Хтось знайомий

Розділ тридцять шостий

Детектив Вебб твердо стукає у двері. Він дістав ордер на огляд комп’ютера Кіта Ньюелла. Двоє чоловіків з ним і Мун — технічні експерти; вони заберуть комп’ютер й іншу електроніку.　

Двері відчиняє жінка.　

— Місіс Ньюелл? — питає Вебб, демонструючи свій жетон. Зазначає блідість жінки — вона явно плакала.　

— Так, — каже вона.　

— Ваш чоловік удома?　

Вони вже телефонували до нього в офіс, очікуючи знайти його там — бажаючи допитати, — але їм сказали, що Кіта раптом викликали додому. Вебб помічає небажання Ґленди відповідати. Нарешті вона промовляє:　

— Так, удома.　

— Ми б хотіли поговорити з ним, — каже Вебб.　

Здається, вона знає, про що йдеться. Без жодного слова ширше відчиняє двері.　

Вебб ступає до передпокою, і Ґленда веде їх до вітальні.　

— Я покличу його.　

Вебб питає себе, чи Кіт Ньюелл зараз за комп’ютером, спішно видаляє файли. Байдуже. Вони можуть відновити практично все.　

За кілька секунд Кіт Ньюелл спускається сходами, помітно знервований.　

Вебб каже:　

— Я детектив Вебб, а це детектив Мун. Ми хотіли б, щоб ви під’їхали до поліції — відповісти на кілька запитань.　

— Про що? Хто вони? — питає Кіт, вказуючи на мовчазних експертів.　

— Вони техніки, які тут, щоб вилучити ваші комп’ютери, ноутбуки, планшети, смартфони тощо.　

— Ви не можете цього зробити.　

— Власне, можу. Я маю ордер.　

Вебб демонструє ордер, помічаючи жах в очах чоловіка. Кіт переводить очі з детектива на дружину, явно почуваючись загнаним у кут.　

Вони залишають експертів у будинку з дружиною Ньюелла й везуть його до поліційного відділку. Там ведуть до кімнати для допитів і зачитують права. Він каже, що адвокат йому не потрібен.　

Каже, що не зробив нічого поганого.　

— Отже, — починає Вебб. — Ви знали Аманду Пірс?　

Ньюелл насторожено поглядає на детективів.　

— Так, я знав її.　

— У вас був з нею роман?　

Ньюелл дивиться так, наче стоїть на краю безодні. Паніка на його обличчі видає Веббу правду, що б він не збирався казати далі. Але Ньюелл відповідає:　

— Так, у мене був з нею роман. Але я її не вбивав.　

— Розкажіть нам про це.　

— Ми не хотіли, щоб хтось знав. Її чоловік був дуже ревнивий. Часом він робив її життя нещасливим. Аманда збиралася від нього піти.　

— Ви колись бачилися з нею в літній хатині Шарпів? Кіт киває. Глибоко видихає.　

— Лише раз. Того дня, коли вона зникла.　

Він зупиняється, наче не може продовжувати. Його руки тремтять.　

— Що сталося, містере Ньюелле? — тихо питає Мун.　

— Я знав, що того дня хатинка стоятиме порожня, — знав, що родина не приїде. Знав, де вони тримають запасні ключі. Ми з Амандою мали зустрітись, а я не хотів їхати нікуди, де нас могли впізнати. І тоді згадав про цю хатинку.　

Він кахикає, прочищаючи горло, робить ковток води. Його руки нестерпно трусяться.　

— Вона говорила мені, що поїде з дому на вихідні, а чоловікові скаже, ніби збирається на шопінг зі своєю подругою Керолайн. Тож вона зібрала речі на ніч, а я розповів їй, як дістатись хатинки. Аманда знала, що я на всі вихідні залишитися не зможу. Я попередив її про це. Сказав, що можу приїхати ненадовго ввечері в п’ятницю, а потім мушу повернутися додому, або майже на весь день у суботу, але не можу просто покинути родину на всі вихідні — це буде надто підозріло. Її це влаштовувало. Аманда була щаслива провести зі мною час, але також їй подобалось бути самій. Подобалось пожити окремо від чоловіка. Тож я приїхав туди ввечері в п’ятницю, близько п’ятої. Вона з’явилася десь за пів години. Я пробув з нею деякий час, але не міг затриматись допізна. Поїхав близько восьмої. Коли я залишав її, все було добре. Я вирушив додому. Наступного дня сказав дружині, що їду грати в гольф,　

і повернувся до хатинки. Перше, що я помітив, це що машини Аманди немає. Мені це здалося дивним, адже я привіз усе, що нам було потрібно. Гадав, може, вона кудись поїхала. Мене це трохи роздратувало, бо дорога туди й назад довга, а затриматись допізна я не міг. Двері хатини виявилися незамкнені. Я ввійшов усередину — все було дуже охайно. Жодних її речей не залишилося. Аманда зникла. Ключі лежали на кухонній стільниці. Не можна було сказати, що вона взагалі там з’являлася. Ані записки, ані ще чогось не було. Я перевірив свій телефон — не знайшов ані есемески, ані повідомлення, — але вона вже попередила мене, що чоловік знайшов її одноразовий мобільний. Я гадав, чи вона передумала щодо вихідних, а може, щодо мене. Або щось сталося вдома. Хай там як, я чекав довго, аж доки не настав час їхати, — сподівався, що Аманда повернеться. Але вона не повернулася. А потім я замкнув хатину, поклав ключі назад під каністру і просто поїхав додому. Не знав, що ще робити. Я не міг нікому розповісти. Дорогою додому проїхав повз її будинок, щоб подивитися, чи її авто на місці, але його не було. Наступного дня я знову проїхав повз її будинок, і її машини досі не було, але гаражні ворота були зачинені, і я подумав — мабуть, вона всередині. Я ніяк не міг зв’язатися з Амандою. Мої повідомлення й листи надійшли б на її одноразовий телефон, але він був у чоловіка. Я не знав, як вчинити. Я був справжньою руїною, але мусив удавати, що все добре. А потім, за кілька днів, почув, що чоловік Аманди повідомив про її зникнення. — Кіт підіймає до Вебба своє змарніле обличчя. — Це він її вбив, я впевнений. Тоді ходила чутка, буцімто Аманда від нього пішла, адже вона сказала чоловікові, що їде кудись із подругою, а він дізнався, що це неправда. Та я знав: вона збрехала йому, щоб бути зі мною. Тепер я гадаю, що він знав про це й убив її. Але тоді я думав — я сподівався, — що вона справді лише покинула його. А після того як її знайшли… — він ховає голову в долонях.　

— Після того як її знайшли, ви ні про що з цього не повідомили, — каже Вебб, не турбуючись про те, щоби приховати свою зневагу.　

Ньюелл хитає головою з виразом каяття.　

— Я знаю. Я цим не пишаюся. — Він робить тремкий вдих. — Певно, її вбив чоловік. Вона іноді казала мені, що вважає його психопатом. Він виявився не тим, за кого вона виходила заміж. Він був маніпулятором, грав у свої ігри. Аманда хотіла від нього піти. — Він нервово запускає руку в волосся. — Вона писала мені повідомлення, розповідала, що в неї за шлюб. Він був… ненормальний.　

— Що ми знайдемо на вашому комп’ютері? — невдовзі питає Вебб.　

— Листи до Аманди.　

— Ви їх приховали.　

— Авжеж, приховав. Я здебільшого спілкувався з Амандою другим телефоном, але іноді писав листи їй на мобільний з комп’ютера. Не хотів, щоб їх бачила дружина. Якби не Рейлі, ніхто ніколи про це не дізнався б.　

— Рейлі Шарп? — уточнює детектив.　

Кіт пирхає.　

— Він вдерся до нашого будинку, знайшов ті листи й розповів своїм батькам, які, очевидно, розповіли вам. Мале лайно.　

— Розумію, — каже Вебб. — І що сталося з вашим другим телефоном?　

— Я розбив його на друзки й викинув у проїжджий сміттєвіз.　

Після секундної паузи Вебб цікавиться:　

— Ви знали про інших чоловіків, з якими вона зустрічалася?　

— Аманда? Вона не зустрічалася з іншими. Лише зі мною.　

Вебб вражається наївністю цього чоловіка. А може, це його его.　

— Серйозно? Ви не знали? Вона ще де з ким зустрічалась у готелі «Парадиз», доволі регулярно. Ми маємо відеодокази.　

Обличчя Ньюелла смутніє, і він відводить очі.　

— Ні. З ким? — питає він.　

— З Ларрі Гаррісом, — Вебб відчуває деяке задоволення, дивлячись в обличчя Ньюеллу. — Звідки нам знати, що ви не були ревнивцем? — розмірковує він. — Ви були з Амандою в хатині тієї п’ятниці. Повернулися туди в суботу. Від тієї п’ятниці вона зникла. Наскільки нам відомо, ви останній бачили її живою. Знали, що вона розповіла чоловікові, буцімто їде з Керолайн, тож буде схоже, що вона просто від нього пішла. Ви знали, що вона була вагітна? Це не вписувалось у ваші плани? Ви сварилися через це?　

Ньюелл дивиться на детектива з дедалі більшим страхом.　

— Ні. Тобто так, я знав, що вона вагітна. Але ми через це не сварилися. Вона збиралася перервати вагітність.　

— Не впевнений, що я вам вірю, — промовляє Вебб.　

— Я хочу адвоката, — каже Ньюелл наляканим голосом.　

Вебб підводиться, щоб вийти з кімнати для допитів, і знаком запрошує Мун піти з ним. Посилає до кімнати офіцера, щоб Кіту Ньюеллу простіше було зв’язатися з адвокатом. Нехай пітніє і тремтить, доки чекає на прибуття свого захисника.　

Ґленда неспокійно походжає будинком. Двоє експертів давно пішли, забравши із собою їхній комп’ютер й електроніку. Вона налякана. Кіт сказав, що видалив листи, але вона боїться, що цього не досить — Ґленда впевнена, що поліція знає, як відновити видалені файли. Це їхня робота.　

Кіта немає вже кілька годин. Вона не знає, що відбувається, і це доводить її до сказу. Очевидно, його підозрюють у вбивстві Аманди. Кіт зустрічався з Амандою — він визнав це перед нею і, мабуть, визнає перед ними. Експерти знайдуть листи. Йому висунуть обвинувачення й судитимуть за вбивство. Що вона скаже їхньому синові?　

Ґленда з жалем згадує про Олівію. Ще ніколи вона так не потребувала друга, як у цю мить, але зараз Олівія — остання, з ким вона хоче говорити.

Коли Адам вертається додому зі школи, Ґленда чекає на нього. Зі знайомим стуком він опускає важкий ранець на підлогу під дверима й проходить повз матір одразу на кухню, щоб щось з’їсти. Здається, він навіть не помічає, що вона стоїть поряд.　

— Адаме, — каже вона. І йде слідом за ним на кухню. — Нам треба поговорити.　

Він відчиняє дверцята холодильника, а тоді сторожко озирається на матір через плече. Вона глитає.　

— Твій батько в поліції.　

Адам кам’яніє.　

— Його допитують щодо Аманди Пірс.　

На синовому обличчі проступає вираз жаху. Триває важка тиша.　

— Ну, вони ж усіх допитують, чи не так? — завважує Адам.　

— Так.　

— Його відпустять, — каже Адам. — Як тата Рейлі. Його ж відпустили.　

— Не знаю, — натягнутим голосом каже Ґленда. — Я не знаю, що відбувається у відділку. Але поліція вилучила комп’ютер твого батька.　

Ще мить Адам стоїть зовсім нерухомо. Його обличчя бліде. А тоді він різко відвертається від неї й поспішає нагору.　

— Постривай, Адаме, мені треба з тобою поговорити. Але він тікає, перестрибуючи через дві сходинки.　

Рейлі глибоко нещасний. Це він бачив листи Кіта Ньюелла. Через нього тато потрапив до поліції. І через нього Кіт Ньюелл сидить у відділку, мабуть, підозрюваний у вбивстві. Рейлі щойно отримав розлючене повідомлення від Адама.　

Батьки нарешті повернули йомутелефон, коли Рейлі розповів їм правду про вторгнення до будинків і присягнувся, що зав’язав з хакерством. Але зараз він майже шкодує, що отримав його назад. Рейлі знову дивиться на повідомлення. Ну а чого він очікував? Знав же, що, тільки-но він скаже правду про Адамового тата, батьків друга можуть викликати до поліції. Він відчував, що не має вибору, адже його власний батько досі перебуває під підозрою. Рейлі знає, що Кіт Ньюелл — покидьок, але чи може він насправді бути вбивцею? Це не так шокує, як імовірність того, що його рідний батько виявиться вбивцею.　

Він знову перечитує повідомлення Адама, а тоді відкидає телефон.　

Він цього не витримає. Зараз усе вийде назовні — що він вдерся до будинку Ньюеллів і в їхній комп’ютер теж. Якщо Адамового тата судитимуть, Рейлі доведеться свідчити про ті листи. Усі дізнаються. У Рейлі можуть бути великі неприємності. Але якщо Кіт Ньюелл убив Аманду Пірс, принаймні, його власний батько буде вільний.　

Пізно ввечері Вебб знову входить до кімнати для допитів, а слідом за ним — Мун. Зараз біля Кіта Ньюелла його адвокат.　

Вони поновлюють допит. Ньюелл вперто хитає головою.

— Я її не вбивав. Коли я їхав від неї у вечір п’ятниці, з нею все було гаразд. А коли повернувся в суботу, близько десятої тридцяти ранку, Аманда вже зникла. Усе було прибране. Я гадав, що вона передумала. Гадки не мав, що з нею сталося. — Він придушує схлип, поступаючись утомі й напрузі. — Я зрозумів, що щось не так, тільки-но побачив, що її авто зникло. Спробував відчинити двері, але ті були замкнені. Я взяв… — Він раптом зупиняється.　

Вебб відчуває, як поряд миттєво насторожується Мун.　

— Замкнені, — повторює Вебб у тиші.　

— Ні, — швидко каже Ньюелл. — Перепрошую, я втомився. Вони не були замкнені. Я увійшов туди й побачив, що будинок порожній.　

— Ви казали, що він був замкнений. «Я взяв» — ви хотіли сказати, що взяли ключі, правильно? — напосідає Вебб.　

— Там точно було незамкнено, — говорить Ньюелл. — Я ввійшов туди, і ключі лежали на кухонній стільниці.　

Він дивиться на свого адвоката, ніби сигналізуючи йому про щось очима.　

— Більше ніяких запитань, — заявляє адвокат. — Мій клієнт утомився. Наразі досить. — Адвокат встає.— Ви збираєтеся затримати його?　

— Так, — каже Вебб. — Однозначно збираємося.　

Олівія приходить до дверей Ґленди. Уже пізно, по десятій годині. На вулиці темно й холодно. Вона щільніше кутається в куртку. Намагалася зателефонувати, але Ґленда не бере слухавку. Олівія знає, що вона вдома, — Рейлі розповів їй, що Адам надсилав йому повідомлення, бо непокоїться за матір і просить прислати його матір на допомогу. Тож Олівія не так уже й нав’язується — її запросили. Але нервується, адже цілком упевнена, що Ґленда не захоче її бачити.　

Ґленда не підходить до дверей. Олівія знову тисне на дзвінок. І нарешті чує кроки. Двері відчиняються, але за ними не Ґленда, а Адам. Вигляд у нього збентежений. І, здається, не зовсім тверезий. Вона відчуває запах спиртного в подиху шістнадцятирічного хлопця. І від цього її серце стискається. Олівія ступає в дім, у темряву.　

— Де твоя мати?　

Адам киває в бік вітальні. Вона проходить далі, не зупиняючись, щоб зняти куртку. Бачить Ґленду, яка сидить у затемненій вітальні. Олівія машинально тягнеться до вимикача. Кімнату заливає світло, і Ґленда кліпає, наче не звикла до нього. Мабуть, годинами тут просиджує.　

— Ґлендо, з тобою все гаразд? — схвильовано питає Олівія. Вона ніколи не бачила подругу такою. Її обличчя змарніле. Зазвичай вона доволі стійка, навіть у кризові часи, — на ній тримається родина. Олівія поглядає на Адама, який не зводить очей з матері. Здається, що його злегка хитає на ногах. Олівія відчуває, як усе це тягарем лягає їй на груди. Як до цього дійшло? Вона ступає вперед, підходячи ближче.　

— Ґлендо, — каже вона. — Я тут.

Її голос зривається. Ґленда — її найближча подруга. Як це може відбуватися з нею, з її родиною? З усіма ними?　

— Мені дуже шкода.　

Нарешті Ґленда підіймає на неї очі й промовляє:　

— Це не твоя провина.　

Адам стоїть і дивиться, розгойдуючись.　

— Чому б тобі не піти нагору, Адаме? — пропонує йому мати.　

Адам тікає з явним полегшенням.　

— Усе буде гаразд, — говорить Олівія й сідає на диван біля Ґленди.　

Вона в це не вірить, але не знає, що ще сказати. Пригадує, як Ґленда сиділа поряд із нею в поліції того дня, коли вони ще не помінялися місцями. Олівія хоче її втішити.　

— Вони всіх допитували, ти ж знаєш. Поспілкуються з Кітом, а потім відпустять, як і Ларрі, як Пола. Він не вбивав Аманду. Ти це знаєш.　

Але сама думає: «Це хтось знайомий». І, правду кажучи, вона гадає, що це Кіт.　

Якусь мить Ґленда не відповідає. А тоді каже:　

— Довго він там.　

— Пола тримали довго, а потім відпустили.　

— Я так непокоюся за Адама, — шепоче Ґленда.　

Олівія киває. Вона боїться спитати, але мусить, їй потрібно знати.　

— Ти дізналася, з ким зустрічався Кіт?　

— У цьому річ, так? — стогне Ґленда. — Ми всі хочемо знати, чи зустрічався Кіт з нею.　

Олівія чекає на відповідь. Коли Ґленда замовкає, вона шепоче:　

— То як?　

Ґленда теж знижує голос до шепоту.　

— Кіт розповів мені до приходу поліції. Визнав, що зустрічався з нею. Сказав, що видалив усе з комп’ютера, але ж вони зможуть відновити, хіба ні? А тоді поліція знатиме. Певно, вони вже знають — він, мабуть, зізнався їм. Минуло кілька годин.　

Олівія відчуває, як гупає кров у вухах, і лякається того, що може почути далі.　

Ґленда нахиляється до подруги й мовить:　

— Кіт каже, що не вбивав її. Але я не знаю, чи вірю йому.　

Олівія дивиться на неї, пригадуючи власні сумніви щодо чоловіка, і її серце розривається від жалю до Ґленди.