

Ґленда впевнена: у їхньому комп’ютері немає нічого, через що варто турбуватися. Вони з Кітом користуються одним домашнім комп’ютером. До чого веде Олівія?　

— Він знайшов у вас на комп’ютері деякі листи…　

— Які листи? — різко питає Ґленда.　

— Листи, які показують, що в Кіта був роман.　

Ґленда почувається так, наче її вдарили в живіт. Мить вона майже не може дихати.　

— Ні, — бурмоче вона. — Рейлі бреше. Там немає таких листів. Нащо він таке каже?　

— Не думаю, що він бреше, — обережно промовляє Олівія.　

— Ти знаєш, що він брехун, — огризається Ґленда. — Він казав тобі, що був у кіно, коли насправді вдирався до чужих будинків. Як ти взагалі йому віриш?　

— Навіщо йому брехати про це? — заперечує Олівія. — Він каже це не для того, щоб виплутатися з біди. Навіщо йому таке вигадувати?　

— Не знаю, — розгублено каже Ґленда. — Але я постійно користуюся тим комп’ютером. І навіть визнаю — іноді я проглядаю електронну пошту Кіта. І це все робоча кореспонденція. Там немає нічого про хоч якусь іншу жінку. Якби було, я б знала.　

Олівія ще більше ніяковіє.　

— Рейлі каже, листи були приховані. Треба знати, що шукаєш. А Рейлі знає.　

Раптом Ґленда розуміє, що це правда. Приховані файли. Як вона могла бути такою дурною, такою сліпою? Вона хитає головою, не здатна навіть говорити. Хочеться вбити його.　

— Мені дуже шкода, Ґлендо. Але я подумала, тобі варто знати.　

Нарешті Ґленда віднаходить голос.　

— Хто вона? Це хтось, кого ми знаємо?　

Тепер Олівія хитає головою.　

— Не знаю. Рейлі каже, там було вигадане ім’я.　

— От сучий син, — каже Ґленда.　

— Як гадаєш, — обережно продовжує Олівія, немов ступаючи на тонку кригу, — він міг зустрічатися з Амандою?　

Ґленда переносить холодний погляд на Олівію.　

— З Амандою? Чому ти про це питаєш?　

— Не знаю, — швидко здає назад Олівія. — Він, мабуть, ледве знав її.　

— Тоді чому ти про неї згадала?　

Олівія трусить головою, бажаючи взяти свої слова назад.　

— Пробач, не варто було.　

— Мабуть, тобі краще піти, Олівіє, — каже Ґленда.　

— Не треба мене ненавидіти, Ґлендо, будь ласка, — благає Олівія. — Я не хотіла розповідати тобі, але подумала, що якби це була я, то воліла б знати.　

— А може, — їдко питає Ґленда, — ти гадала, що зможеш відвернути увагу від Пола? У цьому річ? Ще один можливий підозрюваний. Збираєшся розповісти про це поліції?　

Вона дивиться подрузі в обличчя.　

— Боже мій, ти таки збираєшся розповісти про це поліції!　

Олівія сидить перед нею, кусаючи губи.　

— Забирайся, — каже Ґленда.　

Олівія підхоплюється на ноги.　

Ґленда навіть зі стільця не встає, коли Олівія розвертається, щоб піти. Чує, як зачиняються вхідні двері, а тоді западає тиша. Вона почувається страшенно самотньою.　

Довгий час вона не рухається. А потім зістрибує зі стільця й біжить сходами до гостьової кімнати, яку вони використовують як кабінет. Сідає за стіл і вмикає комп’ютер. Випробовує все, що спадає на думку, хоч цього й небагато. Та не може знайти приховані листи. Але вірить, що вони там є. І всупереч власній волі вірить, що Рейлі каже правду.　

Нарешті, стримуючи сльози розчарування, Ґленда здається й падає на ліжко під стіною. А тоді тягнеться по телефон, щоб набрати чоловіка.　

Вебб чує, як хтось стукає у двері його кабінету. Всередину зазирає офіцер.　

— До вас Пол Шарп, сер.　

Здивований, Вебб каже:　

— Веди його в кімнату для допитів. Я зараз буду.　

Дорогою він бачить Мун — вона прямує коридором до нього.　

— Щойно прийшов Пол Шарп. Ходімо.　

Вона змінює напрямок і слідує за ним. Коли напарники входять до кімнати для допитів, Вебб сподівається, що це стане проривом у справі. Те саме очікування відчуває і в Мун.　

— Містере Шарпе, — каже він, нагадавши Полу про його права й увімкнувши диктофон, — хочете повідомити нам щось нове?　

— Так.　

Вебб запитально дивиться на нього й чекає. Шарп несхожий на людину, яка прийшла зізнатись у вбивстві. До того ж він не привів із собою адвоката.　

— Можливо, я цілковито помиляюся щодо цього, — починає Шарп, — але подумав, варто повідомити вам. Я дізнався, що мій друг зраджував дружину. Гадаю, він міг зустрічатися з Амандою Пірс.　

— І чому ви кажете нам про це зараз?　

— Я щойно дізнався.　

— Як ви про це дізналися?　

Шарп помітно ніяковіє.　

— Я волів би не говорити.　

Вебб поглядає на Пола, злегка роздратований, і важко видихає.　

— Нащо ви гаєте мій дорогоцінний час, містере Шарп?　

Той не відповідає, лише демонструє впертість.　

— Що дає вам підстави вважати, що цей чоловік зустрічався з Амандою Пірс?　

— Він знає нашу літню хатину, — нервово зізнається Шарп. — Він там бував.　

— Хто?　

— Кіт Ньюелл.　

Знайоме ім’я.　

— Справді, відбитки його пальців були у вашій хаті.　

Ми викреслили його.　

Шарп киває.　

— Вони з дружиною щороку відвідують нас там.　

— І тепер ви вважаєте, що він зустрічався з Амандою, але не скажете нам, чому ви так вважаєте?　

— Я не знаю, чи він зустрічався з Амандою, але з кимось він зустрічався. У Кіта був роман. Не знаю з ким. І йому відомо, де ми ховаємо запасні ключі. Я розповів йому, коли він був у цій хатині минулого літа.　

Вебб прикушує щоку.　

— Розумію.　

— Подивіться в його домашньому комп'ютері, — каже Шарп. — Пошукайте листи до подружки. Може, вам вдасться з’ясувати, чи це була Аманда.　

— І звідки вам відомо про ці листи? Він вам про них розповів?　

— Ні.— Пол Шарп відводить очі. — Але я знаю, що вони там.　

— Кіте, — жорстко каже Ґленда в телефон. — Гадаю, тобі краще приїхати додому.　

— Що? Чому? Я саме прямую на нараду.　

— Уранці тут була Олівія. Зізналася, що Рейлі вдерся до нашого будинку. Вліз у комп'ютер.　

— Що? Про що ти, в біса, говориш? Навіщо це робити?　

Вона чує страх у його зазвичай спокійному голосі. І не звертає уваги на запитання.　

— Що ти приховуєш на нашому комп’ютері? Листи до іншої жінки? До Аманди Пірс? — Її тон підвищується.　

Приголомшена тиша на тому кінці лінії каже їй усе, що треба знати. Вона ладна вбити його.　

— Зараз буду вдома, — мовить Кіт, і в його голосі чути паніку.