Хтось знайомий

Розділ двадцять перший

Роберт Пірс сидить на самоті у своїй затемненій вітальні, повільно сьорбаючи з чарки віскі. Він думає про детектива Вебба — і його помічницю детектива Мун — і про те, що ж у них на думці. Що вони могли дізнатися. їм немає чого висунути проти нього. Вони лише закидають вудочки.　

Неодмінно придивляться до його сусіда, Ларрі Гарріса, який спав з Амандою. Роберт не розуміє, що Аманда знайшла в Ларрі, але її завжди вабило до старших чоловіків. О, він знав. Він не дурний. Він уже знав деякий час про Ларрі.　

А потім зазирнув у таємний телефон Аманди. Це було не так важко — Роберт просто загуглив «як розблокувати андроїд без пароля». І коли він це зробив, яким же пізнавальним це виявилося. Її дзвінки, її повідомлення, ті два секретні номери. Роберт зателефонував на один з них, і відповів чоловік. Щойно почувши голос того чоловіка, він його впізнав. Бо, зрештою, саме на нього й очікував.　

— Ларрі, — промовив Роберт.　

— Хто це? — спитав Ларрі, явно спантеличений.　

— Це її чоловік, Роберт.　

Ларрі квапливо поклав слухавку.　

За іншим номером ніякої відповіді не було. І цей інший номер непокоїв Роберта більше. Номер, на який вона надсилала ті повідомлення, ділячись особистими, інтимними подробицями їхнього спільного життя, розповідаючи, що її чоловік — психопат. Ті повідомлення розлютили його. Певно, Аманда встигла сповістити того, що її мобільний у чоловіка.　

І були на тому телефоні й інші речі, яких вона нікому не надсилала, але які розлютили його найбільше. І навіть налякали.　

Він думає про Бекі. Наразі їй вже має бути відомо про Ларрі й Аманду, якщо ті двоє детективів на щось здатні. Він підозрює, що Бекі в нього майже закохана. І сподівається, що вона тримає рота на замку. Не годиться, щоб поліція вважала, що він мав мотив убити свою дружину. Якщо Ларрі Гарріс розповість детективам про той телефонний дзвінок, Роберт просто заперечить. Доказів немає. Жодних доказів, що Роберт узагалі робив той дзвінок.　

Немає жодних доказів того, що Роберт знав про її роман. Її романи. Доки не знайдуть незареєстрований телефон Аманди. А його ніколи не знайдуть.　

Він пригадує, як вони тільки-но переїхали сюди. Той нестерпний пікнік, куди притягнула його Аманда. Як він сидів там і стежив за нею, такою гарною, такою несвідомо жорстокою. І зараз Роберт питає себе, чи того дня вона проводила свої оглядини, обирала, з ким спати. Вони були одружені лише рік. Як мало він знав тоді Аманду, її схильності — її дитячу, незбагненну жагу до старших чоловіків. І як мало вона знала тоді його — темне, холодне нутро його душі. Але їм вдалося пізнати одне одного краще.　

Роберт знає, що Бекі й Ларрі обоє вдома. У сусідньому будинку на нижньому поверсі горить світло, хоч зараз доволі пізно. Як він хотів би бути мухою на тій стіні.　

Рейлі чекає, доки всі заснуть. Натягує джинси, футболку й темну толстовку та обережно відчиняє двері спальні. Він знає, що батько міцно спить, — його непокоїть мати. Але, стоячи нерухомо в коридорі під дверима спальні, він чує окреме, чітке хропіння кожного з них. З полегшенням прокрадається сходами вниз, намагаючись не видати ні звуку.　

На кухні взуває кросівки. Ніде не вмикає світла. Він звик діяти в темряві. Тихо вислизає крізь двері кухні до гаража, де тримає велосипед. Надягає шолом, закидає ногу через сидіння і, щойно виїхавши з гаража, налягає на педалі, швидко віддаляючись від дому.　

Рейлі знає, що це погано — зламувати чужі комп’ютери. Він почав робити це заради азарту. Як пояснити свій вибір тим, хто такого не пережив? Батьки не зрозуміють, але будь-який інший хакер точно знав би причину. Це дивовижно — злом чужої системи дає йому ілюзію власної могутності, контролю над чимось. Рейлі не відчуває, що якось контролює своє життя. Він обіцяв батькам — і собі — зупинитись. І він зупиниться. Ризик занадто високий. Це востаннє. Він не робив би цього взагалі, якби не знав напевне, що власники поїдуть. І цього разу Рейлі прихопив пару латексних рукавичок, запхавши їх до кишені джинсів, — узяв з пакунка, який мати тримає в шафі з мийними засобами. Він не збирається по-дурному ризикувати й не залишить по собі відбитків.　

Рейлі роздивляється будинок. Панує глупа ніч, місяць закритий хмарою. Світло горить на фасаді дому, а також нагорі — мабуть, увімкнулося за таймером. Він це знає, адже господарі мають кота. І місцева наглядальниця за тваринами, з позначкою на автівці, останні кілька днів зупинялася поряд і заходила до цього будинку. Рейлі бачив її щоранку дорогою до школи. Наскільки ж тупі бувають люди! Найняти доглядальницю за котом із позначкою на чортовій автівці! Це як дати оголошення, що тебе немає в місті, чорт забирай.　

Він намагався втриматися від цього. Але просто не встояв. Хоче проникнути до оселі, де не треба непокоїтись, що власники повернуться додому після вечері в ресторані. Хоче розслабитись і не поспішати — зануритися глибше, спробувати кілька різних фокусів, перш ніж піде.　

Рейлі крадькома обходить будинок ззаду. Ніхто не бачить. Він уважно роздивляється двері й вікна. Очевидних ознак сигналізації немає. Але двері й вікна міцно замкнені. Він переглядає відео на ютубі про всяк випадок. Удертись до оселі не так важко, як гадає типовий домовласник. Рейлі тягнеться до кишені джинсів і дістає свою банківську картку. Проводить нею уздовж краю дверей, там, де замок, і починає возитися з засувкою. Хлопці на ютубі роблять це за кілька секунд, але Рейлі витрачає майже цілу хвилину, перш ніж засувка з приємним клацанням піддається. І саме вчасно — з нього вже піт градом котиться від страху, що його можуть побачити.　

Він прослизає у двері й тихо зачиняє їх за собою. Серце гупає. Рейлі ховає картку назад до кишені й дістає телефон. Вмикає ліхтарик. Двері відчиняються просто на кухню. Щось потрапляє йому під ногу — миска — і з грюкотом відлітає по підлозі. Чорт. Він спрямовує ліхтарик донизу. Скрізь розсипані гранули котячого корму. Він присідає, згрібає їх докупи й підбирає руками в рукавичках. Чорно-білий кіт треться об його гомілки. Рейлі зупиняється на хвилину, щоб погладити його.　

Не гає часу внизу. Комп’ютери майже завжди нагорі, у спальнях чи в кабінеті.　

Очевидно, у будинку мешкає пара з маленькою дитиною — тут є головна спальня, дитяча й кабінет позаду. Він прослизає до кабінету в кінці коридору й береться зламувати комп’ютер. За допомогою завантажувальної флешки й кількох натискань клавіш Рейлі вдається створити «чорний хід» й обійти паролі. Швидко розібравшись, він хоче здійснити дещо нове — скористатися нагодою й спробувати увійти до робочої мережі власника, якщо той працює в хоч трохи цікавому місці. Рейлі почувається розслабленим — комп’ютер стоїть у глибині дому, жалюзі опущені, ніхто не зазирне у вікно. За бажання можна просидіти тут цілу ніч. Він повністю заглиблений у свою справу, коли чує звук. Грюкіт дверцят автіки. Він застигає. Чує голоси надворі. Трясця. їх не може бути вдома. Рейлі панікує. Виглядає з вікна.　

Звідси не вибратись. Жодного даху, на який можна вилізти. Він не стрибатиме з другого поверху.　

Доки він вагається, голоси стають гучнішими. І зараз він чує лязкіт ключа в парадних дверях. Чорт. Чорт. Чорт. Рейлі вже вистрибнув з крісла і стоїть, застиглий від страху, біля верхньої сходинки. Чи встигне він спуститися й вийти крізь чорний хід? Але тут парадні двері відчиняються і клацає перемикач, заливаючи передпокій світлом. Повна халепа. Виходу немає.　

Він дивиться, як у коридор виходить кіт, треться об ніжку стола й нявкає до хазяїв, але їх самих Рейлі не бачить.　

— Віднеси дитину нагору й уклади, а я занесу спорядження, — чує він чоловічий голос.　

Вони досі гадки не мають, що на другому поверсі їхнього будинку присутній чужинець.　

Рейлі чкуряє назад до кабінету, ледь насмілюючись перевести подих. Комп’ютер досі ввімкнений, але обернутий не до дверей і не видає ні звуку. У кімнаті темно. Може, вони не помітять. Може, йому вдасться сховатися тут, доки вони ляжуть спати. Він відчуває, як шиєю збігає краплинка поту. Чує, як жінка важко підіймається сходами, воркочучи над дитиною. Рейлі заклинає дитину заплакати, але та мовчить. Риплять мостини — жінка заходить до дитячої в середині коридору. Чоловік досі надворі біля машини. Рейлі чує, як грюкає багажник. Спробувати втекти зараз? Чи зачекати? Це найдовші кілька секунд у житті Рейлі.　

Він панікує. І прожогом мчить вниз, навіть не турбуючись про шум. Дістається підніжжя сходів, перш ніж у вхідних дверях з’являється чоловік. Чує, як за спиною здивовано скрикує жінка. Аж ось він уже на пів-дорозі до кухні. Пробираючись у темряві, намацує кухонні двері й знову збиває ногою котячу миску, розсипаючи корм. Чує за спиною чоловіка у передпокої — «Якого дідька?» — і як той різко впускає те, що ніс у руках, кидаючись навздогін. Рейлі не озирається.　

Він уже надворі й мчить так швидко, яктільки може. Перебігає заднє подвір’я, на адреналіні перестрибує через паркан, навіть не замислюючись. І зупиняється, лише опинившись далеко від будинку, коли вже легені розриваються.　

Ховається за кущем у парку, доки серце не припиняє калатати й не відновлюється дихання. Треба ще повернутись і забрати велосипед, перш ніж їхати додому, — принаймні йому вистачило розуму не залишати його біля будинку. Неможливо, щоб господарі не викликали поліцію. Вони побачать, що комп’ютер увімкнено, і зрозуміють, що він зробив.　

Карміні не спиться. Вона намагалася читати, але ніщо не втримує її інтересу. Вона прагне людського товариства. Тужить за чоловіком. Колись він читав у ліжку поряд із нею; тепер його не стало.　

Вона внизу на кухні, готує гарячий шоколад, коли щось чує зовні, на вулиці. Крики. Карміна завмирає, прислухаючись. Вона чує грюкіт, нові крики. Швидко підходить до парадних дверей, але світла не вмикає. Коли виглядає надвір, то бачить темну худорляву фігуру, що плентається тротуаром у кінці її під’їзної дороги.

Схоже, він сам. Щось тримає в руці, якусь палицю. Карміна прокрадається вперед, а коли підходить ближче, то бачить, що це лише хлопчик. Підліток, можливо, п’яний увечері п’ятниці. Він стоїть нерухомо, хитаючись на ногах, наче не може пригадати, що робить, а в руці в нього щось схоже на хокейну ключку. Вона думає, що він щойно трощив її сміттєвий бак.　

— Гей! — гукає Карміна, крокуючи до нього під’їзною дорогою у своєму рожевому халаті.　

Хлопець дивиться на неї, ніби ошелешений, побачивши її тут.　

— Що ти робиш? — сердито питає Карміна.　

Вона його не боїться, він лише хлопчик. Вона лише за кілька кроків від нього й чітко його бачить. А ще відчуває запах спиртного. Щось у ньому нагадує її власного сина, Люка. Здається, хлопець намагається зосередитись, але його обличчя мляве. Він нічого не каже, але й не тікає. Напевно, тому, що якби спробував, то впав би долілиць.　

— Ти недостатньо дорослий, щоб пити, чи не так? — дорікає Карміна, і в ній говорить мати.　

Він відмахується, наче муху відганяє, а сам шкутильгає далі вулицею, тягнучи поламану ключку.　

Вона з занепокоєнням дивиться, як він бреде тротуаром, доки не повертає до будинку на тій самій вулиці. Карміна бачить, як там загораються вогні. Нарешті він дістався додому, думає вона. Нехай з ним розбираються батьки.　

Наступного ранку, у суботу, Ґленда телефонує Олівії й запрошує її піти прогулятися. Хоче знати, що сталося вчора ввечері, коли Олівія мала відверту розмову з Полом.　

Ґленда надягає куртку й прогулянкові черевики. Сьогодні холодний, морозний день, та принаймні знову сяє сонце після того безпросвітного дощу, який був учора.　

Вона зачиняє за собою двері й рушає до будинку Олівії. Її голова сповнена роздумів. Якби тільки вона могла владнати проблеми кожного. Якби тільки все це — увесь цей стрес — зникло.　

Учора ввечері їхній син Адам знову повернувся додому п’яний. Вони влаштували йому комендантську годину, але він це проігнорував. Вони посадили його під домашній арешті, та він вислизнув з будинку. Тепер вони не знають, що робити.　

— Може, нам просто дати йому переказитися, — сказав сьогодні Кіт. — От набридне йому блювати вранці — одразу виправиться.　

Ґленда сердито глянула на нього, схрестивши руки на грудях. Це не він не стуляв повік цілу ніч, наглядаючи за сином, щоб той не захлинувся на смерть. Кіт якраз чудово спав. Він наче тефлоном укритий — нічим його не проймеш.　

Іноді вона шкодує, що не може змусити чоловіка усвідомити все, що вона робить, усе, що вже зробила для своєї родини. Не цінує він її достатньо. І ніколи не цінуватиме. Він неуважний.　

І прибирати у ванній довелося їй.　

— Змусь його, — безпорадно сказав Кіт, наливаючи собі горнятко кави.

Ґленда глянула на Адама, який стогнав у ліжку, збагнула, що нічого не вийде, і зробила все сама. І зараз хоче лише вибратися з дому, подалі від чоловіка, від сина, від запаху блювотиння, і поговорити з кимось розважливим. З кимось, хто розуміє.　

Вона бачить, як тротуаром наближається Олівія, і махає їй. Невдовзі подруги зустрічаються лицем до лиця й далі йдуть поряд.　

— Ходімо до парку, — пропонує Ґленда.　

Дорогою вона розповідає Олівії про останню проблему з Адамом. Доки вони йдуть разом уздовж ставка, Ґленда каже:　

— Пробач за відвертість. То що було вчора ввечері? Ти говорила з Полом?　

Вона обертається до Олівії й помічає, що та здається вже не такою напруженою, як день тому. Олівія киває:　

— Говорила. — Вона робить довгий видих і зупиняється, дивлячись поверх води на дерева за ставком. — Він не зустрічався з Амандою. Він заскочив її, коли вона займалась оральним сексом з Ларрі в кабінеті, і зробив їй попередження, щоб Ларрі не втратив роботу.　

— Отакої, — дивується Ґленда.　

Олівія раптом сміється.　

— Божевілля, чи не так?　

Ґленда хитає головою.　

— Люди так роблять.　

— Не думаю, що нам з Полом є про що турбуватись. Але Бекі… Не хотіла б я бути на її місці. — Обличчя Олівії тверезіє. — Якщо в когось і був роман з Амандою, то, найімовірніше, у Ларрі, ти так не вважаєш?　

Ґленда відчуває розслаблення. Прогулятися на свіжому повітрі, вилити власні скарги й послухати новини Олівії — все це пішло Ґленді на користь. Вона не знає, що робила б, якби не подруга, з якою можна поговорити.　

— Не думаю, що їхній шлюб довго протримається, — каже Ґленда.　

Вони стоять пліч-о-пліч, споглядаючи лебедів. Нарешті Ґленда з ваганням у голосі питає:　

— Гадаєш, Ларрі міг убити Аманду?　

— Ні, — говорить Олівія. — Бути не може. Пол теж у це не вірить. Ставлю на Роберта Пірса.