Хтось знайомий

Розділ тридцять третій

Наступного дня Вебб прибуває до відділку дуже рано, після ночі поганого сну. Бере каву й прямує до себе в кабінет, а тоді сідає в крісло, дивлячись у стіну напроти, і міркує.　

Вони не можуть довго тримати Шарпа під арештом — незабаром прокурор має висунути йому обвинувачення або звільнити. У його літній хатині кров Аманди. Його молоток зник. Бачили, як Шарп сварився з жертвою незадовго до її зникнення, але його версія, що він відраджував її від Ларрі, до певної міри правдоподібна — відомо, що Ларрі зустрічався з нею.　

Олівія Шарп казала, що Ларрі Гарріс ніколи не бував у їхній хатині. Можливо, вона помилялася? Чи міг Гарріс призначити зустріч Аманді в літній хатині Шарпів у ті вихідні, коли був на конференції? Можливо, він убив її. Припаркувався на зовнішній стоянці готелю й приготував історію, що нібито працював і заснув. Нікого, здається, не турбувало, що він пропустив більшу частину бенкету, — доки його не торкнулося розслідування вбивства. Єдине, що пішло не так, це те, що знайшли машину Аманди з її тілом у багажнику. Вона вигадала зручну побрехеньку для свого чоловіка, тож було б схоже, що Аманда інсценувала власне зникнення. Пол Шарп — єдиний, хто знав про їхній роман, і він нічого б не сказав, особливо якщо не знав, що вони були в його літній хатині.　

Можливо. Однак Пол Шарп міг щось повідомити. Коли Аманда зникла, персонал готелю міг заявити, що бачив їх разом, і тоді Гарріс опинився б у центрі прискіпливої уваги. Та все ж без твердих доказів — а надто без тіла — скидалося б на те, що нещаслива невірна дружина втекла від такого життя.　

А може, вбивця — Роберт Пірс. Пірс брехав їм. Якщо вірити Гаррісу, Пірс мав доступ до одноразового телефона Аманди й знав про їхній роман. Та й Рейлі Шарп бачив цей мобільний у столі Пірса після того, як Аманда зникла. Та, коли вони обшукали будинок, його там не було. Певно, Пірс позбувся телефона. Можливо, він стежив за своєю дружиною. Схоже, що він на це здатен. Можливо, знав, куди вона збиралася того вечора, під’їхав до хати, побачив дружину з коханцем — Ларрі Гаррісом? Полом Шарпом? — дочекався, доки вона залишиться сама, а тоді проломив їй голову. Пірс теж не має алібі.　

Вебб поговорить із прокурором. Поки що вони відпустять Шарпа й подивляться, як усі відреагують. Вебб має час. Час, щоб зазирнути в голову кожному. Немає строку давності на вбивство.　

Олівія здригається, коли рано вранці в середу дзвонить телефон на кухні. Це детектив Вебб — сказати, що її чоловіка звільняють без висунення обвинувачень. Вона кладе слухавку і нерухомо стоїть на місці. Поїздка до поліційного відділку минає наче втумані. Вона ціпеніє.

Сидить у почекальні відділку, виглядаючи Пола. Розриваючись між полегшенням і жахом, вона хоче відтягнути цей момент. Але він настає — Олівія чує кроки й підводиться. А тоді бачить Пола. Підходить й обіймає його, як робила тисячу разів до того, та цього разу інакше. Вона в ньому не впевнена. Відчуває, як б’ються серця їх обох. За мить відсторонюється.　

Пол насторожено дивиться на дружину.　

— Відвезімо тебе додому, — каже Олівія й відвертається, щоб чоловік не побачив сумніву в її очах.　

Вона вже відіслала Ґленді повідомлення з новиною, сказавши не приходити.　

Рейлі нетерпляче чекає, коли мама повернеться додому разом з татом. Вона сказала, що забере його. Сьогодні Рейлі знову не йде до школи.　

Батько не винен, каже він собі. Його відпускають. Але полегшення, яке відчуває Рейлі, забарвлене занепокоєнням. Він бачить, що мати сумнівається. Рейлі сумнівається теж. Він більше ні в чому не впевнений. Він не знайшов на батьковому комп’ютері нічого, що прояснювало б ситуацію. Але Рейлі відомо дещо, чого не знають вони. І йому доведеться розповісти це їм.　

Коли батьки прибувають додому, стає ніяково. Мама всміхається йому, наче все гаразд, але хлопець бачить з її натягнутого обличчя, що все далеко не так. Батько має жахливий вигляд і пахне так, наче йому не завадить душ. Рейлі відчуває напругу, яку випромінюють обоє батьків.

Усі вони опиняються на кухні, і мама каже:　

— Я розповіла твоєму батькові, що тобі висувають обвинувачення.　

— Все буде добре, синку, — говорить батько, пригортаючи його.　

Рейлі киває, глитаючи. Але просто зараз він непокоїться не за себе, а за свого тата. Рейлі мусить зізнатися батькам, і це його страшенно лякає. Він має розповісти їм правду.　

Початок дається важко.　

— Я маю вам дещо розповісти, — каже Рейлі.　

І з відстороненого погляду на стурбованому обличчі матері розуміє, що вона не хоче цього чути. На неї й без того багато звалилося. Прикро завдавати їй ще більшого болю, ніж уже завдав. Але він мусить це сказати. Здається, що слова ніяк не приходять до нього.　

— Що сталося, Рейлі? — втомлено питає батько.　

Очевидно, що він соромиться останніх подій з власного життя.　

Він зараз не на коні, думає Рейлі.　

— Я тобі збрехав, — каже він. — Я збрехав вам обом. Щодо проникнень до будинків.　

Мати здається стурбованою як ніколи, батько — глибоко стривоженим.　

— Я розповів вам — і адвокатові, — що проникнув лише до двох будинків, але насправді їх було більше.　

Він бачить, як супляться брови батька.　

— Радше дев’ять чи десять, — зізнається він.　

Батько різко дивиться на нього; мати нажахана.

— Я маю розповісти вам ще дещо, — ніяково продовжує Рейлі. — Не хотів, щоб ви знали, але — я проникнув до Ньюеллів.　

— Що? Коли? — питає батько.　

Рейлі глитає.　

— То було того дня, коли вони приходили сюди на вечерю, — я знав, що Адама того вечора теж не буде.　

Мати ахкає.　

— Ти вдерся до будинку наших найближчих друзів, коли вони вечеряли тут, із нами? — Здається, вона почувається відверто зрадженою. — Як ти міг? Навіщо?　

Рейлі відчуває, як червоніє. Безпорадно знизує плечима.　

— Я зламував комп’ютери. Я серйозно до цього ставився… Це вміння, і воно потребує практики. Тож я проникав до помешкань людей, коли їх не було вдома, і зламував їхні комп’ютери.　

Він ризикує ще раз глянути на батьків. Вони дивляться на нього, не вірячи власним вухам.　

— У мене дуже добре виходило, — каже Рейлі, — але я цим більше не займаюся.　

Вони досі не зводять із сина очей, глибоко обурені.　

Настає важка тиша.　

— Я знав, що ви не схвалите. Але я не робив ніякої шкоди. Я ж не крав нічиїх даних, не поширював їх, нічого не заносив у чужі комп’ютери й нікому не розповідав, що знайшов, — запевняє Рейлі. — Я ніколи не намагався шантажувати когось чи щось подібне, — додає він на свій захист.　

— Шантажувати! — повторює мати, хапаючись рукою за горло.　

— Мамо, розслабся, я ніколи нічого такого не робив! Це було просто… набуття досвіду.　

— Досвіду. Он якти це називаєш, — промовляє тато.　

Рейлі не подобається його тон. Він говорить тоном старого батька, і це дратує.　

— Ну, так, може, варто мене послухати для різноманіття, — різко каже Рейлі.　

— Про що ти? — питає мати.　

— Я дещо знаю про ваших найкращих друзів, — видає Рейлі.　

Олівія відчуває, як завмирає серце. Вона дивиться на сина, не впевнена, що хоче чути те, що він зараз скаже. Вона шокована, у неї голова йде обертом. Які таємниці приховують Ґленда й Кіт? Вона поглядає на чоловіка, але той пильно дивиться на Рейлі, наче син зачепив його за живе.　

— До чого ти ведеш, Рейлі? — питає Пол.　

— Я бачив дещо на їхньому комп’ютері, — каже Рейлі.　

— Ми це зрозуміли, — натягнутим голосом говорить Пол. — Що саме ти бачив?　

— Кіт — засранець, — з почуттям заявляє Рейлі.　

— Не кажи так, — різко осаджує його Олівія.　

— Чому? Це правда! Бачили б ви, що в нього на комп’ютері! Я бачив його листи — він зраджував Ґленду, зустрічався з іншою в неї за спиною. Я не міг сказати вам, бо вони ваші друзі.　

Олівії стає зле. Вона не може говорити.　

— Коли це було? — уточнює Пол.　

— Кажу ж вам — це було тоді, коли вони приходили сюди на вечерю, за день до того, як мама побачила повідомлення в мене на телефоні й дізналася, що я роблю, — жалісно повторює Рейлі.　

Олівія намагається зосередитись. Кіт зраджує Ґленду, а Ґленда й гадки не має.　

Олівія впевнена, що Ґленда не знає. І що тепер робити? Сказати їй? Чи залишити в невідомості? Олівія поглядає на свого чоловіка й пригадує, як Бекі приходила поділитися з нею своїми підозрами щодо Пола. Й усвідомлює із завмиранням серця, що доведеться розповісти Ґленді.　

— Ти в цьому впевнений? — питає Пол.　

— Авжеж, впевнений. Я бачив на власні очі. Те, що він писав, ніяк інакше не зрозумієш. Я навіть надіслав кілька листів його подружці з його акаунту, і вони були не дуже чемні.　

Олівія дивиться на сина, відчуваючи, як відвисає щелепа.　

— Тож, принаймні, тепер він, мабуть, здогадався, що хтось був у його комп’ютері й знає, чим він займається, — каже Рейлі й фиркає. — Сподіваюся, він не втратив через це сон. Може, він гадає, що це був Адам. Думаєте, чому Адам стільки п’є? Він п’є, щоб забути, що його батько — такий гівнюк.　

— Рейлі, — починає Пол, явно знервований. — Не можна просто ось так втручатися в чуже життя.　

— Він гівнюк. Так йому й треба.　

Олівія питає себе, чи Ґленда колись розповідала Кітові, що Рейлі вдирається до будинків. Хоча’й обіцяла цього не робити. Іноді Олівія сама обмовляється Полові про те, про що обіцяла мовчати.　

— Листи були приховані, — продовжує Рейлі. — Не здогадаєшся, що вони там, якщо не пошукаєш, як я.　

— Як ти їх знайшов? — цікавиться Пол.　

— Це легко, якщо знаєш, що робиш. Я можу ввійти у вимкнений комп’ютер за три хвилини, просто завантажую його з флешки — більшість комп’ютерів здатні завантажуватися з флешки — і в такий спосіб оминаю внутрішню безпеку. Потім кількома командами створюю «чорний хід» — і я всередині. Коли я ввійшов у комп’ютер Кіта, то одразу збагнув, що він намагався щось приховати, бо видаляв історію браузера. Але файли кукі він не видалив, тож я зміг отримати ім’я користувача й пароль до його прихованої електронної адреси. А потім зайшов у його акаунт, щоб побачити його листи, вдати, що я — це він, і надіслати звідти все, що хочу.　

Олівія не знає, почуватися наляканою чи враженою.　

— Ти знаєш, хто була ця жінка? — питає вона.　

— Ні. Це було якесь дурне ім’я в поштовому акаунті. Якесь вигадане.　

— Господи, Рейлі. Тобі не слід було цього робити, — промовляє Пол.　

Рейлі дивиться на батька, ніби чимось провокуючи його, і видає:　

— Як гадаєш, він міг зустрічатися з тією жінкою, яку вбили?　

Олівія дивиться на них обох, приголомшена й безмовна.　

— Ні, авжеж, ні! — каже Пол. — Це… безглуздя.　

— Він знає нашу хатину, — завважує Рейлі.　

— Ти натякаєш, що це Кіт її вбив? — Пол явно жахається цієї думки. — Кіт ніяк не може бути до цього причетний. Він не може бути вбивцею. Він мій найкращий друг.