Хтось знайомий

Розділ п’ятнадцятий

Олівія чекає, доки вечеря скінчиться й Рейлі повернеться до себе в кімнату, заткне вуха навушниками й удасть, що робить домашнє завдання. Пол у вітальні проглядає газету.　

Мить вона мовчки стоїть, спостерігаючи за чоловіком. Треба сказати йому.　

Вона сідає біля нього на диван. Пол відривається від газети.　

— Нам треба поговорити, — тихо каже Олівія.　

Йому на обличчя одразу лягає тінь занепокоєння. Зазвичай Олівія не починає з такої фрази. Звучить зловісно. Так воно і є.　

— Що сталося? — питає він, також стишеним голосом.　

— Я маю дещо розповісти, і тобі це не сподобається.　

Тепер Пол явно стривожений. Чекає з осторогою, не зводячи з дружини очей. Вона веде далі:　

— Не хочу, щоб Рейлі це чув, доки ми не вирішимо, що йому розповісти.　

— Заради всього святого, Олівіє, що трапилось? Ти мене лякаєш.　

Вона глибоко вдихає й каже:　

— На минулих вихідних, до зустрічі з адвокатом, я написала листи з вибаченнями людям, що мешкають у будинках, куди вдерся Рейлі.　

Пол дивиться на неї, не вірячи власним вухам.　

— Але ти їх не надіслала, — виразно промовляє він.　

Олівія прикушує щоку.　

— Надіслала. Вкинула однакові анонімні листи в їхні поштові щілини.　

Він сидить, роззявивши рота, очевидно не вірячи. А тоді випалює:　

— Про що ти кажеш?!　

— Минулої неділі, коли ти грав у гольф, я змусила Рейлі показати мені ті два будинки, куди він проникнув.　

— І не сказала мені? — сичить він, явно розлючений. — Ні.　

— Чому?　

— Бо знала, що тобі це не сподобається.　

— Авжеж, мені це не подобається! — Він підвищує голос. — Я вже казав тобі, що вважаю вибачення поганою ідеєю! І адвокат зі мною погодився.　

— Знаю. І мені шкода. Я зробила це до того, як ми зустрілися з адвокатом. — Олівія починає плакати. — Гадала, це не заподіє ніякої шкоди, і гадала, що варто хоч якось перепросити. У тому листі немає нічого, що вказало б на Рейлі.　

Пол дивиться на неї з холодною люттю.　

— Мені не подобається, що ти діяла в мене за спиною.　

— Знаю, — майже холодно каже вона. — І мені шкода, але чому ти маєш приймати всі рішення? Мені не подобається, коли ти кажеш мені, що я можу робити, а чого не можу.　

Вона раптом відчуває лють.　

Чому він має все вирішувати?　

Щоправда, цього разу Пол був цілковито правий. Олівії досі болить через те, що вчора він категорично відкинув її ідею показати Рейлі психотерапевту. Вона глибоко вдихає й видихає.　

— Я припустилася помилки. Ти мав рацію. Не слід було цього робити. Мені страшенно прикро, що діяла без твого відома. І я жахливо почуваюся, що не сказала тобі. Ми ніколи раніше не мали секретів одне від одного. Завжди були між собою чесними.　

Він відвертається від неї.　

— Просто сподіваймося, що твоя помилка не вилізе нам боком, — каже Пол. — Як ти могла зробити це, не поговоривши зі мною? Це на тебе не схоже.　

«Бо ти не залишив мені шансу», — хоче сказати Олівія, але мовчить. Минає мить, але напруга між ними не розвіюється.　

— То навіщо ти кажеш мені це зараз? — їдко питає Пол, знов обертаючись до дружини.　

— Тому що… можливо, є проблема.　

— Яка проблема? — Його голос звучить напружено.　

Олівія набирається мужності, щоб розповісти йому наступну частину.　

— Сьогодні до нас приходила жінка. Її звати Карміна, якось так. Вона мешкає по сусідству із Зої з книжкового клубу.　

Олівія робить паузу, а тоді змушує себе продовжувати:　

— Рейлі вдерся до неї в дім. Вона обходить район, розповідає людям про вторгнення й показує їм листа.　

— Ти ж не розповіла їй правду, ні? — Пол сердито зиркає на неї.　

— Ні, авжеж, ні!　

— Ну, це вже щось, — фиркає Пол.　

— Але вона могла здогадатися.　

— Як?　

— Ти ж знаєш, яка я! — вигукує Олівія. — Я нічого не здатна приховати! Я дуже рознервувалася. Вона спитала, чи все гаразд. Бачила, що я засмучена. А тоді почала розпитувати, чи є в родині підлітки. Боюся, вона могла здогадатися.　

Настає довга болісна тиша. Олівія не в змозі навіть глянути на свого чоловіка. Натомість жалісно дивиться в підлогу.　

— Господи, — бурмоче Пол. — Повірити в це не можу. — А за мить питає: — Яка вона була?　

— Що ти маєш на увазі?　

— Вона з тих, хто не відчепиться й висуватиме претензії? Схоже, що вона переслідуватиме його?　

— Я… Я не знаю. Можливо. Тобто навіщо, передусім, вона ходить і стукає в усі двері?　

Олівія чує звук і підіймає очі; Пол робить те саме. Вони бачать, що у дверях вітальні стоїть Рейлі, напружено поглядаючи на батьків.　

— Про що здогадалася? — питає Рейлі. — Що відбувається?　

Він з тривогою дивиться на них обох. Олівія зиркає на Пола. Вони мусять йому розповісти.　

— Чому ти плачеш, мамо? — наполягає Рейлі. — Що трапилось?　

Олівія дивиться на чоловіка, зважуючи ситуацію. Він уже на неї сердиться. Вибору немає. Вона знов обертається до сина. Прикро думати, що Рейлі чув про листи, що він міг дізнатися. Він винуватитиме її. Не візьме на себе відповідальності за свою роль у цьому, лише винуватитиме матір за листи. Олівія опановує себе. «Ось що буває, коли втручаєшся», — похмуро думає вона.　

З тривогою на обличчі Рейлі падає в крісло напроти дивана, на якому сидять батьки.　

— Мене заарештують?　

— Ні, — каже Олівія.　

— Сподіваємося, що ні, — уточнює Пол, й Олівія бачить швидкий проблиск страху в очах Рейлі.　

— Я нічого не брав, — швидко говорить Рейлі. — Я більше ніколи цього не зроблю. Присягаюся.　

— На це ми й сподівалися, — каже Пол. — Але твоя мати, усупереч моїм висловленим бажанням, підкинула листи з вибаченнями під двері будинків, до яких ти вліз.　

Рейлі обертається до неї з недовірою й помітним страхом.　

— Навіщо ти це зробила? Адвокат казав…　

— Я знаю, що казав адвокат, — перериває Олівія. — Я зробила це до того, як ми зустрілися з адвокатом. Гадала, що хтось має перепросити в цих людей і повідомити їм, що їхні комп’ютери зламали. І досі вважаю, що це був морально правильний вчинок. — У її голосі відчувається захист. — І ті листи були анонімні — ніщо в них не вказує на тебе, Рейлі.　

— Ось тільки одна з тих, до чийого будинку ти вдерся, сьогодні постукала до нас у двері, — каже Пол. — А твоя мати рознервувалась і, можливо, викликала в тієї жінки підозри.　

На вигляд здається, що Рейлі зараз знудить.　

— Тож ще не факт, що все скінчено, — додає Пол.　

Олівія змушує себе сказати це:　

— Інший будинок, до якого вліз Рейлі, — це дім Пірсів.　

Пол переводить очі з однієї на другого, і на його обличчі проступає невіра.　

— І ти кажеш це лише зараз?　

— Не думала, що це має значення, — затинається Олівія.　

— Ти не думала — господи Ісусе! Поліція обшукала весь будинок!　

— Я знаю, — каже Олівія.　

— Сумніваюся, що ти був у рукавичках, так, Рейлі? — питає Пол, киваючи сину.　

Рейлі хитає головою, помітно наляканий.　

— Я не злочинець.　

— О господи, — стогне Пол.　

— Поліція не має в базі відбитків Рейлі, — напруженим голосом завважує Олівія. — Вони не можуть пов’язати його з проникненнями.　

«Адже їм не вдасться знайти доказів проти Рейлі?»　

— Що як ця жінка піде до поліції та звинуватить його? — питає Пол. — Що як у нього візьмуть відбитки? Вони знатимуть, що він був в обох тих клятих будинках!　

Олівія відчайдушно поглядає на сина, благаючи його про прощення, але той підхоплюється й тікає нагору, перш ніж знов розридатися.　

Рейлі повертається до спальні й грюкає дверима. Кидається на ліжко, надягає навушники й гучно вмикає музику. Намагається викинути сцену внизу з голови, але не може. Він без упину про це думає. Як мати могла бути такою дурною? Хотілося накричати на неї, та він не насмілився. А батько — батько досі злий на нього, це помітно. А тепер і на матір теж.　

Рейлі сердиться на всіх, але глибоко в душі знає, що здебільшого це його власна провина.　

Із гупанням серця він лежить у ліжку, гадаючи, чи його заарештують. Доведеться знову побачитися з тим жахливим адвокатом. Рейлі прикро від думки про те, скількох грошей це коштуватиме батькам. Він реабілітується перед ними. Стане найкращим сином. Почне виконувати хатню роботу, старанніше навчатиметься в школі.　

Рейлі нудить від страху. Щоразу, як хтось постукає у двері, він гадатиме, що це по нього прийшла поліція.　

Вечір середи. Бекі вештається порожнім будинком, аж надто великим для однієї людини. Її чоловік на весь тиждень поїхав у справах на Західне узбережжя, хоч вони спілкуються телефоном. Повернеться завтра ввечері. Бекі пишається своїм чоловіком Ларрі й радіє, що він успішний у роботі — і вона не мусить працювати, — але часом їй самотньо. Через довгий робочий день і відрядження він так мало бачив, як ростуть їхні діти. Бекі на це майже не зважала, коли діти мешкали тут, але, відколи близнята пішли до коледжу, вона сумує за Ларрі. Працювати вдома було не першим, що спало на думку, — вона воліла б кудись виходити. Але їй хотілося повернутись до ведення обліку, і єдина робота, яку вдалося знайти, була на фрилансі. Тепер же Бекі так усе заплутала, що питає себе, чи не варто просто знайти місце на повний день у якійсь крамниці. Будь-що, аби тільки не сидіти вдома. Треба зайнятися чимось. Адже вона забагато думає про Роберта Пірса, самого в сусідньому домі, і про те, як їм було добре разом.　

Зараз вона неспокійно згадує про нього. Він усе ж підозрював, що в його дружини роман. Бекі ніяково від того, що Пірс давав їй настанови, що робити. Він бреше й хоче, щоб вона теж брехала. І явно боїться поліції. Це можна зрозуміти. Роберт не бажає, щоб Бекі розповідала, що він знав про походеньки своєї дружини. Що ж, вона не розповість. Щодо неї хвилюватися не слід.　

Тепер вона пригадує дещо інше — одну літню ніч. Це було до того, як Бекі вперше переспала з Робертом, але її вже безнадійно вабило до Пірса й вона забагато часу присвячувала думкам про нього.　

Бекі не хотіла шпигувати. Але ніч видалася спекотна, тож вона залишила вікна нагорі відчиненими й почула, як із заднього подвір’я сусідів лунає музика. Якась повільна джазова п’єса витала в солодкому літньому повітрі, щось романтичне. Вона визирнула у вікно, стараючись не бути поміченою. Роберт з Амандою були на задній галявині, в обіймах одне одного. Вона відчула миттєвий укол ревнощів. Ах, от якби знов стати молодою й закоханою, танцювати в місячному сяйві! Бекі не бачила їхніх облич, але, поспостерігавши за сусідами хвилину, усвідомила, що щось не так. Щось у тому, як вони тримались одне за одного. Аманда не була розслабленою в обіймах чоловіка — здавалося, що в танці вона рухалася дерев’яно, ніби неохоче. Майже так, ніби її силували.　

За мить Бекі побачила, як плечі Аманди конвульсивно здригаються. Вона схлипувала, зарившись обличчям у чоловікові груди.　

І зараз Бекі знову питає себе, що бачила. Вона романтизувала Роберта, це ясно. Що ж відбувалося тієї ночі в пітьмі?　

Роберт не міг убити Аманду, знову каже собі Бекі, дивлячись у темряву. Чи знала б вона напевне, якби той, з ким вона спала, був убивцею? Чи справді могла б розрізнити?