Хтось знайомий

Розділ перший

Субота, 14 жовтня　.

Олівія Шарп сидить на кухні, п’є каву й порожніми очима дивиться крізь скляні розсувні двері на заднє подвір’я. Середина жовтня, і клен біля заднього паркана дивовижний у своїх червоних, помаранчевих та жовтих тонах. Трава досі зелена, але решта саду вже підготувалася до зими; незабаром перші заморозки, думає Олівія. Але поки що вона насолоджується жовтим сонцем, яке сочиться крізь заднє подвір’я й кидає косі промені в її бездоганно чисту кухню.　

Принаймні намагається. Важко чимось насолоджуватися, коли повільно закипаєш усередині.　

Її син Рейлі досі не встав. Так, сьогодні субота, а він цілий тиждень був у школі. Але зараз друга дня, і її до сказу доводить, що він досі спить.　

Олівія відставляє каву й знову простує сходами, вкритими килимом, на другий поверх. Вагається біля дверей синової спальні, нагадуючи собі не горлати, тоді легко стукає й відчиняє їх. Як і очікувалося, Рейлі міцно спить. Ковдра досі на голові — він натягнув її минулого разу, коли мати заходила пів години тому. Олівія знає, що син ненавидить, коли вона каже вставати, але сам цього не робить. І як тут бути — нехай спить цілий день? їй подобається давати синові змогу трохи розслабитися на вихідних, але, заради бога, уже середина дня.　

— Рейлі, підйом. Уже друга година минула.　

їй неприємно чути роздратування у власному голосі, але вона щодня марнує стільки сил, намагаючись витягти цього хлопця з ліжка, що важко не обурюватись.　

Навіть не ворухнеться. Олівія стоїть, дивлячись на нього, і відчуває складну суміш любові й невдоволення. Він добрий хлопчик. Розумний, але немотивований учень. Цілком приємний. Просто лінивий — не лише сам з ліжка не встане, а й домашню роботу не виконає і по господарству не допоможе, якщо постійно до нього не чіплятися. Він каже матері, що ненавидить, коли вона чіпляється. Що ж, їй самій неприємно це робити. Вона говорить, що якби він з першого разу робив те, про що просять, то не доводилося б повторювати. Але, схоже, до Рейлі не доходить. Олівія пояснює собі це тим, що йому шістнадцять. Шістнадцятирічні хлопці — це жах. Вона сподівається, що до вісімнадцяти-дев’ятнадцяти років синова префронтальна кора розвинеться, виконавча функція покращиться і він стане відповідальнішим.　

— Рейлі! Ну ж бо, вставай.　

Він усе одно не рухається, не визнає її присутності — навіть не буркне. Матір бачить його мобільний, який лежить на тумбочці горілиць. Якщо син не встане — гаразд, тоді вона конфіскує телефон. Вона уявляє, як Рейлі мацає рукою навколо себе в пошуках мобільного, не встигнувши навіть стягнути ковдру з голови. Мати хапає телефон і виходить з кімнати, грюкнувши дверима. Він буде розлючений, але й вона теж сердита.　

Олівія повертається на кухню й кладе мобільний на робочу поверхню. Той дзенькає. На екрані спливає текстове повідомлення. Вона ніколи не нишпорила в синовомутелефоні чи комп’ютері. Вона не знає його паролів. І цілковито йому довіряє. Але це повідомлення — просто перед очима, і вона дивиться на нього.　

Вона завмирає. Що це, в біса, означає?　

Ще один дзеньк.　

У животі все стискається.　

Вона бере мобільний до рук і вражено дивиться на нього, чекаючи на наступне повідомлення. Та нічого не відбувається. Намагається розблокувати телефон, але, звісно, той захищений паролем.　

Вчора ввечері сина не було вдома. Він казав, що ходив у кіно. З другом. Не казав з ким.　

Олівія питає себе, що ж робити. Зачекати, доки повернеться з будівельної крамниці його батько? Чи спершу щиро поговорити із сином? їй страшенно неспокійно. Чи можливо, щоб Рейлі замислив щось недобре? Вона не може в це повірити. Він ледачий, але не з тих дітей, які потрапляють у халепу. Раніше хлопець ніколи не мав неприємностей. У нього хороший дім, зручне життя й двоє батьків, які люблять його. Не може ж бути, що він…　

Якщо це те, на що схоже, його батько теж буде розлючений. Мабуть, краще їй спочатку поговорити з Рейлі.　

Вона підіймається сходами. Попередні любов і смуток різко витісняє складніша суміш гніву й страху. Олівія вривається до кімнати сина з телефоном у кулаці й зриває ковдру з його голови. Він розсіяно розліплює очі, сердитий, мов розбуджений ведмідь. Але вона теж сердита. Тримає перед ним мобільний.　

— Чим ти займався вчора ввечері, Рейлі? І не говори, що ходив у кіно, бо я в це не повірю. Краще розкажи мені все, доки твій батько не повернувся.　

Її серце калатає від тривоги. «Що він накоїв?»　

Рейлі дивиться на матір. Вона стоїть над ним з телефоном у руці. Якого дідька вона робить з його телефоном? Що вона верзе? Він роздратований, але досі напівсонний. Так просто він не прокинеться — це поступовий процес.　

— Що? — нарешті промовляє він. Злиться, що мати увірвалася сюди, доки він спав. Завжди намагається розбудити. Завжди хоче, щоб усі діяли за її графіком. Усі знають, що його мама трохи схиблена на контролі. їй треба навчитися розслаблятись. Але зараз вона видається по-справжньому розлюченою. Зиркає на нього як ніколи раніше. Він раптом питає себе, котра година. Обертається, щоб глянути на годинник з радіо. Друга п’ятнадцять. Велике діло. Ніхто ж не помер.　

— Що ти, в біса, робив? — не відстає вона, тримаючи перед сином телефон мов звинувачення.　

Серце наче пропускає удар, і він затамовує подих. Що вона знає? Зазирнула в телефон? Але потім згадує, що вона не знає пароля, і знову починає дихати.　

— Я лише випадково глянула на твій телефон, коли прийшло повідомлення, — каже мати.　

Рейлі борсається, щоб сісти. У голові стає порожньо. Чорт. Що вона бачила?　

— Поглянь. — Мати жбурляє йому телефон.　

Він тицяє великим пальцем у телефон і бачить ті кляті повідомлення від Марка. Сидить, ошелешено дивлячись на них, і гадає, як викрутитися з цієї історії. Він боїться глянути в обличчя матері.　

— Рейлі, подивися на мене, — наполягає вона.　

Завжди так каже, коли розлючена. Він повільно підіймає на неї очі. Тепер він остаточно прокинувся.　

— Що означають ці повідомлення?　

— Які повідомлення? — тупо питає Рейлі, намагаючись виграти час. Але знає, що спалився. Повідомлення достобіса чіткі. Як Марк міг так затупити? Він знову дивиться на телефон — це легше, ніж поглянути матері в обличчя.　

Рейлі починає панікувати. Його мозок не здатен так швидко вигадати щось, що задовольнить матір. І все, що спадає на думку, це відчайдушне:　

— Це не те, чим здається!　

— О, приємно чути, — з граничним сарказмом у голосі каже мати. — Бо здається, що ти незаконно проникнув на чужу територію!　

Він бачить лазівку.　

— Це не так. Я не крав.　

Вона кидає на нього розлючений погляд і вимагає: — Краще розкажи мені все, Рейлі. Без дурні.　

Хлопець знає, що самими запереченнями не відбудеться. Він упіймався, як миша в мишоловку, і може тепер лише мінімізувати шкоду.　

— Я справді проникнув до чужого будинку, але не крав. Радше… роздивлявся навколо, — бурмоче він.　

— Ти справді вчора ввечері проник до чужого будинку? — із жахом питає мати. — Повірити не можу! Рейлі, про що ти думав? — Вона скидає руки. — Нащо ти взагалі це зробив?　

Рейлі безмовно сидить на ліжку, бо не знає, як пояснити. Він це робить, бо це приємно, захопливо. Йому подобається проникати до чужих осель і зламувати чужі комп’ютери. Він не сміє сказати це їй. Раділа б, що син не вживає наркотиків.　

— Чий це був будинок? — наполегливо питає матір.　

Його розум стискається. Він не в змозі відповісти. Якщо скаже, у кого вдома побував учора, вона зовсім оскаженіє. Йому несила думати, які можуть бути наслідки.　

— Не знаю, — бреше хлопець.　

— Гаразд, де це було?　

— Не пригадую. А яка різниця? Я нічого не взяв! Вони навіть не знатимуть, що я там був.　

Мати нахиляється до нього й каже:　

— О, вони ще і як знатимуть.　

Він зі страхом дивиться на неї.　

— Що ти маєш на увазі?　

— Ти зараз одягнешся, потім покажеш мені, до якого будинку вдерся, а відтак постукаєш у двері й перепросиш.　

— Я не можу, — ледь не плаче він.　

— Можеш і зробиш, — говорить вона. — Хочеш ти цього чи ні.　

Він укривається потом.　

— Мамо, я не можу. Будь ласка, не змушуй мене.　

Вона суворо зиркає на сина.　

— Чого ще ти мені не розповідаєш?　

Але цієї миті він чує, як відчиняються парадні двері і його батько, насвистуючи, впускає ключі на стіл у передпокої. Серце Рейлі шалено б’ється, і йому стає трохи зле. Матір він ще в змозі витримати, але батько — нестерпно думати, як відреагує батько. Він цього не передбачив. І гадки не мав, що його впіймають. Чортів Марк.　

— Ану вставай, — командує мати, остаточно зриваючи з нього ковдру. — Поговоримо з батьком.　

І Рейлі в піжамі простує сходами вниз, весь у поту. Коли вони входять на кухню, батько здивовано підіймає на них очі. З виразу їхніх облич він ясно розуміє, що щось сталося.　

Насвистування різко обривається.　

— Що відбувається? — питає батько.　

— Мабуть, нам усім краще сісти, — каже мати, висуваючи стілець з-під кухонного столу. — Рейлі має дещо розповісти, і тобі це не сподобається.　

Усі сідають. Скрегіт стільців по підлозі дряпає натягнуті нерви Рейлі, наче гвіздок — письмову дошку.　

Він має зізнатися. Це зрозуміло. Але необов’язково розповідати їм усе. Він уже не такий сонний, тепер думається краще.　

— Тату, мені дуже шкода, і я знаю, що вчинив неправильно, — починає син. Голос тремтить, і він думає, що це добрий початок. Але батькові брови вже насуплені, і Рейлі боїться. Він вагається.　

— Що ти, в біса, накоїв, Рейлі? — сердиться батько.　

Хлопець дивиться на батька, але слова не приходять. На мить він почувається цілковито паралізованим.　

— Він вдерся до чужого будинку, — нарешті каже мати.　

— Що?　

Потрясіння й лють у голосі батька ні з чим не сплутати. Рейлі швидко відводить очі й дивиться в підлогу.　

— Я не вдерся, — промовляє він. — Я проникнув.　

— Нащо ти, в біса, це зробив? — питає батько.　

Рейлі знизує плечима, але не відповідає. І далі втуплюється в підлогу.　

— Коли?　

Мати штурхає сина рукою в плече.　

— Рейлі?　

Той нарешті підіймає голову й дивиться на батька.　　

— Учора ввечері.　

Батько сидить, роззявивши рота.　

— Тобто, доки в нас вечеряли друзі, а ти мав бути в кіно, насправді ти проникнув до чужого будинку? — голос набирає гучності, і під кінець батько вже кричить.　

На мить западає тиша. Повітря вібрує від напруги.　

— Ти був сам чи ще з кимось?　

— Сам, — мимрить син.　

— Тож ми навіть не можемо втішитися думкою, що хтось інший втягнув тебе у ці абсолютно неприпустимі, протиправні дії?　

Рейлі кортить затулити руками вуха, щоби відгородитися від крику, але він знає, що цим лише розлютить батька ще дужче. Знає, що все видається гіршим від того, що він діяв сам.　

— Чий це був будинок?　

— Не знаю.　

— То що сталося? — Батько поглядає на матір, а тоді знову на нього. — Тебе впіймали?　

Рейлі хитає головою, а мати каже:　

— Ні. Я бачила повідомлення в його телефоні. Рейлі, покажи батькові повідомлення.　

Рейлі розблоковує й простягає телефон, і батько дивиться на екран, очам не вірячи.　

— Господи, Рейлі! Якти міг? Ти вже робив це раніше?　

У цьому й біда з батьком — він знає, які запитання ставити. Питає саме те, про що мати, розгублена від потрясіння, не додумалася спитати. Рейлі справді робив це раніше, кілька разів.　

— Лише раз, — бреше він, уникаючи дивитися батькові в очі.　

— Отже, ти вдерся до двох будинків.　

Він киває.　

— Хто-небудь знає?　

Рейлі хитає головою.　

— Звісно, ні.　

— Звісно, ні, — саркастично повторює батько. Батьків сарказм гірший за мамин. — Твій друг знає. Хто він?　

— Марк. Зі школи.　

— Ще хтось?　

Рейлі неохоче хитає головою.　

— Ти міг якось засвітитися? На камерах спостереження?　

Рейлі знову хитає головою й підіймає очі на батька.　

— Там не було камер спостереження. Я перевірив.　

— Господи. Повірити не можу. І від цього мені має покращати?　

— Вони навіть не знають, що я там був, — каже Рейлі, захищаючись. — Я був справді обережний. Я вже говорив мамі — я нічого не взяв. Не завдав ніякої шкоди.　

— Тоді що ти там робив? — питає батько.　

— Не знаю. Просто роззирався, гадаю.　

— Просто роззирався, гадаю, — повторює батько, і від цього Рейлі почувається шестирічним. — На що ти там дивився? На жіночу білизну?　

— Ні! — скрикує Рейлі, гаряче червоніючи від сорому. Він не якийсь там збоченець. — Переважно зазирав у їхні комп’ютери, — бурмоче він.　

— Боже мій! — скрикує батько. — Ти лазив у чужі комп’ютери?　

Рейлі пригнічено киває.　

Батько ляскає рукою по столу і встає. Починає ходити кухнею, гнівно озираючись на Рейлі.　

— Хіба люди не користуються паролями?　

— Іноді мені вдається їх обійти, — каже син. Його голос тремтить.　

— І що ти робив, коли зазирав у чужі особисті комп’ютери?　

— Ну… — Рейлі відчуває, як кривить рот, доки намагається не заплакати. І далі слова рвуться поспіхом: — Усе, що я зробив, це надіслав заради жарту кілька листів з… з чужої електронної пошти.　

А потім, нетипово для себе, він починає ридати.